Зримо вiдчутний вплив антропософської концепцiї Ф.Нiцше став iдейно-фiлософським опертям для Винниченкових драм. Людська природа героїв драм вступає в рiзку суперечнiсть з прагненням свiдомого опанування обставин. Структура iнтелектуально-психологiчнихх пошукiв героїв вибудовує драматичну дiю. Тож основою п'єс є прагнення в художньому буттi особистостi витворити такi обставини для людського "я", котрi б сприяли його гармонiйному удосконаленню через вiдмову вiд моральних забобонiв, вiд тягара дрiб'язкового власницького свiту. Внутрiшнi колiзiї мають за основу трагiчну суперечнiсть мiж iнтелектуально-свiтоглядними настановами Винниченкових героїв та їх природньою сутнiстю.
Часо-просторовий фон у драмах часом згущений мало не до класичних меж. Дiя драми "Дизгармонiя" охоплює два днi. Цього часу достатньо для художнього дослiдження процесу поляризацiї героїв i його психологiчного аналiзу. Акт переоцiнки традицiйних норм мислення i моралi виливається в кристалiзацiю iндивiдуальних моральних законiв героїв раннього В.Винниченка. Добровiльний вибiр як основа природної гармонiї середовища й iндивiдуума осмислюється В.Винниченком у п'єсi "Великий Молох", де проблема збереження особистiсного "я" вiд "ми" маси стає концептуальною. Iдея "чесностi з собою" трактується драматургом на основi психологiчного аналiзу духовного буття гармонiйно розвиненої особистостi, iндивiдуальнiсть котрої виявляє силу не ради виходу за грань добра i зла, як це бачив Нiцше. Акт збереження власної духовної потужностi має за мету гармонiю яскравої мисячої особистостi iз свiтом як протест проти деструктивного впливу змодернiзованого "Молоха".
Проблема гармонiї, котра включає в себе дiю волi, розуму, серця як чинникiв моральностi, пiддається сумнiву з точки зору обов'язку особистостi перед суспiльством, що вступає у конфлiкт з природним бажанням особистостi. Моральнi основи "чесностi з собою" i "непокори обов'язкам" опираються на вищий критерiй: ступiнь розвитку в людинi соцiального iнстинкту. Винниченкове означення "щось бiльше за нас" — багатошарове. Воно не просто могутнiй iнстинкт, закладений в кожному з нас. Це внутрiшнiй стан Духу, який пориває людину до високого вчинку, вписуюси її у свiт непроминальної гармонiї мiж усiм живим, iстинним, неперебутнiм.
Драматургiчне мислення Володимира Винниченка, зреалiзоване у написаних творах виразно прямує до "нової драми" захiдноєвропейського зразка. Дослiдники цього перiоду цiлком справедливо стверджують, що проблема можливостi вибору у його героїв вивищується над питанням процесу буття до останнього моменту життя героя, пiдкреслюючи що екзистенцiальнiсть В.Винниченка ближча до сартрiвської, вiдмiннiша вiд хайдеґґерiвської. "Якщо видiлити етичну основу Винниченкового вибору проблем, то впадає в око посилена увага драматурга до сучасного буття, до синусоїди духовного iснування його героїв в моменти найгострiших випробувань Духу, часом на гранi буття й небуття" [22, 142].
Шляхи досягнення можливостi морального вибору, творення етично-психологiчної ситуацiї для повного виявлення свободи у цьому виборi для своїх героїв – це той комплекс обставин, який цiкавить В.Винниченка у процесi творення нових драм.
Iз щоденникових записiв В.Винниченка, з його листування вимальовується психологiчна основа творчих змагань письменника iз обставинами власного життя, коли самотнiсть i вiдчуженiсть мали б диктувати авторовi мотив непорозумiння його героїв iз оточенням. Проте фiлософiя його драматургiї опиралася на всеохопний аналiз буття людського "я" в його глибиннiй сутностi, поза дрiбним, другорядним, одномоментним, що могло б спричинити дисгармонiю.
Новий аспект бачення людини через призму iдеалу вирiзняють драматургiю зрiлого В.Винниченка, як художнє явище, де через внутрiшнє життя людини постає час, епоха, а не навпаки, коли до сутностi людини автор добирався через аналiз соціальних та психологічних конфлiктiв.
Може найхарактернiшим в цьому аспектi явищем є драма "Чорна Пантера та Бiлий Ведмiдь". Естетика Володимира Винниченка-модернiста в освоєннi iдеалiстичних фiлософських концепцiй людського буття у зрiлого Винниченка набирає органiчного характеру. Поруч з вищеназваною драмою п'єси "Брехня", "Грiх", "Закон" творять свiт в котрому конфлiкт Винниченкового героя iз самим собою нiби не мiняється. Структурованi автором драматургiчнi ходи в його п'єсах пiдпорядкованi моделюванню процесiв морально-буттєвого формування головних героїв, їх характерів, за словами М.Вороного, вираженню "конфлiкту протилежних переживань iз зазначення кульмiнацiйних пунктiв в психологiчнiй еволюцiї дiйової особи".
