Дослідники лірики В.Свідзінського не раз помічали особливість спілкування його ліричного героя зі світом природи. Е.Райс захоплено писав про поетову філософію простору: "Видимий світ - це лише далека окраїна, неясний натяк на безконечно прекрасне, потаєне в глибинах світобудови буття". А.Свідзинський указав на поетів вихід за рамки "традиційного уявлення: природа сама по собі і поруч з нею захоплений її адоратор". Вірш "Тут день - неначе сон прозорий" - прекрасний зразок упускання простору природи у внутрішній простір людини. Це вірш-імпресія. Основою індивідуального сприйняття дня високо в горах стає відчуття плавби: день - "як тихий корабель". Повторюється дієслово пливти - пливе все в довкіллі: ліси, гори, безлад скель, отари, обрив... День - це час, саме він асоціюється з кораблем, простір же гірського довкілля пливе на цьому кораблі, - так створюється художній часопростір із химерним поєднанням гірського та морського пейзажів.
Людина ввійшла у простір довкілля чи він вплив у неї - невідомо, бо процес зникання грані стає таємницею, дивом. Вірш завершується строфою, в якій! перше і останнє дієслова семантично взаємовиключні:
Стою один вгорі, над гаєм.
Удалеч казкову
З усім зелено-тихим краєм
Я теж пливу.
Чому стою і водночас пливу? У контексті всього твору зрозуміло, що людина перебуває на кораблі дня, де разом із нею стоїть-пливе її рідний край.
У поезії В.Свідзінського довкілля має пам'ять. Час змінює край, проте щось у просторі, як і в людині, залишається незмінним, він має самототожність. Це "хто" простору не зовнішнє, а ховається в його самобутній психіці. Людина дивовижним чином через співчуття-співпереживання-вчування може інтуїтивно зрозуміти психічні зрушення простору, його емоції, настрій.
Разючі зміни відбулися у просторі, зображеному у вірші "В часи давноминулі": протягом тисячоліть, а то й мільйонів років "безплідне світло-пустельне море" змінилося на "степи, поля і луки". Однак простір для поета щось більше, І ніж ландшафт; усе, що народжується в ньому, зберігає генетичну пам'ять. Дубові ліси, що ростуть на пагорбах, були колись островами й бережуть у підсвідомості згадку про минуле: "І сниться їм часами / Пустеля вод солоних". В.Свідзінський використовує архаїзм древа, повертаючи час у глиб віків. Ніщо не зникає безслідно, існує якийсь шар ірреальності, де можуть І зустрінутись мешканці різних часів, але одного простору:
І мріються їм древа
І їх дрімливий шелест
В дивочному уборі
На безпритульнім морі.
Образ безпритульного моря, яке зникло-залишилося, тривожить поета. Загадка часу та смерті спільна для всього і всіх, хто існує у просторі, а значить, раніше чи пізніше йде з нього, іде, щось лишаючи по собі в невидимій площині місцевості, де жив.
Отже, часопросторова єдність у першій збірці "Ліричні поезії" різноманітно осмислена автором і втілена в оригінальні образи, зокрема й морські. Картина простору супроводжується спробою розгадати загадку його стосунків із часом. Осмислення часу унаочнено просторовими образами. У метапросторі поезії В.Свідзінського море посідає особливе місце, воно перебуває на межі просторових складників - реального і ірреального, часового і позачасового.
У наступній поетовій збірці "Вересень" (Харків, 1927) образ моря присутній як реальний та ірреальний спогад, як картина натур-простору і як складник філософської картини світу.
Поет розпочинає один із віршів запитанням:
Коли я був у цій країні?
Над краєм водної пустині
Коли ці пасма круглих гір
Як нині вабили мій зір?
Розгортання тексту відкриває завісу над загадкою зображуваного простору: герой у напівсні пливе "на обрій невідомий / По океані колихкім" і дивується: "Вїдкіль же островок знайомий / На первіснім шляху моїм?" Море, острови, узбережжя - не тільки реальність, а й простір, що виринає з підсвідомості серед "кружляння маревних тремтінь", простір, який знає таємницю підсвідомості, зокрема загадку сприймання нової місцевості як знайомої, відвіданої колись раніше, до народження.
У збірці "Вересень" море також символізує романтику дитинства. У вірші-спогаді "Там, на рідній межі" серед численних пейзажних замальовок простору "межі Волині дрімливої і України Подільської" море з'являється як мета мандрівки малого хлопчика: "Я берегом річки до моря іду, / До невісного моря". З опису відчуттів дитини ("серце так стрепехається"), яка вдивляється в повну небезпек далечінь, де "безлітніх дерев незміряні займища", зрозуміло, що йдеться не тільки про дитячі пригоди, а й про життєвий шлях, де море - світла мрія. Мешканці довкілля, рідного хлоп'яті, поважають його устремління: "Шепочуть кущі будяків: / Сей хлопчик до моря іде, / До невісного моря! /І все завмирає навколо".
Про те, що хлопчик побачив-таки море, оповідає інша поезія збірки "Вересень": "Був я в південній землі, де шумлять евкаліпти сріблясті, / Плюскіт морської води тіло моє обіймав". Тут південне море, як і північні ліси, лише увиразнює відданість серця інакшому, рідному довкіллю, отчині.
