Міністерство освіти і науки України
Запорізький національний університет
Факультет філологічний
Кафедра української літератури
Курсова робота
на тему
Літературно – теоретичне мислення в київських поетиках XVII – першої половини XVIII століття
Виконала
Каліневич Наталія Вікторівна
Запоріжжя 2006р.
Вступ
Актуальність теми дослідження. Давні шкільні поетики 17 – першої половини 18 століття не втратили свого наукового значення і тепер. Літературознавці, дослідники української літератури, при написанні курсів, посібників, постійно звертаються до них і черпають з них відомості про літературні роди і види, про художнє слово взагалі, а поетична творчість авторів цих курсів теорії словесності приносить насолоду високоосвіченому читачеві, який цікавиться не тільки сучасною літературою, але й прагне пізнати мистецьку спадщину минулого своєї Батьківщини.
Історія питання. Теорія художнього слова, поезії і художньої ораторської прози вивчалась у Києво-Могилянській академії та в інших навчальних закладах України XVII — першої половини XVIII ст. Це мало неабияке значення для виховання у молоді любові до літературної діяльності, вплинуло, безумовно, на весь літературний процес, на формування і розвиток естетичної думки на Україні, відіграло помітну роль у єднанні братніх народів: російського, українського і білоруського, «таких близьких і мовою, і місцем проживання, і характером, і історією» . Особливо слід підкреслити величезну роль художнього слова у жорстокій боротьбі українського і білоруського народів за соціальне і національне визволення проти польсько-литовської шляхти, яка разом з єзуїтсько-католицькою церквою провадила на українських і білоруських землях, що входили до складу Польської Литовської держави, політику окатоличення і ополячення, а також у боротьбі проти своїх феодалів і духовенства.
Збереглося чимало шкільних курсів теорії поетичного та ораторського мистецтва згаданого періоду, написаних головним чином по-латині і прочитаних у Києво-Могилянській і Московській слов'яно-греко-латинській академіях та в інших навчальних закладах України і Росії. У вигляді рукописів вони знаходяться у бібліотеках Києва, Москви, Ленінграда, Львова та інших міст.
У дослідженні та інтерпретації шкільних латиномовних курсів теорії художнього слова серед учених спостерігається певна розбіжність у їх оцінці, у розгляді окремих питань загальної і спеціальної поетики. Зокрема деякі дослідники применшують значення і роль вітчизняних курсів теорії словесності у розвитку естетико-літературної думки на Україні, в Росії, Білорусії, вважаючи їх рабськими копіями західноєвропейських поетик і риторик (А. Горнфельд, Д. Вишневський, В. Данилевський, М. Петров та ін.). Ці важливі пам'ятки естетико-літературної теорії згаданого періоду досліджені недостатньо, хоча вони заслуговують і вивчення і видання. Про них також не можна забувати при аналізі літературного процесу того часу. Виходячи з цього і враховуючи ту обставину, що ні в зарубіжній, ні у вітчизняній літературознавчій науці немає ґрунтовного узагальнюючого дослідження основних питань мистецтва слова, викладених, дидаскалами шкіл XVII — першої половини XVIII ст., ми ставимо перед собою такі завдання:
- дати короткий нарис історії дослідження вітчизняних латиномовних курсів теорії поетичного та ораторського мистецтва, звертаючи при цьому увагу на спостереження і висновки вітчизняних і зарубіжних учених; розглянути інтерпретацію авторами цих курсів суті художнього слова (поезії і ораторської прози) і зв'язок їх учення з античною теорією художньої мови, а також проаналізувати їх учення про віршовану мову (квантитативну і силабічну системи версифікації) і про ритмізовану прозу; дослідити їх стилістичну теорію з врахуванням використання ними досягнень античних теоретиків художньої мови і впливу на неї панівного у XVII — першій половині XVIII ст. стилю барокко;
— висвітлити зв'язок їх вчення про літературні роди і види з античною літературною теорією і відображення у ньому принципів естетики і поетики барокко;
— показати значення і роль цих курсів теорії словесності, а також художньої творчості їх авторів не тільки у формуванні й розвитку естетико літературної думки і художньої літератури на Україні в XVII — першій половині XVIII ст., а й у національній і соціальній боротьбі українського народу проти польської шляхти і католицизму, у боротьбі українського народу за возз'єднання з великим російським народом.
Наукова новизна. Вагомим вкладом в історію вивчення київських курсів теорії словесності є видання риторичного курсу Ф. Прокоповича у перекладі на українську мову, що створює можливість глибше пізнати естетичні погляди київського професора, взагалі його широкий кругозір і рівень викладання цієї гуманітарної дисципліни Києво – Могилянській академії.
