Дістав листа від Стефи Ш., Левка Л. Обидва – сумні, особливо останній (враження від Дружківки).
Але, не тільки: Левко чує, що громада вкрай залякана розправою над Комітетом нагляду. Отож, коли в Києві є члени такого, то хай знають: я дав згоду стати його членом, хоч і мало можу, бувши так далеко від України.
Бо коли перший ряд виліг, треба комусь заступити місце. Звичайно, у Вас можуть бути свої київські міркування (і слушні), але не хотілося б, щоб усі вони – міркування заперечення – диктувалися страхом перед танком, що все трощить перед собою.
Надіслав телеграму до Івана С. – 19. X. (ч. квит. 20901) на Всесвятське. Знаю, що в них піст, чув їхню заяву. Це все – наша історія.
Скажу Вам: до січня 1972 року я був українофілом (здається, більшість моїх знайомих мала таку ж барву). Мордовія мене зробила українцем. Тепер мені байдуже, як мене називатимуть: націоналістом , чи шпигуном, чи зрадником. Я знаю своє і надто катастрофічне духовне існування мого народу, щоб можна було сидіти, склавши руки.
І не можна звужувати проблеми – питанням репресій чи мук в'язнів. Є питання народу і – маштаб цього питання, звужувати – який гріх. Я певен, що можу знову повернутися до мордовських пущ. На це треба дивитися спокійно. Зрештою, колись же докучить владі душити нас за закритими дверми судових процесів. І мені здається, що надокучити має – скоро.
Проте скажу, щоб Ви знали: в разі арешту я відмолятимуся вести будь-яку досудову розмову, хай і запакують у божевільню. В разі суду я вимагатиму відкритого судового процесу, представників міжнародніх організацій, членів Наглядного комітету, Конґресу світових українців. А не доможуся – оголошу голодівку на ввесь час суду, не відповідаючи на питання. Моє слово буде лише останнє. І в ньому я не дам звузити предмету судового обговорення, а називатиму проблему, яку старанно ховають і в суді: стан мого народу, репресії українців, суть т. зв. інтернаціоналізму по-російському і т. д.
Я кликатиму на суд і кореспондентів "Юманіте" й "Уніти". Я визначу все, що можна означити.
Від теревенів у Беоґраді я не сподіваюся нічого. Зрештою, смішно надіятися, знаючи нашу історію, знаючи, що все благоденствує на всіх язиках, звикле до того сторіччями.
Більше скажу: моя поезія, мої переклади чи літературні статті – то грішне заняття. Обов'язок сина народу, відповідальність за цей народ – єдині обов'язки. Я не буду обирати жодної пом'якшувальної позиції – літератора право бути самим собою і мати почуття людської гідности. Я поставлю всі крапки над "і".
Хочу, щоб це знали, бо все може трапитися. Недарма ж мене загнали аж на Колиму. Це навіть не той Маґадан, де колись відбував заслання Андрій Амальрик... Це щось краще. Це місця якраз для українців. Завтра тут десь буде Вячеслав Ч., потім – інші. За крайокрай – це путівка для українців, що виносять на собі найбільший тягар у всіх зачинаннях протестаційних (діють ще недобиті гени гордого козацтва), але домагаються найменшої користи для себе.
Табірний досвід показав, що наші люди надто схильні до внутрішніх чварів. Може, як ніхто інший. Гірко, боляче те все спостерігати. І все це – історичні наслідки (хто його знає, може, вони давалися і далися взнаки вже при руїні Київської Руси?).
І в наслідок усіх наших загумінкових факторів маємо те, що всі наші зусилля марнуються. А несхибна невіра в те, що можна чогось домогтися і в цих умовах – призвела до того, що ми, маючи дуже багато проблем, ставимо їх чи не в останню чергу, заплутані в словоблудді репресивних пропаганд.
Не знаю, як стоїть справа нині (може, взагалі не стоїть ніяк, бо "вулиця розбіглася"), але попередніми роками в демократичних сферах до нас ставилися дуже упереджено (взагалі я ще чую по Колимі, на більшу половину заселеній землячками чи то недоробленими: такими собі бовтями, що знизує плечима, нітиться, мекає або відхрещується). Ця упередженість мені дуже боліла – чув її і з російських і з єврейських (досить незлих, урешті) уст. А особливо боляче було довідатися про рукопис якогось Мазепи-Токаївського, що широко циркулював між Москвою і Ленінградом. Мені переказували, що це трактат, який оглядає більшу українську історію і визвольний рух, великий за обсягом – коло 200 сторінок машинопису. Тон має енергійний, аж деякі націонали неукраїнського походження дрижаки хапали, читаючи. Так ось: у шовіністичних колах рукопис було сприйнято за рукопис КДБ. Щось таке було і в сприйнятті на Україні, хоч я не певен, чи читала та людина, що відгукувалася про рукопис, сам текст. Цікаво і те, що цей твір не циркулював на Україні, як і Дзюбин і Морозів трактати циркулювали по Москві дуже повільно, а Прибалтика так і не змогла дістати Дзюби, хоч як хотіла. Ось Вам ситуація.
Тепер аж страх думати, як там у Вас тихо і мирно. І знаю, що зовсім недарма шовіністична лють проливається на нас – у першу чергу.
Чув, що земляки Пермі мали піст. Власне, окрім Ґлузмана і Ковальова та Баграта з Вірменії (чи Апороніка) – всі наші. А "Літературна Україна" поливає статтею Виноградського: і як Вам, Іване, Євгене, хліб їсться? А їм якраз і не їсться.
Чув за режисера з К. студії науково-популярних фільмів (російське прізвище) – дав пресконференцію, де він [говорив] про деморалізацію селян і інтелігенції на Україні. То жах – справді, що пороблено з нашим народом.
