Корній. Хай сім’я служить уже чомусь більшому за неї…
Рита. Більшому?
Корній. А щоб ти знала, що більшому, Творчості! Мистецтву…Завели собі сім’ю, і все їй давай – священна (с.34).
Священне має особливий статус. Р.Жирар стверджував, що священне і насильство нерозривно пов’язані між собою. Схоже, що так само нероздільні священне і танатологічне. Сполучною ланкою є жертва. У жертві і полягає сила священного. Рита в будь-який момент готова здійснити акт жертвоприношення картиною. Їй ця жертва видається фіктивною, безкровною, ніби й не жертвою зовсім. Корній не говорить про це Риті, а волає: настирливе прохання дружини продати незакінчене полотно для нього-смерть. Не менш складна ситуація і для Корнія. Справжнє мистецтво завжди оточує ореол жертовності, не метафоричне, а реальне жертвоприношення входить у сім’ю художником разом з культом краси, яка може набувати найнесподіваніших вимірів у переломні, кризові епохи.
І.Аннеський стверджував: поезія розробляє три основні теми-страждання, смерті і краси. Ці "профілі" буття різні за суттю, та бувають моменти, коли "ідеї муки і краси…зближуються".
Страждання і краса, матеріалізуючись, різко контрастують, а то й протистоять одне одному: ідеї гармонії, яка пронизує красу, протипоказана дисгармонія страждань. У творчому екстазі втрачається гострота батьківського почуття, батьківського обов’язку, зрештою, батьківської відповідальності. Корній зовсім не помічає, як відбувається асиметризація естетичного і екзистеційного, як танатологічне поглинає все, виводячи за межі буття і саму творчість.
Так, у п’єсі "Між двох сил" смерть є засобом повернення до "своїх". Оскільки Софія Сліпченко, героїня твору,з одного боку, ті, кому вона мала необережність повірити,- не потребують її. З другого-її відторгає своє рідне українське середовище як зрадницю, тож її самовиправдання, це остання спроба знайти собі місце серед своїх по смерті. На такому фоні змальовані і сценічні біографії Наталії Павлівни ("Брехня"), Марії ("Гріх"). До трагічного самозаперечення приходить і Амар ("Пророк"), змушений до компромісу "сам із собою",- адже він не знав і не розумів реального життя і тому мусів упасти жертвою за свою ідею.
У драмі "Memento" герой-страдник своєї ідеї-стає вбивцею власного немовляти. Такий поворот теми в українській літературі, що після Шевченка звикла до дітовбивць-матерів,- є дещо новим, так само, як і вбивство немовляти за ідейними переконаннями. Вбивство немовляти для героя драми-не тільки і не стільки кримінальна справа, скільки злочин проти віками освяченої моральності. Бісівська ідея, що спокушає героя, виявляється неспроможною перед більш давнім комплексом ідей, перевіреним людством.
"Поєднання краси і танатологічного видається безглуздістю, адже саме краса як категорія онтологічна, що утворює одну із космічних координат існуючого, постає основою життя, його передумовою" [10, 45].
У сфері естетичного, де митець покликаний зберігати й утверджувати красу велику й вічну, ситуація має значно складніший вигляд. Збірний образ людини митця(глузуючи з неї) подав С.Єфремов: Служителі нової краси… наділяють людину лише одним естетичним почуттям, яке розрослося до величезних розмірів і поглинуло інші сторони людської природи; вони зображають не людину, а якийсь естетичний апарат, пристосований винятково до спеціальної та односторонньої діяльності. Отже, митець("естетичний апарат") життя якого зосереджене на пошуку й утвердженні вічної краси, стає приреченим на драматичне існування. Згадаймо, як Корній (Білий Ведмідь) ніяк не може втілити на полотні примхливо пульсуючий фантом краси: "Ну, от! Знов пропало…Знов не те…"(с.436). Це пов’язано з невловимістю суті краси, з її таємничою близькістю до "ніщо". Тому сполохи танатологічного завжди видніються на горизонті буття художника.
