На початку 90-х років урожайність в регіоні становила близько 30 ц/га, отже, ймовірне збільшення до 3,5–4,5 ц/га, а в подальшому – до 50 ц/га за умови покращання доступу фермерів до матеріально-технічних ресурсів та сучасного обладнання. Крім того, на сьогоднішній день, досить вагома частка земель в області незадовільно обробляються, або й не обробляються взагалі. Фермери ж поступово освоюють ці землі. В разі збільшення врожайності до 40–50 ц/га може збільшитись виробництво зернових до 2,8–3,5 млн. т щорічно. Аналогічний хід справ прослідковується і в інших регіонах країни. Чи зробить це Україну провідним експортером зерна в світі? Якщо так (і саме це є метою), то поточна регуляторна політика держави не життєздатна, але й виступає головною перешкодою в досягненні потенційних переваг для зернового сектору.
Останніми роками докладалося чимало зусиль для збільшення внутрішніх цін на зерно, аби підтримати доходи фермерів. Кожен, хто працює в житловому секторі, розуміє не ефективність регулюючої ролі держави, яка призвела до значних витрат бюджетних ресурсів і, що важливіше, сповільнила розвиток тієї галузі, яка мала б стати однією з провідних в економіці. Ми все ще маємо кращі ґрунти в Європі (більше сільськогосподарських угідь, ніж Франція і Німеччина, разом узяті!) й відносно стійкі кліматичні умови – від майже субтропічного клімату в Криму до помірного. Це означає що країна в змозі вирощувати різноманітні зернові культури, такі як соя, рис, – і до повного переліку європейських зернових культур. Уряд спробував підтримати мінімальні ціни, що, очевидно, не спрацювало (було задекларовано мінімальну ціну на пшеницю 3 класу – 690 грн/т, тоді як фермери отримували пропозиції 400 – 460 грн/т). Податкові структури протягом кількох років акумулювали борги за сплату ПДВ експортерам зерна, що призвело до зниження останніми закупівельних цін для фермерів на суму зазначеного податку. За всіх випадків фермер платить за неефективність ринкових механізмів, одержуючи низькі ціни за свій товар, якщо він у змозі знайти покупця взагалі. Останніми роками спостерігаються намагання вплинути на ринкові ціни через інтервенційні закупівлі зерна. В країні яка збирається стати великим експортером, це означає, що уряд робить спроби підвищити світові ціни! Єдиним результатом (і не ефективним) таких обмежених інтервенційних закупівель є надання прямої субсидії декількох “наближеним” виробникам, які в змозі продати своє зерно в інтервенційні запаси. Інші виробники так і залишаються з тією ж самою не ефективною маркетинговою системою, та без державної підтримки.
Якщо є бажання стабілізувати й підтримати доходи фермерів, щоб гарантувати стабільний розвиток зернового сектору з подальшим отриманням статусу провідного експортера зерна, необхідні системні зміни маркетингових інституцій на зерновому ринку як частини інтегрованої аграрної політики. Це передбачає зміни в землекористуванні, подальшу реструктуризацію частково приватизованих “колгоспів”, полегшення доступу до кредитних ресурсів, особливо для фермерів. Удосконалення практики землекористування також полегшить доступ до кредитів та лізингу, що дасть змогу українським фермерам поновити парк сільськогосподарських машин.
Українське сільське господарство стоїть перед перспективою відновлення свого статусу провідного світового виробника багатьох зернових культур через ефективний та прибутковий аграрний сектор, що надалі стане важливим “двигуном” розвитку економіки країни в цілому.
Запроваджуючи пропоновану програму дій, рекомендується також, щоб будь-які побічні ефекти (якщо такі будуть)було важно проаналізовано та, відповідно, усунено за рахунок тісної координації між державними органами і представниками приватного сектору. Вразі зміцнення добре відомої (хоча все ще, головним чином, потенційної) порівняльної переваги українського зернового сектору в світі зі зростаючим населенням та обмеженими регіонами, де спостерігається надлишкове виробництво зернових, Україна могла б повернути свою роль провідного експортера зерна. Рекомендується щоб середнім і довгостроковим позитивним перетворенням в українській економіці, спрямованим на активне структурне регулювання та інвестиційну політику в зерновому секторі були надані переваги перед нежиттєздатними короткотерміновими заходами, пов’язаними витратним розподілом бюджету і спричиненими неефективною маркетинговою системою в зерновому секторі, тобто концентруватися слід на причинах виникнення проблем, а не на їх наслідках. За таких обставин інтервенційна політика держави буде спрямована на вдосконалення маркетингових структур зернового ринку та, що стосується державних інтервенцій і прямих цінових регулювань буде обмеженим випадками надзвичайних і несподіваних або катастрофічних ситуацій.