Михасю, люба, не гнівайся, що Валею я не передав для Тебе навіть листа. Дуже не хочу, щоб Валя мала неприємності на роботі. Я ж дуже непевний, у неї чоловік і допомогти (регулярно) не зможу. Ось і тепер – не знаю, коли стану до роботи і скільки ще проболію.
Люба Льолю, Надіє, Павле, не майте гніву й Ви – надто багато листів зникає.
Дорогі Світлано, Юрку. Ви – так само. Знаю, що коло Вас біда. Пишіть усе ж таки хоч гуртові листи (все менше збавляти часу). Одного бодай (але цінного, аби не вкрали!) на місяць-два. Їйбогу, трохи зле без голосів з України – голосів, якими я тільки й живу і які вже з німоти мені причуваються.
Недавно я думав про Ніну С., що наміряється виїхати до Австралії (не знаю, що з того буде, але помагай Біг, Ніно А.!). Уявив собі українську дисидентську колонію денебудь у тім краї. Колонію на кшталт Левицького чи фаланг раніших. І поралися б, і працювали коло культури – подалі від цієї ґебістської України. А потім? Коли запасів пам'яті стало б меншати? Коли схотілося б у Кончу-Заспу чи Святошинські ліси чи Карпати? Покищо я особисто проти виїзду. Звичайно, вибір між Мордовією чи Владимиром і виїздом – був би нелегкий, хоч на шалях мали б рівновагові, вважайте, клопоти. І все ж...
Збираюся позивати в суд "Радянського письменника", що не повертає мені рукопису віршів. Цікаво, що з того буде? На 99% знаю наперед, що. І однак – позиватиму.
Дякую за листа для Євгена С. і поштівку для нього. І – трохи для Євгенової Лілі.
Шановна Валеріє! Дістав Вашого листа – дякую. Листа від Євгена мав 12. V. (його лист від 18. IV. 77). Відписав йому, вклавши фото. І цінний був лист, а далі цензора не пішов. Ліле-Валеріє, Ваш лист – сумовито-рівний і шкода мови про Ваше заспокоєння: це було б зайве. Ви ж бо: Євгенова дружина. Феномени втрати пам'яті на найдорожче, про які Ви пишете, то феномени часу. Моїй Валі кожне побачення уявляється сном. А коли ми оце здибалися на 3 тижні, то враження було таке, ніби ми вперше зазнайомилися.
Отже, ҐБ не тільки бере, але й повертає.
Справді: наша туга – реальніша. Мука – постійна й субстанціональна, а реальність – лише перерва туги, короткий спочин. Так, мені Дмитро уявляється 5-річним, а то й зовсім немовлям, ніби не росте в снах, хоч я його бачив 9-річним. Але 9-річний для мене був несправжній. Я витужив його в спогадах – і ввесь він там.
Валеріє, перепрошую за довгу павзу. В мене були клопоти (ще й досі)! Знаєте, що Євген, може, найдорожча для мене людина. Як Іван С., як Славко Ч., як Михася. Валеріє, хочу дуже, щоб Ви знайшли в собі запаси – пишатися своїм чоловіком. Нам справді часом тяжко оговтатися на тій висоті-видноті, куди нас піднесла доля. Вона більша за нас і, може, вартіша за нас. Отже, дякуймо Богові, що Він такий до нас милосердний. Знаєте, з якою повагою казав про Євгена і В.Л. – Вірин чоловік. Я його дуже сподобав – коли він був у формі, хоч то бувало не часто, на жаль.
Уклін мій усім дружинам такої ж високої, як у Вас, долі.
Уклін моїм побратимам. Зичу всім Вам сили осягнути місце своє і не підпасти на силі від захвату. Бажаю найкращого!
Ваш В. С.
Пишіть, як там був В.Л. у Києві, бо Люба П. пише, що Зорян був півроку (а який же славний хлопець!). Переказуйте, як у Пермі витримали піст, як здоров'я хлопців.
Всім – щирі привіти. Обіймаю Вас.
29 жовтня 1977
Ваш В. С.
Адреса: Магаданськая обл., Теньгушевский р-н, с. Матросова.
Листи до Івана Чинченка.
[ Друкується вперше. – Архів "Смолоскипа". Рукописи трьох листів, оригінали. Третій лист без дати.
На конверті зворотна адреса: "USSR, 686071, с. Матросово, Тенкинского р-на Магаданской обл., Стус В.С.".
На конверті канадська печатка доручення рекомендованого листа з датою 4 травня 1978 року. ]
Вельмишановний Іване Микитовичу,
Це наш дід Мороз – сказав би я, натуралізований. Чи Вам до вподоби?
У Новому році зичу Вам, усій Вашій родині, друзям здоров'я й моці, що їх править од нас Вітчизна наша. Майже однакова до неї відстань – і я шепочу: ТАМ – Україна. За межею. Там – лівіше серця. З горя молодого сосна стриміє з ночі, ніби щогла, а Бог шепоче спрагло: Аз воздам!
Будьмо ж!
[Зима 1978]
ВС
Шановний Іване Микитовичу,
Здоровлю Вас із Великоднем. Христос воскрес! Зичу Вам веселих свят.
Довше од Вас не маю листа. За час перерви в листуванні перебув утрату своїх віршів – двох зошитів. Це спонукує мене до безрадісних орієнтацій на виїзд – бодай із протестаційною метою. Бож під загрозою весь мій літературний дорібок – і те, що я зробив, і те, що колись напишу. А бажання писати – стримую свідомо, хоч як то й тяжко.
Най Вам щастить!
19. IV. 78 р.