2. Інтерв’ю поетки
2.1 Маріанна Кіяновська: «Як містик я довіряю не інтелекту, а розуму»
Автор: Богдана Матіяш
– Мар’янко, вірші Твоєї нової книжки «Дещо щоденне» походять із простору, в якому багато думається про Бога, про любов і про все, що між ними і з ними – про речі, щодо яких побутує думка, що їх не варто говорити публічно. Чи Тобі внутрішньо комфортно ділитися цими текстами з читачем? Чи проживаєш цю книжку як історію якоїсь особливої інтимності?
– Мені некомфортно ділитися деякими речами, про які ти кажеш, але тільки тому, що я боюся недоподілитися або, навпаки, поділитися занадто. Тому що я «по життю» намагаюся не лицемірити. І я не хотіла би почати банально пристосовуватися до того, чого від мене очікують, говорити те, що від мене хочуть почути. Вірші, про які я знала, що їх треба промовчати, я промовчала. Попри те, що цих віршів насправді дуже, дуже багато. Промовчати було нелегко. Але висловити їх назовні було, повір, іще важче... Ну, і книжка вийшла невеликою.
У глибині душі я хотіла, щоби вона була непоміченою, тому що було дуже багато дуже добрих практично непомічених – і при цьому етапних для української літератури – книг: Герасим’юкова «Папороть», «Снігові і вогню» Олега Лишеги, одна по одній книжки Мідянки... Я навіть почала думати, що тиша і нерозголос довкола цих книг є своєрідним знаком якості, невід’ємним супутником кожної доброї поетичної книги. Тому я в якомусь сенсі розчарована: книжка «Дещо щоденне», якщо вона добра, не мала би викликати ніякого розголосу. І коли відбуваються презентації цієї книжки, я щоразу відчуваю якесь зніяковіння.
Мені важко виходити з цією книгою на люди й в іншому сенсі: вона мене виснажує у форматі презентацій, ця книжка абсолютно не призначена для публічного читання. Це нестерпно ще й тому, що мені доводиться коментувати речі, про які я нічого не знаю, або які для мене – абсолютне табу; причому я все ще сподіваюся, що це табу не тільки для мене.
Наприклад, на презентаціях мене шокують репліки псевдорелігійних людей, які, послухавши, що саме я читаю, формулюють питання приблизно так: «Ви дуже сміливо говорите про Бога. А що саме Ви говорите на сповіді?» І тоді я впадаю в ступор. Це ніби больовий шок. Бо ці вірші – ніяка не сповідь. Це не сповідь і не інтимність. Це – мікроскопічні дози дозволеного. Думаю, що після цієї книжки буду змушена замовкнути на скількись там років – маю на увазі поезію. Доки не знайду нової мови. Або доки не відчую, що мені знову – трошечки – дозволено.
– Під час презентації в Києві Ти говорила про різні ґатунки поетичної мови, про поетичну традицію, Тобі близьку, й про ту, якої не приймаєш. Зокрема, йшлося про верлібри, до яких Ти ставишся, як могло би здатися, доволі прохолодно. Трохи прокоментуй, із чого, власне, для Тебе починається і чим закінчується поезія. Де вона є живою, а де вона взагалі не є...
– Я прохолодно ставлюся не до верлібрів, а до недоверлібрів. Ти ж знаєш, що як перекладач я працюю з дуже різними текстами. Українська література взагалі не має деяких різновидів неримованої поезії; у нас практично не вироблена рефлексія для сприйняття текстів такого типу (в цьому, до речі, одна з місій перекладача: готувати свою літературу до появи в ній нових явищ, тому що не все нове – це добре забуте старе), ну, але рефлексія – діло наживне. На жаль, на презентації в Могилянці під час розмови сталася підміна понять. Як фаховий філолог, як перекладач і як критик, зрештою, як читач я сприймаю і розумію, значною мірою – люблю неримовану поезію. Це – об’єктивно. У цій площині моє ставлення до верлібру залежить від якості тексту або від, так би мовити, його «смислопороджувального» потенціалу.
Я дуже чітко сказала, що мені не подобається моє власне верліброве письмо. Тому що воно для мене ненатуральне, штучне. Крім того, я сказала, що бунтую проти верлібру як проти полегшеного способу письма. У цьому сенсі я не пишу верлібрів. Підкреслюю: саме у цьому сенсі. «Природним шляхом», у той спосіб, яким я пишу свої вірші, я написала лише два неримовані поетичні тексти. Всі решта моїх верлібрів є суто формальною вправою. Тому що решту верлібрів я «тупо» сконструювала, до речі, значною мірою відштовхуючись від письма Бялошевського. Нюанс лише в тому, що у нього – це його письмо. І в мене – це його письмо. А мої римовані вірші у мене – мої (ну, або не мої, бо насправді я «не поет», але хто перший звинуватить мене в плагіаті?).
А щодо того, де починається і чим закінчується поезія...
Читач повинен перебувати із текстом у стані «дифузії» – причому це взаємопроникнення може бути не емоційним, не інтелектуальним, не ігровим, воно може бути невиразним і неокресленим, яким завгодно, але все-таки воно мусить бути.
– Зараз Ти маєш готовий прозовий рукопис, книжку новел, що теж побачить світ цього року. В цих текстах звертаєшся до низки класичних сюжетів і міфологем, ведеш діалог із різними культурами й світоглядами, але робиш це значно легше й водночас, може, масштабніше, ніж у поезії. Із чого виросло це Твоє прозове письмо і як Тобі велося із фікційним прозовим думанням?
