Літературний текст – це витвір мистецтва у вузькому значенні цих слів, тобто є однією з форм суспільної свідомості[1].Як і всяке мистецтво, художній твір є виразником ідей автора, має емоційну та інтелектуальну наповненість. Це своєрідна реакція автора на те, що його оточує та хвилює, тому важливою метою є не тільки показати власні почуття, а й викликати відповідні емоції у читача. Літературний твір, як і будь-який витвір мистецтва, є суб’єктивним відображенням об’єктивної дійсності[2]. Складний характер відображення характеризує художнє мислення і оригінальне бачення письменника, творче перетворення певної проблеми, що постає у центрі твору. Таким чином, художній твір являє собою нерозривну єдність суб’єктивного і об’єктивного первенів. Створений автором художній твір починає жити власним життям, виконуючий цілий ряд функцій. Розглянемо ці функції на прикладі твору, який я аналізую - «Кленові листки» Василя Стефаника. Та спочатку кілька слів про твір та його автора.
Напевно, українська література не породила жодного письменника-новеліста, який був би на стільки яскравим спалахом таланту, як Стефаник. Його можна сміливо назвати українським Едгаром По, адже, як і американець, Стефаник є легендарною постаттю медіума, пророка, завдяки якому до народу приходить слово про власну долю, про трагічну безвихідь теперішнього і про славне минуле. «Стефаникові слова не лише відображають, а й творять автентичний світ українського селянина на межі XIX і XX століть. А ще точніше — просто людини на межі власного життя і вічності. Вибираючи найтрагічніші епізоди людського життя, письменник проникає у глибинні світи, де мова, життя, культура — суть одне, а слово має величну владу і магічну силу»[3]. В 1900 році у “Літературно-науковому віснику» з’явилась окраса збірки “Дорога” – новела «Кленові листки», яка одразу здобула статус глибоко психологічного твору, адже вона розкриває щирі переживання і страждання простих людей, велич їхніх почуттів.
Розглянемо функції художнього твору на прикладі Стефаникових «Кленових листків».
Будь-який твір, відображуючи життя, виконує пізнавальну гносеологічну функцію[4]. Може виникнути доволі логічне питання: навіщо ця функція літературному творові, якщо вона і так притаманна наукам, хіба цього не достатньо? Але мистецтво дає пізнання життя в особливому ракурсі: не розчленовано, як його показують науки, а цілісно, синкретично. Новела «Кленові листки» відображає життя закріпаченого селянства, змальовує важкі будні простої родини. Тема новели збігається із предметом вивчення історії ХVІІІ-ХІХ століття, але автор висвітлює життя селян тільки з одного боку, показуючи власне бачення проблеми і надаючи таким чином твору суб’єктивізму.
Інша важлива функція – оціночна або аксіологічна[5]. Вона полягає у тому, що твори проникнуті авторським упередженим почуттям. У новелі Стефаника складається ціла система стверджень і заперечень, оцінок, які покликані затвердити у свідомості читача ряд цінностей, викликати співчуття до знедоленої сім’ї, яка переживає тяжке горе. Саме так подає автор твору тогочасну дійсність, і його позиція є надзвичайно важливою. Як підтверджує дослідник Халізєв, будь-який письменник певним чином подає і освітлює реальність (буття і його явища), оцінює їх, проявляє себе у якості об’єкту художньої діяльності.[6] Авторська суб’єктивність організовує твір, породжує його художню цілісність: «Дух авторства не стільки присутній, він навіть домінує у творі. Він є центральним персонажем літературного процесу».