— Що таке, на вашу думку, постмодернізм? Чи варто говорити про українську літературу останнього двадцятиліття як про постмодернізм? Чи є зв’язок між серйозним, філософським, теоретичним постмодернізмом і сучасною українською літературою?
— Зв’язок між серйозним, філософським, теоретичним постмодернізмом і сучасною українською літературою, безумовно, є. Уже хоча б тому, що від якогось часу в Україні стали доступними відповідні тексти (насамперед — художні). Тобто, з’явився відповідний дискурс. Але щоб серйозно говорити про постмодернізм «українського зразка», треба визначитися принаймні на рівні термінології та методологічно. У кожному разі, це тема для окремої розмови.
Мабуть, орієнтуючись на певні моделі, прозу писати легше. Поезія — переважно більш спонтанна. У поезії — дещо інша природа гри, а також переважно інша природа і структура цитати. Герасим’юк, Римарук, Білоцерківець, Малкович — не постмодерністи? А Іван Андрусяк? А Галина Крук? А Сливинський? А постмодерніст Андрій Бондар — постмодерніст? Я не відповідаю на ваше запитання, а запитую у відповідь. Джеймс Джойс належав би до канону постмодернізму (хоча поняття канону нібито суперечить уявленням про постмодернізм, але ж мають бути бодай якісь критерії), якби не писав на кількадесят років раніше. Андрухович, можливо, був би класичним постмодерністом, якби жив у Німеччині (або Італії, або США), народившись трошки раніше. Дереш, Іздрик, Сняданко, Тарас Прохасько — адже кожного разу надзвичайно багато залежатиме від конкретного підходу! Це справді тема для окремої розмови. Для багатьох окремих розмов.
— Чи справедлива теза Івана Франка щодо літератури як явища поколінь стосовно сучасної української літератури?
— І так, і ні. Я воліла б говорити — хоч я тут цілком суб’єктивна, — що йдеться не про якісь покоління, а про конкретні традиції. Ми в сучасній українській літературі маємо послідовників кількох традицій і в прозі, і в поезії. Скажімо, проза Іздрика і Процюка, поетичні тексти Андруховича та Ігоря Павлюка існують на різних рівнях, адресовані зовсім різним аудиторіям... Тоді як поезія Василя Герасим’юка і Галини Крук (а йдеться про різницю у чи не двадцять років), проза Валерія Шевчука і Ксенії Харченко (а тут різниця у віці — майже сорок років) зовсім не дисонують. Узагалі, про це чомусь не люблять говорити. Може тому, що в таких питаннях важко щось стверджувати, поки ще немає дистанції. Отже, критик — бо ж літературознавцям наразі не час — страшенно ризикує, твердячи щось конкретне. Аби уникнути підміни понять, я спробую сформулювати відповідь на запитання приблизно так: теза Івана Франка щодо літератури як явища поколінь стосовно сучасної мені української літератури справедлива насамперед кількісно: більшість письменників старшого покоління на зламі тисячоліть пишуть інакше, ніж більшість молодих. Натомість якщо говорити про якісний зріз, то ми нині маємо в українській літературі співіснування різних традицій, кожна з яких представлена принаймні кількома знаковими іменами. Але теоретичні питання, які цікавили Франка та Еліота, наших критиків не надто цікавлять. Можливо, їм здається, що ці питання давно розв’язані?
2.3 Про силу Робінзона і про "Стежку вздовж ріки"
Автор: Оксана Жила, «Львівська газета»
– Мистецтво – найлютіший бунт людини проти долі. Так різко свого часу висловився Андре Мальро. Ваш потяг до мистецтва йде всупереч долі чи радше література й була вашою долею?
– Потяг до мистецтва і бунт – у моєму випадку, можливо, не зовсім ті слова. Я думаю, що у мене власне потягу до мистецтва якраз не було і немає. Я не тягнуся до мистецтва у тому вигляді, в якому воно пропонується натовпам туристів, до того ж я не вмію бути ані знавцем, ані поціновувачем, ані колекціонером. Може, я й не права, та однак у мистецтві я обираю не бунт проти долі, а робінзонаду (навіть якщо вона у підсумку цілком безнадійна). Це ж воістину екзистенціальна ситуація: тобі даються безлюдний острів – і вибір: вціліти або зламатися, і ніякої романтики, а тільки твоя самотність, твоя смертність, уламки розтрощеного судна, кілька ящиків з порохом, пера, чорнило і трохи паперу; цілком конкретний локус, конкретна пам’ять, конкретна сукупність неможливостей та (іноді) щось іще. І вже незабаром до тебе приходить усвідомлення цілковитої згубності бунту як намагання втекти від чогось, чогось у собі позбутися (тому що ти ж не можеш позбутися острова!), як спроб вилущити із себе когось недорозпізного, до кого ти раптом починаєш ставитися співчутливо-підозріливо. Бунт і екзистенціальна робінзонада – взаємовиключні речі, так само, зрештою, як і робінзонада і широко взятий нонкомформізм (хоч, на перший погляд, це звучить доволі парадоксально). Сила Робінзона у тому, що він ніколи ніколи не переставав любити. Перефразовуючи Євангеліє, Робінзон зумів полюбити себе, як свого ближнього, і тільки завдяки цьому він не примирився з ув’язненням як таким – але, водночас, зумів полюбити острів свого ув’язнення. Саме любов, а ніякий не бунт, дали Робінзонові силу не просто вижити, а й прожити своє і тільки своє життя, причому прожити його власне як долю. Він не пішов проти своєї долі – він, так би мовити, прийняв її в усій повноті, ба навіть зробив її притчею во язицех. Я, звісно, ніякий не Робінзон, я всього лише "робінзон" на цілком інакшому острові, із власним маленьким уділом (у тому числі – в мистецтві), але я також намагаюся ставитися до своєї долі з любов’ю. Бо хто такий Робінзон Крузо? Насамперед, він – щасливчик, якому вдалося не потонути, який доплив до землі. То до чого тут бунт? Адже якщо література в принципі може хоч якось співвідноситися з долею, то ключове значення, очевидно, мають лише віра, надія, любов (до себе, до свого острова, до свого життя), та ще, може, дні і роки – попереду і позаду. Я переконана, що література, як і робінзонада, – це насамперед робота душі. Я волію не бунтувати, а будувати, чекати і сподіватися.
