─ У такому разі Ви є постмодерністом?
─ Ні. Я містик. Якщо говорити хронологічно, постмодернізм закінчився років двадцять тому, якщо ж основним критерієм обрати формальні ознаки тексту, то характерні прикмети постмодернізму можна відшукати ще у Сервантеса, більше того, навіть в "ослячих меніпеях" Апулея і Лукіана. Років десять тому мені ще було цікаво, як саме я ставлюся до постмодернізму, чи є він в українській літературі і т. д., але зараз мені це нітрохи не цікаво. Я волію бути як Еліот, творчість якого досліджують десятки тисяч науковців. Я знаю, що ці слова будуть багатьма сприйняті украй негативно, я свідома цього — і все ж таки я повторюю, що волію бути як Еліот, а не як професор, котрий пише про Еліота. Саме тому мені шкода часу на написання і захист власної кандидатської дисертації (хоч, можливо, це відкрило би переді мною чимало дверей і ліквідувало би принаймні деякі з моїх нинішніх обмежень). Мені шкода часу, бо в мене його уже надзвичайно мало, тому я волію не замислюватися над сутністю «-ізмів», а писати і перекладати (причому мені дійсно байдуже, чи буде це писанням «у шухляду», чи ні). Відповідно, абсолютно не важливо, належу я до постмодернізму, чи не належу. Важливими є зовсім інші речі. Зараз у нас узагалі відбувається тотальна інформаційна і свідомісна революція, про яку чомусь майже ніхто не говорить. Ми починаємо мислити не повноцінно, а редукованими мислеблоками. Наші предки мислили емоційно, образно, вони навіть лаялися соковито, красиво, тоді як нині з буденного мислення пересічної людини випадають «необов’язкові» слова, в першу чергу — прикметники, і насамперед ті, які називають кольори, емоції, стани... А мова — вона ж жива, вона — як тіло. Якщо ми не працюємо м’язами, вони атрофуються… Ми поступово вступаємо в епоху цілковито атрофованої емоційності. Як перекладач я вже не раз стикалася з абсолютно беземоційними текстами. І йдеться ж про літературу! Це значить, що в літературу, в словесність приходить уже зовсім інше, ніж перше, письмо, нові виражальні структури, більше того — що формується новий тип словесності. У літературу приходить вихолощена, прагматично раціоналізована, вузько функціональна мова: які-небудь кілька тисяч слів (бо нащо більше?). І це речі набагато глибші й масштабніші, ніж постмодернізм чи постструктуралізм. Це речі у певному сенсі необоротні.
─ Є різні визначення поняття «мережева література», однак важко заперечити той факт, що багато сучасних літераторів ведуть блоґи. Чи може література-в-інтернеті претендувати на статус цього «нового письма»?
─ Я завжди стежу за літературою в Інтернеті, останнє, що я читала російською,— Лєна Елтанг. Мені дуже сподобалася Лінор Горалік; у Мережі є автори, яких я часто перечитую. Проте я читаю літературу в Інтернеті так, як читала би книжки — тобто власне читаю; натомість спілкування в Інтернеті, ведення блоґів неминуче забирало б у мене частину життя. Якщо би я тусувала в Живому Журналі, я не могла би робити перекладів і мені би зовсім не вистачало часу на те, щоби думати. Повірте, я не перебільшую. Коли чоловіки пересіли з коней в автомобілі, вони перестали бути чоловіками. Вони вже не здатні пробігти п’ять кілометрів, тому що їхні серце і м’язи просто не витримають такого навантаження. Відповідно, люди, які постійно сидять в Інтернеті, мають менше часу на те, щоби мислити, і в них атрофується пам’ять. З одного боку, виникає і підтримується ілюзія, що Мережа — це максимально відкритий простір, з іншого боку, це означає колосальне обмеження персональних можливостей і паразитування одне на одному, — значно більше, ніж паразитування, скажімо, на книгах, яке є паразитуванням, так би мовити, в хорошому розумінні цього слова. Наприклад, я паразитую на Еліотові, бо засвоюю його думки. Але спілкування у Мережі — це інше. Воно з’їдає відчуття часу і простору. Зізнаюся, що це не для мене. Я вибираю читання книжок і живе спілкування. Бо навіть на це мені бракує життя!
─ Що би Ви ще хотіли написати?
─ Я дуже хочу написати книгу про розумово відсталу дівчинку. Є конкретна дівчинка, я її бачила. Їй майже двадцять років, але вона перебуває на рівні розвитку трирічної дитини. Вона неймовірно радісна, всіх любить, але водночас вона велика, важка — і смертельно небезпечна для оточуючих. Зокрема, ще й тому, що сама ця дівчинка практично не відчуває болю. Ніжно обіймаючи, вона здатна задушити людину. Для мене, як для письменника, неймовірною загадкою є свідомість цієї дівчинки: що вона розуміє, чого не розуміє, що вона відчуває, чого не відчуває, що вона хоче і чого не хоче. Я вже казала про певні прогалини у нашій літературі. Власне, іще одна прогалина: у нас практично немає серйозної прози, яка би розглядала проблему травмованої або ущербної (з фізіологічних причин) свідомості. Тільки я ще не знаю (не знаю про себе), чи вдасться мені подужати цю тему. Чи зможу я зважитися на таке письмо. Я боюся цієї дівчинки. Що, коли я візьмуся про неї писати — і вона мене, самим же моїм письмом, уб’є? Тому я не знаю, чи буду я цю книгу писати. Наразі я про це думаю.