[7] Стефаник у новелі виступає як чіткий носій свого уявлення про реальність. Халізєв вводить для цього термін «ідея»[8], що позначає комплекс думок і почуттів автора. Художня ідея письменника (або ж «концепція»[9]) – це інтерпретація і оцінка життєвих явищ, що відрізняється від філософських і публіцистичних узагальнень, це мистецтво автора воскрешає старі, стерті у пам’яті істини, надаючи твору гостроти і актуальності. Саме такою є новела «Кленові листки». Письменник із початку твору чітко висловлює свою позиці (засудження класової нерівності і співчуття до знедолених) за допомогою яскравих описів складного побуту бідняків: «Очі його запалилися, і в них появилася страшна любов до дітей, він шукав їх очима по хаті», «Хоч це не горілка, а болото, але з мужиком то так мається: що де у світі є найгірше, то він має то спожити, що де в світі є найтяжче, то він має виконати...». Гіркі репліки вкладає автор і у вуста головного персонажа: «Та й ти не йдеш, бідний чоловіче, спати, але ти тягнеш ціп та й молотиш напотемки, аби завтра мали з чим іти в жорна. Та так тебе ціп і звалить на сніп, та й так деревієш до ранку у сні, аж тебе роса припаде. Та й лишень очі пролупиш, то зараз тебе та роса їсть, бо мало тебе біда їсть, ще вона вночі тебе найде! Промиєш очі та й точишся на лан, такий чорний, що сонце перед тобою меркне», «Я косю ваші лани та й забуваю не лиш за діти, але за себе не пам'ятаю!», «Ти б йому завернув худобу, поцілував би його в ноги, бо ти його сплодив, та й сумління тебе п'є, але минаєш, ще ховаєшся від нього, аби він не чув!..». Саме за допомогою таких трагічних слів автор вселяє у читача своє бачення реальності, мимоволі ми вже з перших рядків починаємо співчувати головному герою і його сім’ї. А отже, дотримуємося того, що Халізєв назвав художньою ідеєю автора.
На основі пізнавальної та оціночної функцій твору можна виділити третю – виховну, яка відома ще з античних часів[10].Цю функцію література і мистецтво здійснюють шляхом формування особистості читача, впливаючи на його світогляд. Новела не носить безпосередньо повчального характеру, але вона духовна збагачує людину і вчить високій моральній якості – вмінню співпереживати.
Не можна оминути і естетичну функцію твору, яка полягає у тому, щоб справити на читача потужне емоційне враження, дати йому інтелектуальну, а часом і чуттєву насолоду від слова[11]. Особлива роль цієї функції зумовлена тим, що без неї неможливо здійснення інших функцій – оціночної, виховної, пізнавальної, бо кожна з них передбачає емоційно-особисту реакцію. А вона виникає завдяки естетичному впливу на читача. «Кленові листки» справляють надзвичайно сильне враження завдяки гострій пронизливій мові Стефаника, яскравим тропам і експресивній мові, на зразок, «Вони (дві білі сльози) викотилися на повіки і замерзли», «Я би ті моря берегами обходив», «я правду говорю, мій жаль каркає, серце каркає!», «та й кров моя застигла на їх (дітей) господарстві...». Багатий твір Стефаника і на порівняння, що розраховані на емоційну реакцію читача: «Вони поспускали рукави, як стадо перепелиць, що спочивають, але всі готові летіти.», «Я з богом за груди не беруся, але нащо він тото пускає на світ, як голе в терен?!», «Скує тебе, наб'є, як товарину, бо ти тато злодієві та й мусиш із ним бути у змові...», «Щоб не казали, люди, що каркаю над головами своїх дітей, як ворон над стервом, не кажіть, люди, не кажіть!», «Семенку, здійми з грядок сорочки, щоб я полатала, бо ходите чорні, як ворони.», а особливо поетично звучить порівняння: «Дріботів ногами по грубій верстві пилу і лишав за собою маленькі сліди, як білі квіти».
Варто сказати і про ще одну функцію літературного твору – функцію самовираження[12]. Ця функція важлива не лише для автора – її значення значно ширше, ніж здається на перший погляд. Коли читач пропускає крізь себе твір, який йому припав до смаку, він починає частково ототожнювати себе з автором, цитувати його слова. Тому не дивно, що дуже часто людина виражає свій психологічний стан за допомогою цитати з улюбленого вірша чи роману. Коли автору вдається втілити у рядках наші думки, твір стає і читацьким, а не лише авторським самовираженням.