Головним питанням для світових експортерів зерна стає зміцнення конкурентного становища України на міжнародних ринках. У зв’язку з цим увагу привертають два основні моменти: а) витрати виробництва і б) маркетингові витрати. Ці дві категорії витрат тісно пов’язані між собою, оскільки зрозуміло: якщо витрати на виробництво зерна в Україні не відповідають світовим стандартам, всі подальші зусилля для підвищення ефективності збуту стають марними. І навпаки, за існування в країні занадто високих маркетингових витрат (транспортування, зберігання) всі зусилля фермері, спрямовані на зменшення витрат виробництва, стають невиправданими. Так само спроба створити експортні перешкоди (прямі або непрямі) збільшить витрати на укладення угод із іноземними партнерами. Адже немає ніякого способу змусити іноземних клієнтів надавати перевагу українському зерну перед російським, канадським, американським, аргентинським, румунським, англійським або французьким; будь-які додаткові витрати на експорт неминуче призведуть до скорочення внутрішніх цін на зерно в Україні.
Розраховуючи навіть на помірковане зростання врожайності до 32 ц/га, а також на поступове освоєння угідь і їх ефективніше використання фермерами, навіть ці дві досить консервативні оцінки передбачають досягнення країною позиції середнього нетто-експортера із 6,5–7,5 млн. т пшениці та 4 млн. т ячменю. Це свідчить про провідну роль на світовому ринку, що, наприклад буде еквівалентно: а) 20–25% американського експорту пшениці; б) 70% аргентинського експорту пшениці; в) 40–45% експорту пшениці, відповідно, австралійського, канадського чи ЄС.
Такі перспективи передбачають нові підходи до оцінки маркетингової політики на зерновому ринку України, враховуючи потенціальні лідируючі позиції української пшениці, ячменю та кукурудзи на світових ринках.
Усі зазначені вище цілі повинні досягатися тісною співпрацею між державними структурами та приватним сектором, організаціями приватного сектору, кооперативами та асоціаціями. Необхідне чітке визначення ролі держави та обласних державних адміністрацій для підтримки розвитку приватного сектору. Державі також потрібно вести моніторинг небажаних соціальних наслідків протягом перехідного періоду та процесу імплементації цих позицій і, відповідно, розвивати інструменти прямої підтримки прибутків для мало- та середньо забезпечених верств населення без втручання в конкурентне ціноутворення на зернові та на основні продукти їх переробки.
Дотепер уряд України чітко не визначив розподілу повноважень між приватним сектором та державними агенціями з питань розвитку ефективної маркетингової системи на зерновому ринку. Така невизначеність провокує різноманітні спроби (переважно не ринкові) впливу на основні принципи функціонування зернового ринку України.
Пропонується, щоб, як і в більшості країн світу, приватний сектор виконував розподіл зернових ресурсів відповідно до ринкових стимулів щодо: а) місць розташування; б) стандартів якості на зерно; в) сезону року. Всі комерційні операції повинен здійснювати приватний сектор. Він же має розвивати власні правила щодо комерціалізації зерна – від фермерів до переробних підприємств чи експортерів.
Замість упровадження витратних короткотермінових заходів, уряд повинен активно залучати приватний сектор до розробки законодавчого поля щодо регулювання зернового ринку. Якщо наявні законодавчі акти не передбачають таких дій, то уряд повинен їх переглянути та виправити згідно з потребою. Крім того, зосереджуючись на боротьбі із корупцією в маркетинговому каналі збуту зернових, можна досягти суттєвого прогресу в скороченні маркетингового ланцюга. Ринки зерна потребують добре розвиненого правового поля, включаючи чітко функціонуючу систему забезпечення виконання зобов’язань за контрактами, таку саму як розроблена в рамках системи складських свідоцтв. Правовий статус контрактів та гарантія виконання зобов’язань за ними знизять ризики та скоротять торгові націнки.
І ще – під час розвитку приватного сектору можливі непередбачувані наслідки, які потрібно відслідковувати, щоб вчасно їх вирішити: наприклад, соціальні наслідки, прояви монополізму в деяких областях, допомога в розвитку нових засобів моніторингу просування зерно продуктів маркетинговими каналами.
Нарешті, уряд повинен зробити повністю нелегітимними будь-які втручання в ринок державних регіональних органів, бо вони ніколи не були корисними або ефективними. Накази, які видають губернатори областей, не забезпеченні достатнім фінансуванням, створюють безладдя й занадто часто мають тенденцію підсилювати наявні монополії.
Роль уряду у зерновому секторі повинна зводитись до сприяння розвиткові приватного сектору, поліпшення ефективності його функціонування, а не до того, щоб він перебирав на себе функції активного трейдера на зовнішньому ринку. Це значно підтримало б ціни фермерів та сприяло залученню інвестицій до сектору, покликаного підвищити міжнародну конкурентоспроможність України та надати можливості відновити статус провідного виробника та експортера зерна в світі.