Навколо долі головного героя твору Єгоханана (Йвана) створюється світ музичної симфонії з різними відтінками мотивів; образ вічного міста Єрусалиму (місто під індексом, безіменне) поволі перетворюється на інше, де макрокосмос і мікрокосмос постають завуальовано, приховано, "де зверху позолота, а в середині мерзота" - зрізи, розтини, надрізи іудейського суспільства повністю передають і доповнюють дух свого часу. Ідея виміру - це віра юдеїв у Месію. Ось він з'явиться, виведе Ізраїль з неволі, як вивів Мойсей народ з єгипетського рабства.
Але біблійна стилізація створюється за допомогою ремінісценції, зокрема Т.Шевченка "Усе йде, все минає" (с.49). І тут символ зв'язку між поколіннями безперервний. Чи визволить народ Месія? Автор заперечує тезу такими рядками: "Лише з вогню і крові виростає правда! Перед месією ще прийде пророк - і він принесе народові пізнання цієї правди" (с.46). Роман Леоніда Мосендза "порушує світові проблеми і вона повинна стати частиною світової літератури", такої думки дотримувався О.Тарнавський. Можливо оцінка тут дещо перебільшена, але те, що автор заглибився у передхристиянську епоху до 2000 років тому, внісши ясність в історичні реалії, розкривши "білі плями" Святого Письма. Такий підхід характеризує його як автора, який заглибився у світові проблеми. Єрусалим, звісна річ, письменник розглядає як Україну і розуміння гебрейського національного визволення він трактує як визволення власного народу з-під чужоземного гніту. "Останній пророк" є вершиною художньої прози Л.Мосендза.
У Степана Риндика надрукована книга “Пригоди і люди", тут молодшим читачам адресоване оповідання "Нерви". З тонким гумором автор передає побут подолян, сільського хлопчика серед розкішної подільської природи. Дореволюційна школа, дореволюційне виховання, дореволюційна духовність, побожність родини змальовані з високим пієтетом, піднесенням. Розповідь від першої особи. Безіменний хлопчик каже: "Коли мені минуло вісім років, мене дали до школи. Ідучи, я мав великий страх і по дорозі безнастанно шептав собі: “буки-аз-ба, віди-аз-ва, а далі ані руш!"
Маленький школяр так захопився наукою, що дуже швидко засвоїв граматику, знав усі букви і читав усе, що на очі потрапляло. Батько змушений був заховати до скрині Біблію і всі книги. Перелякавшись такою текстоманією дитини, батьки звернулися до лікаря аби той вилікував нерви. І коли того самого дня, прийшовши од лікаря, хлопчик скривдив меншу сестричку, то "мама мене не била, тільки налила до келішка води, капнула туди п'ять крапель і дала мені випити. А сестрі сказала, щоб тікала од мене, бо я маю нерви. Тоді і я переконався, що Майорко добрий доктор...п'ю овер'янові краплі і заспокоююся. А потім сідаю і пишу якусь напасть". У саркастичному, іронічному тоні автор уводить читача у внутрішній світ юного героя, розкриває характер, поведінку, вчинки. Відчувається, що за безіменним героєм оповідання прихований сам автор. Тому цей жанр малої форми написаний в автобіографічному ключі.
До опису власного життя вдається прозаїк і в оповіданні "Ходім на город". Розпустивши "крила фантазії", автор переносить юних українських читачів Америки у благословенний подільський край, де "розцвітали сади білі, сади білі на Поділлі" (с.234). Віддавшись крилатим мріям, прозаїк звертається до юних читачів: "Америка - гарна країна. Гріх казати, що ні. Але наше село краще. Особливо той наш город. Ходім, дітки, туди і самі побачите" (с.231). І далі письменник уводить читача у світ української природи, що зринає в його уяві, неначе з екрана. Вдаючись до дитячої мови, пестливих слів, автор легко розповідає про мурашник, про молоденького часничка, моркву і огірочка, про цибулю, яка має солодкого цибуха. З більших цибухів діти робили дудку, грали і примовляли: "Дудка в Дудки ночував, Дудка в Дудки дудку вкрав". Отакі мовні алітерації, каламбури допомагають дитині якомога довше затримати у своїй пам'яті твір, а деякі епізоди навіть зафіксувати, вивчити.
Реалістично традиційну гумористику представляє письменниця Світлана Кузьменко. Зразком є книга гумористичних оповідань, об'єднаних у своєрідну повість "Новоталалаївські рефлексії". Плід фантазії прозаїка настільки динамічний, що засобами комічного майстерно вимальовується персоніфікована картина "однієї з наймальовничіших частин Південної Америки місто Нова Талалаївка, але ця картина зріло постає в діях і вчинках персонажів. А письменниці про все це "розповів" добрий приятель, а отже суть розмови вона подає "так як доводилося чути".