Море стане рідним ліричному героєві В.Свідзінського після смерті. Уявляючи свій посмертний час, він після того, як погасне ненадивляний світ, бачить себе гранітом над морем:
Не буду як лист деревний,
А буду як сонний граніт
Ні як травинка, позбавлена слова, Над гомоном вод невпокійних. Процитований вірш "Настане день мій сумний"завершується цим спокійним прозиранням за смерть. Чим близька поетові обрана ним для свого посмертного продовження скеля над морем? Передовсім мовчанням. На питання "чому?" відповідь також дано: "Замкнуся в мовчанні важкім. / Зіллюсь з невиразною мислю / В великім усім...". Мовчання і філософська думка - це достеменні риси суб'єктного "Я" лірики В.Свідзінського, їх майстерно виражено в образі моря й камінного берега над ним.
Завершує мариністику збірки "Вересень" поезія, присвячена П.Тичині, - повна музики, світла, нюансованого почуття, вона нагадує картини імпресіоністів. Наведемо повністю текст цієї мініатюри-імпресії:
Як білий привид, знялися гори,
Печаль оберну в тінь золотую,
І повно блиску в небесній сині.
Порину в шемріт морської ріні.
І кипариси немов прозорі,
Десь мули близько, дзвіночки чую.
Печаль оберну в тінь золотую
І кипариси сіяють нині.
Звукові анафори в обох строфах, велика літера І, що нагадує кипарис, звуконаслідування морської ріні, вишукана нестягнена форма прикметника увиразнюють не тільки мікрообрази, а й перебіг почуттів. Рядок, що виражає пом'якшення, об'єктивацію і філософізацію печалі, обрамлює другу строфу і є ключовим для розуміння імпресії. Море тамує печаль, естетизує не тільки довколишні предмети, а й людські переживання.
У збірці "Вересень" відбувається розвиток образу моря, він з'являється в різних площинах художнього простору, втілює спогади, думку, нюанси почуттів, прояви підсвідомості, враження, передчуття.
У збірці "Медобір" (написаній у 1924-1936 pp. і найповніше реконструйованій Е.Соловей у названому вище двотомнику) В.Свідзінський додає нових барв образу моря, зокрема іронічної. Автор прагнув вийти за межі традиційних для І літературної мариністики мотивів; уважно приглядаючись до нового для себе простору, передавав своє неповторне його сприйняття.
Іронією перейнято вірш "Вибігає на море човен" [6, 181], написаний із використанням елементів малярського стилю, притаманного побутово-прикладному мистецтву. Причина такої стилізації відкривається автором лише в останній строфі вірша. Малюнок наповнений екзотизмами: море, човен - "такі вигинисті груди", пальми, баклани, китаєць - "в руках вудочка тростинова". Автора трохи смішить ця дивина, проте в нього, поета зажури, навіть насмішка сусідить зі смутком:
А чомусь він сумний, китаєць.
Загадався, забув про вудку
Виринає дельфін із моря:
Китайче, не треба смутку.
Цей вірш розташовано у збірці поряд з іншими, також написаними з використанням елементів казки. Автор ретельно і продумано укладав власні поетичні збірки, пов'язуючи твори певною логікою. Тож і аналізований мариністичний текст напівдитячий, бо має різних адресатів - і дорослого, до якого спрямована іронія, і дитину, яку зацікавить екзотика.
Секрет спрощено-екзотичного малюнка і смутку, у ньому закладеного, розкривається через побутову деталь: китаєць - "юний, тоненькі вуса"-! невільний, бо "Примальований до фаянсу / Чиєюсь рукою зловтішною". І Описано чайну чашку або тарілку з морським малюнком на ній, зроблено це поетично оригінально, з акцентованим моментом гри та замилувано виписаним морським пейзажем.
Екзотизм як один з естетичних принципів поетичної мариністики В.Свідзінського поєднано з містичним мотивом. Море для автора філософської лірики - межовий простір, найтісніше пов'язаний зі струмуванням часу до смерті. Це виразно презентує твір "Падає місто в імлисте море", де вже перший рядок образно виражає поглинання часом усього, наявного у просторі.
Балада-катастрофа описує затоплення стародавнього міста. Роль моря і в зображеному не стільки вбивча чи руйнівна, скільки поглинальна. Море забирає все, що є в місті:
Тонуть у морі башти, мечеті,
І пальм рівностанних високі намети
Прадавні брами, рубчасті доми,
Никнуть в тумані підводної тьми.
Вплив кримської легенди відчувається в образах князівни, що плаче в нагірних палатах, та її вірного друга - безгнівного голуба, що сумує поряд. Море як утілення чужого, злого простору нагадує новелу М.Коцюбинського "На камені". її героїні Фатьмі море принесло єдине в житті кохання - Алі, що приплив торгувати в її село на своєму баркасі, проте воно ж забрало все -кохання, життя, Алі. Очима Фатьми автор тотожно зображує і морську глибінь, і ненависного чоловіка: "Тим часом за ним, над кручею, кидалася, як чайка, Фатьма. З одного боку було ненавидне море, з другого - ще більш ненавидний, нестерпучий різник". Асоціацію із кримською мариністикою М.Коцюбинського викликає й художня роль деталі жіночого одягу. І в новелі "На камені", і в аналізованій баладі В.Свідзінського вона символізує смерть її прекрасної власниці. Фатьма із жаху "розпучливим рухом закрила очі і втратила рівновагу. Синій халат в жовті півмісяці нахилився і зник серед крику сполоханих чайок". Балада "Падає місто в імлисте море" закінчується часом після катастрофи, безпристрасна картина має нагадати про непідвладні людині закони природи й незупинний потік часу: