Сучасна тональність слова Емми Андієвської в романі «Герострати» (Мюнхен, 1971) відбиває час і людину в ньому: «Ну ж і авто! – збирач автографів очевидячки знову корегував свою думку про мене» (с.292), «Якщо ви дасте мені зараз авто…» (с.293). У реченнях ми прочитуємо коротке, відрубне авто (від повного складеного іменника – композит іншомовного походження: грецьке авто + латинське мобіль = автомобіль). Думку й почуття, волю людини до існування у просторі передає письменниця короткою формою дієслова на позначення швидкості. Воно у тексті не вмотивоване, бо відповідає усіченому «живіть», наприклад «Жжіть! Тут жжіть і тут жжіть» (с.318); у скороченій формі називає страуса: «Струсь гнав на трамвай» (с.304), якщо таку номінацію вважати авторським неологізмом. З порушенням мовних норм вживає письменниця відрубну фразу «наші авта» (с.306), «ключ від авта» (с.339), тому що композит (складне слово, яке включає два кореня) не можна розривати, адже дослівно з грецької авто означає сам, «а в складних словах відповідає поняттям «само» (с.13). Тому доречнішим було б вжити «наші автомашини», «ключ від автомобіля». Адже письменниця, як бачимо, не застосувала до «збирача автографів» щось на зразок «збирач авт», бо відчувала в цьому порушення морфологічної норми. До речі, усічену фразу «авто» (авта, авт) вживають у своїх творах майже всі письменники українського зарубіжжя. Юрій Косач, скажімо, також вдається до морфологічної видозміни слова «д’горі», але воно в контексті прочитується як прислівник «догори»: «пилюгою вулиць, що пнялись д’горі». І в поезії П.Тичини, наприклад, натрапляємо на усічену форму слова: «Всіх панів до ‘дної ями». Але таке слововживання в художньому тексті характеризує стиль письменника, відтворює слово з несподіваного боку.
Вчитуючись у тексти Е.Андієвської, хочеться зауважити, що й вона також часто зраджує почуття міри при доборі виражальних засобів мови, зокрема розмовної лексики, що має пейоративне забарвлення. Аперцепційне, усвідомлене сприймання деяких ідіолектів контекстуально несе спотворення їхнього первинного значення; інколи знижені слова зовсім не пасують до описуваної ситуації, наприклад: «звідки такі роз’юшені почуття проти людини» (с.35), «публіка затупотіла, відплескуючи собі руки», «після виступу обох промовців якийсь зовсім молодий суддя, якого хтось біля мене одразу ж облаяв вискочнем і приїжджим, устиг чи то попросити, чи просто урвати собі слово» (с.280), «у вуха вдарив вереск баби-квітарки», «трамвай, у який ми майже втелющилися, нагло загальмував» (с.306) «і, зауваживши, що крамниця має рудименти (з лат. – початок, перша ступінь; перенос. – пережитки явища, що зникли – В.М.) кількох східців, ніби щоб остаточно переконати мене, мовляв, це і є саме той прохід до базару» (с.341), «поторкав його Козютко-Млодютко…коли ви вже скінчите приватні порахунки» (с.83), «я остаточно настроївся йти», «Я лишився, і тепер цього вже ніщо не направить» (у значенні виправити, поправити ситуацію – В.М; с.151), «бо це ж незміренна радість дірватися до слухача й глядача!» (с.165), «дійсність здається неймовірнішою від вигадки лише тому, що вона триває майже поруч у якомусь додатковому плані, що нагло відбруньковувався від знаного і щоденного» (с.352), «тоді розповідж про мого відвідувача» (с.366), «а він не розтуляє рота, хоч тепер, коли мене опав цей сумнів, він зайшовся кашлем і схопився за груди» (с.431), «аж поки на його місці залишився лише судовий окличник, котрий виголосив довге казання» (с.287). Недоречно вжито авторський прикметник-неологізм на позначення годинника: «Він просто монструозний (потворний – В.М.), де ж би я купував такий годинник» (с.371). У жодному словнику немає пояснення такому прикметникові. Прихильність почуває письменниця до народнопоетичного слова «заки», розмовного «роба», хоч в контексті ці значення гідно представляли б синоніми доки, поки, до того часу, як; робоча форма, змінний одяг, одяг на повсякдень, халат, мантія: «публіка вже на повний рот вітала власника пральні, який розповідав, як до нього, ще заки стати відомими, кінозірки носили прати білизну» (с.284), «один із суддів, що нападали, схопивши в руки поли своєї роби (правильніше – свою робу – В.М.), аби вони не матлялися, як чорні брами» (с.286). Оминає прозаїк цілком нормативне слово «бородань» (розмовне бородай), часто вживаючи російськомовне на позначення людини з бородою тільки «бородач» (с.367). Не відповідає морфологічним нормам сучасної української літературної мови іменник чоловічого роду другої відміни прогноз, який у тексті письменниця перетворює на іменник жіночого роду: «Однак і дурню ясно: самі вже ідеї моєї прогнози»; «Адже твоя «прогноза» моїй і в підметки не годиться» (с.82). З порушенням норм створено прикметник «фосфоричні очі кота» (с.356). Подібний приклад стосується й прийменникової конструкції: «Зо шматка хліба далебі меценатствую» (с.83), тоді коли контекст вимагає застосування складеного прийменника «із-за». Не у властивій формі письменниця застосовує порівняння: «Він один з тих, які вважають: гроші – це забобон і вандалізм» (с.164), адже останнє латинське слово вживається на позначення безглуздого знищення культурних і матеріальних цінностей, а отже в названому контексті є зайвим, нісенітницею. Чомусь письменниця не вживає синоніми до називання бруківки (асфальтівка, заасфальтована дорога, дорога з твердим покриттям), часто вдаючись тільки до однієї назви – брук: «Кошики з квітами гепнули об брук» (с.305), «публіку кинуто…на брук» (с.306). Не прикрашає художній текст зайва повнота висловлювання, тавтологія: «ніби мова мовиться про когось стороннього» (с.322), «аж я на мить завагався, чи я дійсно не бовкнув чогось іншого, і почав вибачатися, запевняючи, що я нічого страшного чи ганебного не жадав, просто я мушу геть» (с.323). Аналізуючи речення, можемо констатувати, що Е.Андієвська не творить свіжі терміни, нестерті образи, а вживає слова з порушенням норм сучасної української літературної мови, з цієї причини, з причини створення окремих мертвих слів знижується як загальний рівень мовної культури художнього тексту, так й образно-словесне пізнання соціо-культурного буття.