"Певною мiрою морально-етичнi акценти зрiлого Винниченка аналогiчнi етично-психологiчнiй концепцiї драматургiї Лесi Українки в тому планi, що часто жiнка, яку ставить в центрi подiй В.Винниченко, вивищується своїм iнтелектом, духовно-емоцiйним спектром життя, динамiкою почування i дiї над чоловiком" [1, 33].
Сповiдуючи принцип класичного екзистенцiалiзму, драматург спрямовує своїх героїв в будь-яких ситуацiях вiднаходити себе у власнiй цiлiсностi, хоч позiрно та цiлiснiсть виглядає як дисгармонiя.
Вдамося до точної атестацiї цього психологiчно-естетичного явища М.Жулинським: "Володимир Винниченко, по сутi, продовжує художнє дослiдження внутрiшнього свiту полiтизованої людини, революцiонера, який пiдкорює себе, своє особисте життя, свої морально-етичнi засади i принципи служiнню iдеї i намагається пiзнати, де лежить ота межа мiж особистим i суспiльним, мiж чеснiстю з собою i "служiнням народовi", яку змушений переступати революцiонер i цим самим прирiкати себе на моральну поразку, на втрату свого "я", своєї суверенностi.
2.2 Танатологічні мотиви у драматургії В.Винниченка
Танатологічні мотиви, зокрема тема самогубства на початку XX століття була дуже популярною. Наприклад, у російській драматургії, В.Маяковський відомий не тільки як поет-самогубець, а й як автор "комедії з самогубством". Цей мотив з’являється в обох його останніх п’єсах - "Клоп" та "Баня", що тяжіють до пізнього експресіонізму. Але для експресіонізму, вкрай суб’єктивного стилю, який переносить увагу зі збуреного світу на збурену душу вважатися різновидом ідейного месіанства, месіанства заради однієї людини-самого себе. Друга характерна риса цього мотиву - це орієнтація на свідомо ілюзорний світ, до якого прагне герой. Спогади, марення, видіння, сни - це семантичне поле експресіонізму. Згаданий нами мотив самогубства не є визначальним саме для експресіонізму, радше він був притаманний будь-якому екзистенціальному стилю. Але саме модерні напрями XX століття спромоглися актуалізувати цей мотив в інтертекстуальному полі попередніх стилів та жанрів. Так про надмірну кількість самогубств свідчать п’єси В.Винниченка як рису старого мелодраматизму, поєднаною із сучасною авторові модерністю XX століття. "Пророк" розглядаються в контексті української "пророчої п’єси", де амбівалентність образу пророка пов’язується із амбівалентністю сучасного світу. "Найперше тема смерті пророка пов’язується із містерією, або, точніше, з такими її жанровими різновидами, як міракль і мораліте" [20, 11].
Проблема кризи людської особистостi стала провiдною темою в свiтовiй лiтературi початку ХХ столiття. Захист права людської особистостi на природнє буття в аспектi власної неповторностi. Трагедiя людини у вирi небувалого соцiально-полiтичного конфлiкту лягла в основу драми В.Винниченка "Мiж двох сил" (1918 р.). Це одна з найталановитiших п'єс українського драматурга, котра засвiдчила, що тiльки справжнiй талант, котрий не потребував часу для кристалiзацiї вражень, змiг абсолютно свiжий iсторичний матерiал осмислити художньо-досконало й фiлософськи глибоко. Новий художньо-фiлософський ракурс мистецького дослiдження проблеми особистостi зумовлений пульсуючою трагедiйнiстю подiй.
За Р.Жираром, насильство після "смерті Бога"(за Ніцше) набуває особливих правових вимірів. У книжці "Насилля і священне" вчений у розділі "Жертвоприношення" обґрунтовує думку про те, що після смерті трансцендентного різних видів, яке встановлювало законні межі насильства, визначення міри насильства стає прерогативою кожного, а інструмент насильства легітимним у руках будь-якої людини. Так у "Чорній Пантері і Білому Ведмедеві" стримувана законами моралі, звичаєвим правом, зрештою, екзистенційністю як такою, насильницька дія у п’єсі не переходить кордонів танатологічного, не переходить навіть у найгостріші моменти:
Рита. Смерть твоєму полотну!
Корній. Рито! Не смій! Чуєш?! Клянуся, я в ту ж мить своїми руками задушу Лесика, як поріжеш…(с.421).
Поряд із танатологічним вступає в дію священне. Світ у драмі В.Винниченка поділений на дві групи служителів священному. Сім’ї (як священному) служить Рита. Корній не поділяє її поглядів. У нього своє розуміння священного.