Висновки
Модернізм - загадкова епоха в історії європейської культури. Епоха, яка досі, через століття, бентежить нашу уяву, стимулює пошуки істини, суперечки. Вже минуло XX століття, а ще перебуваємо в епілозі модернізму, який залишив після себе змінену свідомість, змінився і кут погляду на реальність, а також відбулося деформування позицій у кореляції людина та світ. Тонко і конкретно у такому мистецькому інтерпретаційному ключі до схожих проблем зумів підійти В.Винниченко у своїй драматичній творчості. Його драматургічне мислення органічно матеріалізувалося у тканину тексту, де герої – це носії тих чи тих ідей і світоглядів. У драмі ці світогляди найчастіше перебувають у антагоністичних співвідношеннях, схрещуючись у драмі, вони створюють конфліктні ситуації, які залежно від задуму автора розв’язуються впродовж протікання дії або так і залишаються нерозв’язаними, що робить кінцівку драми напруженою і яка часто не співпадає зі смаками реципієнта. Власне у конфліктах, різних за своєю природою мають можливість реалізуватися такі ж різні характери як ідейно-психологічні прототипи граней авторського "я". Часто у творах стикаються протилежні типи. У драмах значне місце відводиться проблемі міжгендерних стосунків, тобто вічного протистояння жіночого і чоловічого. У драмі спостерігається макросистема конфліктних ситуацій, які залежно від сфери реалізації та поширення конфлікту діляться на різні види. Так, залежно від сфери реалізації конфлікти драматургічному доробку поділяються на політичні, соціально-побутові, психологічні. В залежності від специфіки поширення конфлікти діляться на макроконфлікти та мікроконфлікти. Під першим (макроконфліктом) розуміємо зовнішній подієвий конфлікт. Навідміну від нього мікроконфлікт- це внутрішній (психологічний), що відбувається у внутрішньому світі героя. Щодо їх співвідношення у драмі, сукупність мікроконфліктів є базовими складниками у побудові макроконфлікту. У драмах повною мірою виявляється вміння В.Винниченка зображувати внутрішні порухи душі героїв, поєднувати психологізм зображення із динамізмом акції. Часто автор, формуючи конфлікти, резонує, їх створюючи відповідні умови. Використання монологів дає підстави говорити про новий підхід драматурга до зображення своїх героїв, вірніше їх характерів. Він не лише розглядає психічний стан героїв як такий, виявляючи неабияку майстерність, але й використовує ці стани з метою підкреслення певних рис характеру, що в свою чергу впливає на розвиток конфлікту. І класична схема: проблема – характер – конфлікт є по-новому переосмислена драматургом. Творчу манеру письма В.Винниченка відрізняє більша надривність, експресивність, яка спостерігається вже від першого акту драми. Вирішуючи ідентичні проблеми, що були центральними на зламі століть, письменник ішов цілком оригінальним шляхом, проте світи його драм відображають найважливіші риси загальноєвропейського літературного процесу. Переступивши межі трансцендентних вимірів, В.Винниченко створив власну стильову манеру, яка розширила горизонт української літератури.
Список використаної літератури
1. Блохіна Н. Драматургія Володимира Винниченка: Феміністичне прочитання / Н.Блохіна // Січ. – 2002. – №4. – С.33- 38.
2. Бондаренко О.Концепція особистості(За п’єсою В.Винниченка"Чорна Пантера і Білий Ведмідь")/ О.Бондаренко // Українська мова та література. – 2006. – №41-43. – С.48-50.
3. ВинниченкоВ. Твори в двох томах: Том1. –К.: Дніпро, 2000. – 584с.
4. ВинниченкоВ. Вибрані п’єси / Упоряд.: М.Г.Жулинський, В.А.Бурбела; Авт. Вступ. Ст.. М.Г.Жулинський. – К.: Мистецтво, 1991. –605с.
5. Гуменюк В. П’єса В.Винниченка "Закон"/ В.Гуменюк // Дивослово. – 2002. – №4. – С.6-8.