На конкретних прикладах бачимо, що згадані літератори не особливо дбали про високу художньо-мовну творчість та граничну точність у доборі слів. Наведені приклади з ідіолексики – це не новотвори, а спотворення мови. Бо не можна, скажімо, віднести до зразків фрази і словосполучення, які використала у мемуарах Наталя Пилипенко "Життя в театрі" (Нью-Йорк, 1968), а саме: "в зударі", "виконуючи ролю”, "заповнив залю", "у заголовній ролі" тощо. Таку стереотипну мовну поведінку літераторів не слід трактувати й народнорозмовною, як і "галицько-діаспорним" діалектом на полтавський еталон, бо ж усі згадані вище письменники народилися, виховувалися, навчалися саме у Наддніпрянській Україні. Феномен такої індивідуальної мови полягає не стільки у безграмотності того чи іншого автора, як у безвідповідальному підході до вибору слова, що визначається суб'єктивізмом висловлювання, мірою мовного чуття.
Не прикрашають рідну мову словотвори Степана Риндика (збірка оповідань "Пригоди і люди" - Чикаго, 1960), як ось: "скрившись за переліском" (с. 31), "скомпрометувати чоловіка" (с. 32), "супруга Кучменка" (с. 85), "віддалення швидко зменшувалось" (с. 340), "дуже розлостився" (с. 393) тощо.
Здавалося Леся Богуславець-Ткач, яка мешкає в Австралії, добре знає українську мову, бо у Мельбурні багато років трудиться радіожурналістом, часто буває в Україні, а отже, вивчила стилістичні можливості словотвору, правопис в цілому. На жаль, сучасна письменниця О.Д. Богуславець-Ткач дещо розчарувала книгою "Від Находки до Чернівців" (Мельбурн, 1988). До творення нових слів вона підходить з порушенням способів, наявних у мові. Так прийменник з іменником пише разом "підчас подорожі" , легкий автомобіль у неї став "таксівкою" (с. 179), їдальня "готелева"(с. 179), мова "ріжна'' (с. 43), "мадама каже" (с. 38), "в голові все мішається" (с. 51) Письменниця також не дотримується засобів милозвучності: "матеріалів в більшості" (с. 186), "зупиняємось в Сімферополі" (с. 92) тощо. Не прикрашають книгу фрази "почот", "дикторка питається", "головний по вагоні".
Очевидно, що на мовну культуру значний вплив справили умови перебування в чужомовному середовищі; віддаленість од материкової Батьківщини; заперечення чи не визнання за основу київського повоєнного правопису. І саме останній аргумент свідчить про те, що мова письменників суголосна добі. Мова кидає світло на внутрішній світ наратора, який начебто "роздвоївся": з одного боку, дотримується правописних норм Григорія Голоскевича (харківський правопис), з іншого - намагається не відставати од сучасного правопису, не чітко пам'ятаючи, що літературна норма - це сукупність загальновизнаних мовних засобів, які вважаються правильними й зразковими на певному історичному етапі. Одним із показників досконалості літературної мови є сталість норм.
Палким прихильником "Українського правопису", затвердженого М. Скрипником 8 вересня 1928 року, виступила письменниця Ольга Мак (Петрова), яка опублікувала статтю "Катедра українських студій чи кафедра малоросіянства?" ("Сучасність". – 1996 - №10), а також надіслала свої полемічні роздуми усім, кого тільки знала (в тому числі й автору цієї праці. Вона, до речі, писала в листі, що виконала обов'язок, котрий «муляв мене, мов піщинка в чоботі»).
Письменниця згадує професора-мовознавця Костянтина Біду (1916-1979), дійсного члена УВАН (Українська вільна академія наук) і НТШ (Наукове товариство імені Т.Шевченка), бо "визнавав харківський правопис, а харківський правопис, ставши свого роду засадничним заборолом перед ворожою інвазією (з латинської- вторгнення - В.М.) на нашу мову, велів писати катедра, а не кафедра!". Не будемо посилатися на статтю письменниці, яка ностальгійно виливає свій біль за молодістю, за минулим. Саме у молодості вона й навчалася за харківським правописом. А ще ж її чоловік, кандидат філологічних наук Вадим Олександрович Дорошенко (1905-1944), був учнем столичних мовознавців. І хоч, як пише Ольга Мак, правопис - річ умовна, але він є визнаний суспільством і узаконений, стає обов'язковим для української літературної мови.