Об’єктом дослідження є історіографічні, літературознавчі праці, поетики 17 – 18 століття
Предметом дослідження є літературно – теоретичне мислення в київських поетиках 17 -18 століття.
Методи дослідження. У роботі реалізовано поєднання історико – літературного й порівняльно – типологічного методів, застосовано аналітично - описовий метод, який полягає в підборі, описі та аналізі матеріалу.
Практичне значення одержаних результатів у тому, що вони можуть бути застосовані в подальшій розробці літературознавчих проблем з обраної теми, при читанні спецкурсів і спецсемінарів з історії української літератури 17 – 18 століття, при написанні дипломних та курсових робіт, а також у факультативних курсах з історії української літератури в школах із поглибленим вивченням гуманітарних дисциплін.
Структура. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел.
Аналіз науково-критичної літератури з обраної теми. Розвиток літератури у 17-18 столітті
Письменство 18 століття – важливий етап в багатовіковій історії українського народу. Українська література XVIII ст., особливо першої його половини, зберігаючи барокковий характер, розвиває традиції попередньої епохи. Водночас у ній формуються риси нової літератури. Поступово, до кінця, століття, завершується ідеологічна переорієнтація літератури — вона вивільняється від впливу церковної ідеології і набирає виразно світського змісту. Занепадають полемічна, житійна і ораторсько-проповідницька проза, шкільна драматургія, релігіозно-моралізаторська лірика. На перший план висуваються світські твори, пройняті критикою феодально-кріпосницького ладу, зокрема сатирично-гумористичні вірші, органічно споріднені з фольклором. Книжну мову дедалі більше відтісняє жива розмовна мова. Це зумовлювалось історичним процесом формування української нації. Отже, внаслідок історичних умов зникла та межа, яка відділяла писемну літературу від народної, народно-розмовна мова закріплюється на письмі і стає основою нової літературної мови українського народу.
У цей період значно розширюються українсько-російські літературні взаємозв'язки. Багато діячів української культури, вихованців Києво - Могилянської академії, переїжджають до Петербурга та інших міст Росії, починають брати активну участь у творенні російської літератури; (Феофан Прокопович, Стефан Яворськнй, Димитрій Туптало (Ростовський), 1. Богданович, В. Капніст, В. Рубан та ін.), прищеплюються і розвиваються ідеї просвітительства, що були притаманні творчості російських письменників другої половини XVIII ст. (О. Сумароков, Д. Фонвізін, М. Новиков, О. Радищев). Як зазначав І. Франко, о діяльності передових російських письменників кінця XVIII ст. «почали світати думки про права кожної людини на самостійне життя, на освіту і рівноправність. Нема сумніву, що й на Україну заходила течія тих думок і що під їх впливом і тут, на тлі козацьких традицій, родилася думка про нове письменство в народній мові, і про конечність розвою південноруської народності при помочі сієніти»3. Під впливом російської літератури в українському письменстві міцніють раціоналістичні ідеї, узвичаюється дух критицизму, виробляються нові літературні жанри, у поезії утверджується силабо-тонічна система віршування.
Література XVIII ст. відбиває класові антагонізми українського суспільства. В середовищі козацької старшини виникають твори, в яких обстоюються насамперед станові привілеї нового панства. Якщо раніше православне духівництво під релігійними гаслами захищало загальнонародні інтереси, то тепер його роль в літературі поступово слабне, церковно-релігійне письменство у другій половині XVIII ст. опиняється за межами художньої літератури. Міцніє і набуває популярності народна, демократична література, яка виступає на захист пригнічених, відтворює думи і сподівання широких кіл трудового населення.
Народ, найширші його маси, грамотність яких в силу певних історичних причин знижується, творять свою усну літературу. Згасання козацтва призводить до занепаду героїчного епосу. Нові думи у XVIII ст. майже не складаються. Народна поезія, головним чином історичні пісні, відображають незадоволення народу політикою царського уряду і козацької старшини, боротьбу гайдамаків і опришків, життя окремих соціальних груп чумаків, заробітчан, наймитів, рекрутів. Широко побутує календарно-обрядова поезія: колядки, щедрівки, пісні, пов'язані з річним колом сільськогосподарських робіт. Великою розмаїтістю форм і художньою яскравістю відзначаються весільні пісні. Народна мудрість, життєвий досвід трудових низів дістав всебічне відбиття у прислів'ях та приказках, які активно проникають в літературні твори. На початку XVIII ст. поет Климентій Зиновіїв уклав велике зібрання народних прислів'їв і приказок, Пізніше подібні збірки уклали Іван Ушівський (1738—1743) та Андрій Іщенко (1780—1782). Українська народна лірична поезія починає займати помітне місце в російських пісенниках останньої чверті XVIII ст.