─ Авторів зараз прийнято ділити на «модних» і «елітарних»? Як Ви гадаєте, до кого можна віднести Вас?
─ У мудрого Атоса є з цього приводу чудова фраза. До речі, одна із моїх улюблених. Вона звучить приблизно так: «Для Атоса — це занадто багато, а для графа де Ла Фер — це замало». На елітарну літературу я, на жаль, ще не тягну, а на масову, на жаль, вже не тягну. Ні, не так: на елітарну літературу я, на жаль, вже не тягну, а на масову, на жаль, ще не тягну. Чи, може, все-таки навпаки? У кожному разі, я точно не належу до когорти модних українських письменників.
2.5 Маріанна Кіяновська: «Я – не Рембо і не Чубай»
- Пані Маріанно, ви – авторка кількох збірок поезії, численних публікацій у періодиці, критик, перекладач. Чим є для Вас робота зі словом?
– Мабуть, це дуже складне запитання. Найбільш патетична - і водночас найбільш правдоподібна відповідь мала б, напевно, звучати так: робота зі словом є для мене життям; або, принаймні, робота зі словом нерозривно пов’язана із моїм життям. Я редагую книжки, перекладаю книжки, читаю книжки, пишу книжки… Це - з одного боку. З іншого боку, в цьому запитанні є одна - але суттєва - неправильність. Неправильність - у слові «робота». Робота зі словом - це набагато складніше, ніж просто робота. І водночас - набагато невимушеніше. Письменник не може не бути грайливим. Література - це неминуче гра, принаймні якоюсь мірою. Мене дратує мій же власний образ, який формується численними інтерв’ю. Це образ просвітленої духовним досвідом перекладачки-космополітки, містички і мислительки, багатої на високі емоції та почуття, і водночас аскетично суворої. У житті я набагато спонтанніша, набагато лінивіша, набагато зліша, набагато більш непослідовна. Я дивачка. І це радше добре, бо в «роботі зі словом» тільки диво має для мене сенс. Слово як диво. Усе, що не є дивом, у «роботі зі словом» - різновиди експлуатації людини людиною. Письменник змушений обмінювати свої здібності й уміння, свій час, радість свого життя і т. д. на гроші. Брати Капранови, акули українського книжкового бізнесу, в одному з польських своїх інтерв’ю, говорячи про можливість робити гроші на книжках в Україні, дуже прикольно висловилися про письменників і перекладачів як про дешеву робочу силу (саме тут, саме у нас). Що ж, вони мали на увазі саме «роботу зі словом». Як український перекладач, я змушена з цим станом речей миритися, але як письменник я намагаюся залишатися сороканіжкою, намагаюся не думати, яким був мій попередній крок і яким буде наступний, не думати про гроші - і взагалі, якнайменше замислюватися над тим, як і чому. Бо письменник не може знати про себе правди - не може знати її в принципі. І до цього не треба прагнути. В премногому знанні занадто багато печалі. Можна прожити 37 років, і з них лише 4 роки - писати. Так жив Рембо. Я живу 34 роки, з них майже 25 років пишу - і десь 4 роки мене запитують, що, як і чому я пишу. Ну, і в цьому - для мене - немає нічого доброго. Тому що я все менше пишу - і все більше над цим «як і чому» замислююся. Але, скільки б я не замислювалася, я - не Рембо. І не Чубай. Я ще майже нічого не встигла. Не спалахнула. Не вибухнула. Я всього лише привідкрила для себе якесь приречення - щось цілком несказанне. Несказанне - бо я болісно відчуваю, що вже зараз, в оцю-ось мить, багато що із непрожитого - всі не уявлені мною пейзажі - є для мене безповоротно втраченим. І я свідома того, що оскільки я не пережила безліч речей, про які мене запитують, маючи на увазі «роботу зі словом», у мене напевно немає внутрішнього досвіду тої глибини, яка дозволяє справді щось знати. Ось що парадоксально: чим більше я думаю, що майже нічого не знаю, тим більше чомусь отих інтерв’ю - і, мабуть, я все більше чогось боюся - тому що і Рембо, і Чубай, і Ніка Турбіна, переставши писати, почали панічно боятися цього свого мовчання, стали якось гасити його, вбивати його в собі. Я все ще поки що пишу - але я вже боюся - і все-таки я даю вам оце інтерв’ю, і говорю-говорю-говорю. Ну, що ж, я всього лише людина, і мені притаманне все людське. Відтак, відповідаючи на запитання про роботу над словом, мені хочеться здаватися солідною, елегантною і фотогенічною. Але насправді - і то набагато більше - мені хочеться нічого не говорити, бо останнім часом я не можу говорити без страху, без гулу в кістках.