– Коли відчули потяг до писання як самовираження, адже література і є Вашою сублімацією?
– За родинними переказами, моїм першим реченням було: "Соска впала, мама забрала", – така собі трансформація травмуючого і негативного переживання в цілком конструктивну і майже бездоганно римовану поетичну діяльність. Інакше кажучи, потяг до самовираження і до літературного письма як сублімації був мені притаманний вже у досить ранньому віці. Коли мені виповнилося п’ять із половиною років, всеукраїнська газета для вчителів "Радянська освіта" опублікувала кілька моїх віршиків – про сусіда, про кота, про прихід весни і ще про щось, уже навіть не пам’ятаю. Так що оце якраз, либонь, минуло приблизно 30 років від моєї першої публікації…
– Олдос Хакслі свого часу сказав: “Основна різниця між літературою і життям у тому, що в книгах відсоток самобутніх людей дуже високий, а тривіальних низький; у житті ж усе навпаки”. Погоджуєтесь?
– Ні, не погоджуюся. Усі самобутні. Абсолютно кожна людина – індивідуум. Просто література – в силу своєї природи – незрівнянно багатомовніша. Як на те пішло, в гоголівській "Шинелі", у більшості текстів Кафки, і т. д., і т. п., ми маємо справу із вкрай невиразними, так би мовити, постатями. З іншого боку, що може бути карколомнішим, аніж біографія неголеного, спитого покидька, колишнього афганця, героя війни? Розумієте, мені здається, що Олдос Хакслі, геніально описуючи знеособлену технократію, так ніколи і не дозволив собі зупинитися посеред вулиці та порозмовляти з бомжами. Ільф і Петров, вочевидь, ходили по вулицях набагато частіше. Це ж тільки у міфологіях – суцільні боги і герої. У літературі, куди не глянь, – тьма тьмуща цілком тривіальних постатей, так само як усюди довкола нас – тисячі абсолютно особливих людей, з неповторними біографіями, аж ніяк не безликих. Зрештою, що таке "самобутність", і що – "тривіальність"? A propos самі по собі "Паралельні життєписи" великого Плутарха, якщо їх читати, наприклад, за методом Проппа (зокрема, звертаючи увагу на встановлені традицією кліше, у тому числі в портретах і характеристиках, адже вже навіть сама по собі "паралельність" біографій наводить на певні висновки), в певному сенсі, як і тексти фольклорної казки, протиставляються один одному за мірою схожості-несхожості як варіанти. Я це веду до того, що Плутарх являє нам чималу гаму, так би мовити, варіацій на тему "нетривіальності", та вони, ці варіації, попри все, доволі однотипні (композиційно, сюжетно, ідейно-тематично і т. д.). Вони однотипні настільки ж, наскільки й міфологічні. Одначе релікти міфологічної свідомості містяться не тільки в літературних текстах часів Плутарха – вони є і в Гоголя, і в Кафки, і в того ж таки Хакслі… Ось вам і "самобутність", і "тривіальність"… Як на мене, у Плутарха – усуціль "сіра маса" царів і героїв… І, знову ж таки, як на мене, у сучасній культурі, як не крути, поняття "нетривіальності" має виразний характер ініціації, цілком "казковий" в інтерпретації масової культури: в мас-медіа аж ряхтить від історій попелюшок, які врешті-решт стали принцесами, і від не менш карколомних життєписів новоспечених принців. Олдос Хакслі не враховує того, що "тривіальність" чи "нетривіальність" – категорії у певному сенсі цілком "уявні", в тому розумінні, що вони мало пов’язані з історико-культурним контекстом, а відображають радше позаісторичні архетипи. А література, у першу чергу, масова, будучи продуктом уяви, вибирає власне "нетривіальні" сюжети, надаючи перевагу "самобутнім" персонажам, уникаючи всього "несамобутнього"… Тим не менше, я переконана: Хакслі не правий; просто писати про тривіальних людей (тобто не відтворюючи, а деконструюючи архетипи) набагато важче, і на це наважуються тільки дійсно великі письменники, але у високій літературі "тривіальних" персонажів набагато більше, аніж здається авторові "Генія і богині".