6. Жулинський М. Його пером водила сама історія: Історичні передумови появи драми "Між двох сил" В.Винниченка / М.Жулинський // Вітчизна. – 1991. - №2. – С.59-64.
7. Зборовська Н. Код української літератури: Проект психоісторії новітньої української літератури. – К.: Академвидав, 2006. – 504с.
8. Зубрицька М. Етичний парадокс дискурсу любові у драматичних творах В.Винниченка/ М.Зубрицька//Михида С. Слідами його експериментів: Змістові домінанти та поетика конфлікту в драматургії В.Винниченка. – Кіровоград: Центральне Українське видавництво, 2002. – 192с.(40-49с.)
9. Ковальова О.Співвідношення модернізму та авангардизму: теоретична неузгодженість / О.Ковальова // Січ. – 2004. – №11. – С.74-77.
10. Ковальчук О. Гримаси танатологічного: краса у лабіринті смерті / О.Ковальчук // Дивослово. – 2002. – №10. – С.12-15.
11. Ковальчук О. Шукаючи новий етичний закон / О.Ковальчук // Дивослово. – 2003. – №3. – С.6-10.
12. Лохіна Є. Пошуки морального абсолюту (ранні драми В.Винниченка) / Є.Лохіна // Січ. –2001. – №10. – С.43-50.
13. Михальчук Н. Криза християнської традиції в малій прозі В.Винниченка / Н.Михальчук // Січ. – 2000. – №7. – С.37-45.
14. Михида С. Слідами його експериментів: Змістові домінанти та поетика конфлікту в драматургії В.Винниченка. – Кіровоград: Центральне Українське видавництво, 2002. – 192с.(44-87с.)
15. Моклиця М. Модернізм- проблема теоретична і психологічна/ М.Моклиця // Січ. – 2001. – №1. – С. 32-38.
16. Мороз Л. Етичне розв’язання конфлікту в драмах Винниченка / Л.Мороз // Михида С. Слідами його експериментів: Змістові домінанти та поетика конфлікту в драматургії В.Винниченка. – Кіровоград: Центральне Українське видавництво, 2002. – 192с.(35-39с.)
17. Мороз Л.Загадки Володимира Винниченка / Л.Мороз // Січ. – 1993. –№5. – С.40-46.
18. Мороз Л."… Сто рівноцінних правд" / Л.Мороз // Усе для школи. Українська література.10 клас. Випуск 6. –С.59-60.
19. Паскевич Н. Про поетику конфлікту драматургії В.Винниченка в контексті "нової драми" / Н.Паскевич // Михида С. Слідами його експериментів: Змістові домінанти та поетика конфлікту в драматургії В.Винниченка. – Кіровоград: Центральне Українське видавництво, 2002. – 192с.(126-131с.)
20. Свербілова Т.Пророк та самогубство(п’єса В.Винниченка в контексті драматургії експресіонізму та постекспресіонізму) / Т.Свербілова // Січ. – 2005. –№10. –С.8-12.
21. Свербілова Т.Персонажі Винниченкових п’єс – кати чи жертви? / Т.Свербілова // Січ. – 1993. – №5. – С.32-39.
22. Сиваченко Г. Пророк не своєї вітчизни. Експатріонтський метароман В.Винниченка: текст і контекст. – К.:Альтернативи, 2003. – 280с.
23. Сиваченко Г.Винниченків "конкордизм" у буддистському та психоаналітичному дискурса / Г.Сиваченко // Січ. – 2000. –№8. – С.17-26.
24. Слово Знак Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. За ред. Марії Зубрицької 2-е видання, доповнене, Львів, 2002(158с.).
25. Фрейд З. Остроумие и его отношение к бессознательному / Пер. с нем. Р.Додельцева. – СПб.: Азбука – класика,2007. – 288с.
26. Хороб С. Драматичний конфлікт у п’єсах В.Винниченка/С.Хороб//Нариси з поетики української літератури кінця XIX початку XX століття. – Івано- Франківськ, 2000. –С.143-153.