Сюжетна канва побудована нетрадиційно: гумористичний вступ під назвою "Незабутнє місто", а далі - "Науковий відступ" -це образ українця, колишнього вчителя таборової гімназії, а тепер витирача склянок у ресторані Нью-Йорка Аполлінарія Кізочки. Пестливе прізвище додає гумористичному оповіданню саркастичного, іронічного забарвлення. Кізочка "приїхав у Нову Талалаївку відвідати знайомих. Саме у цей час тут проходив світовий конгрес земляків-науковців у діаспорі. Відвідавши форум, Кізочка зустрівся зі своїм колишнім (не надто сумлінним) учнем, а тепер докторантом Семеном Шустрим. Застосовуючи діалектизми, фразеологізми на зразок "Пан професор працюють руком, а я головом", автор висміює негативні явища суспільного середовища. Добгавшись до пенсійного віку, Кізочка так і не спромігся наукової висоти. І все ж таки фінал небезнадійний. Світлана Кузьменко - майстер словесної гри, несподіваної літературної інтриги - у кульмінації показує, як її головний герой покинув дослідження в ділянці класичних мов, переїхав на постійне проживання до Нової Талалаївки і тепер він працює над своєю найбільшою працею "Життєвість філософії Семена Шустрого"
Отже, як ми говорили вище, письменники діаспори допускають мовні огріхи, що негативно позначається на культурі мовлення. Тому спробуємо нижче розглянути види помилок.
Культура мовлення вимагає від мовця доброго знання і дотримання норм літературної мови. Але в процесі спілкування люди допускають помилки. Для правильного спілкування, попередження і виправлення помилок треба пам'ятати, що кожна помилка — це порушення якоїсь мовної норми. Оскільки існують норми вимови, слововживання, граматичні, стилістичні, орфографічні і пунктуаційні, то й помилки відповідають цим нормам.
Види помилок, які зустрічаються в усному і писемному мовленні, а саме: помилки в змісті – тема розкрита неповно; про щось сказано недостатньо; у тексті є щось зайве; перекручені факти чи події; не проведена основна думка; матеріал не зовсім відповідає основній думці; нема послідовності у викладі думки.
3. Свобода творчості і художній текст
Відома українська письменниця Ліна Костенко про рідну мову поетично висловлюється так:
Слова росли із грунту,
мов жита.
Добірним зерном колосилась
мова.
Вона як хліб. Вона мені
свята.
І кров'ю предків тяжко
пурпурова.
Важливо, на яких художніх зразках виховується мовний смак читача, чого чекає він від літературного тексту – щоб той був написаний такою мовою, як у житті, чи щоб виявляв безмежні можливості індивідуального осмислення загальновживаного слова. Взагалі формула «як у житті» виявляється досить складною, розуміють її по-різному, коли йдеться про мову художньої літератури. Даючи читачеві зразки літературної мови, письменник весь час відчуває над собою дію художньої влади. До нього озивається попередня традиція української класичної літератури, на його мовній практиці не може не позначатися вплив сучасної мовної стихії, тобто він постійно повинен шліфувати, удосконалювати стилістику своїх творів, шукати найприроднішу форму самовираження.
З цього погляду зрозуміло висловлена думка І. Драча:
Художнику – немає скутих норм.
Він – норма сам. Він сам в своєму стилі.
Історія української літератури засвідчує постійну увагу художників слова до рівня, стану, умов функціонування літературної мови. В певні періоди суспільного розвитку, коли тільки художня література репрезентувала літературну мову, письменники наголошували на виробленні літературних норм у художній практиці, змагалися за розширення словника літературної мови. Леся Українка, пишучи драму, ліричну поезію на теми життя східних народів, на теми давньої історії, розширюючи інтелектуальні рамки української поезії, творила словник української інтелігенції, моделювала життєві ситуації, в яких могла б звучати українська мова. В реальному житті таких ситуацій не було, але письменницька уява переносила її в майбутнє. При цьому мовна практика поетеси не відривалася від живого народного коріння мови. Отже, знання й відчуття цього коріння давало змогу письменниці нагромаджувати мовно-культурний потенціал нації, виводити українську літературу й літературну мову за обрії сільської і традиційної народнопоетичної тематики. Природно, що для цього треба було «кувати» нові слова, словосполучення, формувати комунікативний синтаксис, орієнтований на різні життєві ситуації. В таких випадках художник слова сам творить індивідуальну літературну норму, яка при дії багатьох чинників стає загальнолітературною нормою. Користуючись, скажімо, сьогодні такими словами, як мистецтво, переможець, променистий, ми навряд чи пов'язуємо їх із авторством Олени Пчілки. А саме вона вважається творцем цих слів. Для багатьох новотворів показовим є сам час введення їх у літературну мову, поширення в практиці багатьох письменників, носіїв мови. Слово, як і будь-який винахід чи ідея винаходу, з'являється на потребу часу, і авторство його може бути пов'язане з тим текстом, де воно знайшло найяскравішу форму втілення.