– Проза жила в мені давно. У дитинстві я багато років писала щоденник. Потім написала роман. Ні щоденника, ні роману давно немає, але насправді вони не зникли, бо ніщо насправді не зникає. Потім у журналі «Кур’єр Кривбасу» і в газеті «Поступ» було опубліковано кільканадцять моїх оповідань. Тобто я завжди писала прозу. Хоч ніколи цього не розголошувала, і, відповідно, цього мого іншого письма чомусь не помічали. Просто з прозою в мене, як із верлібрами: для мене важливий спосіб, у який до мене приходить текст. Як містик я довіряю не інтелекту, а розуму. Я ж колись казала тобі, що дуже розрізняю, коли думаю, інтелект, «буденну свідомість», розум? Прозу, написану останнім часом, я наважуюся видати тільки тому, що писала її по-справжньому. Без участі, так би мовити, «буденної свідомості». І практично без участі інтелекту. Тобто я нарешті навчилася досягати трансу і під час писання прози. У цьому сенсі я не знаю, як я її пишу. Вона мене якимось чином наповнює і «виливається» з мене.
Ти кажеш про діалог із різними культурами і світоглядами? Він, безумовно, є. Тому що я досвідчений читач. Із другого боку, його немає. Тому що у сновидінні такого діалогу немає і не може бути. Це щось інше, це не діалог. І при цьому немає нічого дивного в тому, що у сновидінні я мислю готовими відомими мені сюжетами. Коли я котрогось там разу перечитувала ці оповідання, то подумала, що наступну книжку напишу якось зовсім інакше. Той спосіб письма, що його я застосувала, як структура – вичерпний. Невичерпний у принципі, але вичерпний у межах одного досвіду. Хіба що у мене з’явиться якийсь абсолютно інакший досвід.
– А що, власне, Ти хотіла би зуміти написати далі?
– Я хотіла би зараз трохи пожити. Тобто спробувати не писати, а жити.
До цього часу було переважно так, що я не жила, а писала. Писала, читала, перекладала чужі тексти. Але, можливо, моє бажання пожити є надто зухвалим. Можливо, з цього нічого не вийде. Можливо, я і далі буду не жити, а писати. Правда, об’єктивно після книжки «Дещо щоденне» на нову книжку я наважуся ще не скоро. Щодо прози я взагалі нічого не знаю. Я мала ідею написати книжку про розумово відсталу дитину, але знаючи, як я пишу, я боюся, що це мене зруйнує психічно. Тому, напевно, я на це не наважуся. Ну, а ще... Я знову – вперше за більш ніж 20 років – відчуваю потребу писати щоденник. Треба тільки не помилитися з друзями. Бо насправді питання щоденника, якщо тобі не хочеться оприлюднювати, – це питання не щоденника, а друга. Як тільки я буду впевнена, що не помиляюся в друзях, – почну...
– Традиції якого письма Тобі бракує в українській літературі?
– Доброї есеїстики. Відсутність доброї есеїстики – це одна з причин, чому в нас немає доброї критики. Це щось таке, чим треба займатися систематично. І те, що декілька наших чудових письменників останнім часом стали професійними колумністами, нічого не міняє і нікого не рятує. Газета не залишає простору для філософії. А ще мені дуже бракує добре написаних і грамотно виданих мемуарів. Чогось такого у нас практично нема. І це руйнує відчуття історії. Руйнує українську історичну і патріотичну свідомість. Ми вже практично не пам’ятаємо 80-х років XX століття. Знанням про Голодомор ми завдячуємо нашій діаспорі, яка мала живий контакт з європейською (насамперед чудовою польською, французькою), а також з американською традиціями мемуаристики. Ми втрачаємо здатність пригадувати себе вчорашніх. І насправді це вже проблема не літератури, а свідомості.
Взагалі, у нас є колосальні жанрові прогалини. Та що там жанрові! У нас немає національного театру. У нас немає української драматургії. Вужче – у нас немає інтелектуальної, психологічної драми, немає сучасної комедії.
І знаєш, я ніколи не припускала, що коли-небудь буду про це казати, але мені неймовірно бракує грамотної, високопрофесійної, послідовної, цілеспрямованої, патріотичної і т.д., у якомусь сенсі – цілком прагматичної проукраїнської пропаганди. Мені бракує проукраїнської ідеології, яка би не суперечила принципам демократії. Яка б не була провокаційною. Яка була б ефективною. Тому що діти, які не розуміють, що таке – Україна, не зможуть вирости українцями.
– У одному з недавніх інтерв’ю Тарас Прохасько сказав про себе: «Я – письменник, бо бачу життя як літературний твір». А чому Ти письменниця?
– Ти запитуєш так, ніби я могла вибирати! Катерина Білокур не мала вибору, і Моцарт вибору також не мав. Тому що іноді те, що робиш, стає питанням життя або смерті. Щоби прожити життя як літературний твір, вистачить бути вбивцею. Щоби бути письменником, художником, композитором по-справжньому – треба по-справжньому не мати вибору. От я кажу, що хочу спробувати трохи пожити. Пожити, не пишучи. Та я абсолютно не впевнена, що мені це вдасться. Письменник вільний у тому, чи він оприлюднює свої тексти, чи не оприлюднює. Але він не вільний у тому, чи він пише, чи він не пише, і я зовсім не впевнена в тому, що письменник може бути вільний у своєму письмі. А щодо цитати... Мені більше імпонує урізана версія цієї цитати: «Я – письменник, бо бачу життя». Або ще коротше: «Я – письменник, бо бачу». У моєму випадку це також «бачу», але, мабуть, інакше, ніж у Прохаська. Він філософ спостереження. Я – орган.