Розглянемо точки зору у «Кленових листках».
Точка зору – це один з найважливіших аспектів будь-якого твору. Як зазначає Борис Успенський «точка зору має стосунок до всіх видів мистецтва і безпосередньо пов’язана з семантикою, тобто репрезентацією того або іншого моменту дійсності»[13]. Щодо цієї новели ми можемо казати, про наявність багатьох планів точок зору, про так званий «монтаж» - тобто поєднання точки зору головного героя і автора.
Точка зору в плані ідеології часто є чи не найважливішим смисловим навантаженням твору. Функцією героя і є підтримання ідеологічної точки зору, демонстрація того, як герой оцінює навколишній світ.[14] Часто ми бачимо зміну авторських позиції у творі, але в даному випадку читач навпаки помітить смислову єдність новели. Із самого початку перед нашими очима постає картина, яка певним чином задає тон усьому твору: «Куми зате сиділи як вкопані, лишень руками діставали хліб або чарку горілки, але і руки найрадше не рухали б, лишень спочивали би, зігнені в кулак на колінах. Нерадо вони брали хліб та чарку». Такий вступ налаштовує читача на сприйняття песимістичних настроїв злиденного життя і насущних проблем, а отже і співчуття, що реалізує виховну функцію твору. На початку новели ми маємо справу з авторською точкою зору, письменник одразу нас попереджає про можливі варіанти розвитку подій. Якби після цього мова йшла про щасливе одруження чи процвітання села, у читача залишилося б почуття негармонійності новели, фарсу, гротеску. Зовсім іншу мету мав Стефаник. Впродовж усього твору позиція автора залишається незмінною: «Діти обідали на землі, обливали пазухи і шелестіли ложками. Коло них лежала мама, марна, жовта, і бгала коліна під груди. По чорнім, нечесанім волоссі спливала мука і біль, а губи заціпилися, аби не кричати». Ця сумна картина перегукується із темним похмурим початком твору, доповнюючи його. Читач бачить розвиток дії – ми поволі наближаємося до неминучої розв’язки, яка була психологічно закладена ще на початку твору. Ми можемо стверджувати, що у творі є так звана поліфонія, що передбачає наявність кількох незалежних точок зору у плані ідеології. Першою точкою зору є безпосередньо авторська. Точка зору Івана господаря поглиблює авторську, робить її більш гострою, соціально орієнтованою: «А я, бігма, не знаю, що з цього має бути?! Чи маю лишити жнива та й обходити жінку і варити дітям їсти, чи я маю лишити їх тут яа ласку божу та й тягнути голоден косою?», «Я вас дуже перепрошую за мою таку мову, але ви гадаєте, що я за неї дбаю або за дітьми дбаю, але за собою я дбаю?! Бігме, не дбаю, най їх зараз вихватає та й мене з ними!», «Та чому не летите з моєї голови? Я вам розчиню і вікна, і двері, гай», «Я з богом за груди не беруся, але нащо він тото пускає на світ, як голе в терен». Тобто, один з головних героїв оформлює, конкретизує авторську думку. Іван є носієм оцінки, а не її предметом. На мою думку, автор у творі показує ще один варіант точки зору – невинну дитячу. Ідеологія дитина втілена не у слові, а у дії, поведінці. Малий Семенко хоч і знає, що сім’ї бракує хліба, ділиться із собакою: «Щипав з платка кулеші, метав псові по куснику і сміявся, що він на воздусі хапає», відчуває відповідальність за свою родину: «Як я буду служити та й буду дужий, то я їх [молодших сестер] не дам [ображати], а буду до них щонеділі приходити». У той самий час, це наївна, природна ідеологія: сидячи біля помираючої матері, хлопчик не усвідомлює до кінця, що відбувається, і питає, коли ж йому класти свічку їй до рук, він же не знає, коли матір помре.