План
1. Мовний світ прозаїків українського зарубіжжя
2. Словесно-художні образи у творчості О.Гай-Головка, Ольги Мак, С.Риндика, Л.Мосендза, С. Кузьменко
3. Свобода творчості і художній текст
1. Мовний світ прозаїків українського зарубіжжя
Свого часу Олесь Гончар писав: «А мова й історія — це ж єдине ціле, один кровообіг, тож і відроджувати їх маємо водночас. Маємо відродити в наших сучасних українцях і українках генетичну пам'ять, почуття гордості, маємо і до збайдужілих душ торкнутися запашистим євшан-зіллям рідного слова!».
Українські письменники зробили вирішальний внесок у спробу нашої незалежності. Саме при Спілці письменників України був створений Народний рух України, Товариство української мови (очолив Дмитро Павличко, а згодом - Павло Мовчан). Письменники є носіями національної культури, духовності.
Кожен митець має свою творчу лабораторію, пам'ятає, що правильне вживання на письмі того чи іншого слова – то ознака культури, яскравого, виразного мислення. Слова ж у тексті не хочуть бути однаковими, тому й сполучаються в речення для найточнішого втілення думки. Письменник має шукати дзвінкоголосе, вічно живе слово.
У мові всебічно відбивається ментальність нації, специфічне світосприйняття, світобачення людей, особливості індивідуальної психології. Іншими словами, у національній мові віддзеркалюється душа народу.
Аналіз останніх джерел і досліджень проблеми засвідчує, що мова творів письменників українського зарубіжжя знайшла відображення у працях І.Огієнка, Д.Нитченка, П.Одарченка, С.Караванського, Анатоля Юриняка, Я.Рудницького та інших, які здебільшого подавали позитивні приклади, а якщо й критикували того чи іншого автора, то надто делікатно, не порушуючи проблеми ідіолекту та ідіолексики, не заглиблювались у контекст.
На разі ми поставили перед собою мету дослідити мову прозових творів письменників українського зарубіжжя. Ідіолект розглядаємо як індивідуальну мову; ідіолексика ж - це світосприйняття дійсності. Як же письменники особисто розуміють лексику, як ставляться до новотворів, термінів та їх інтерпретують у тексті спробуємо розглянути на конкретних прикладах.
У процесі прочитання текстів переконуємося в тому, що майстерність прозаїка полягає в його умінні віднайти, наприклад, в семантиці такий компонент відповідної назви кольору, котрий акцентував би увагу реципієнта на несподіваності асоціацій, поєднанні різнопланових понять, водночас нейтралізуючи семантику кольору, щоб колір став джерелом появи виразного емоційно-оцінного змісту кольороназви, як, скажімо, новела Василя Дацея «Синя фантазія». Кольороназва інтригує читача, і він від початку до розв’язки твору шукає відповідь, чому автор фантазію назвав синьою. Проза українського зарубіжжя ХХ століття активно послуговується стилістичним прийомом нейтралізації семантики кольору у називанні предметів, явищ задля створення конкретно-чуттєвих образів, саме такі назви вживаються у метафоричному, переносному розумінні. І поряд з цим, як свідчать приклади, ми бачимо, як той чи інший письменник уміє використовувати слова в їх прямому значенні для створення конкретно-чуттєвих образів, але прикметники на позначення кольору вживають так, що усталена, відома риса виокремлюється оновленим контекстом, наприклад, у романі В.Винниченка «Слово за тобою, Сталіне!» (Нью-Йорк, 1971): «…з таким же золотавим, як спіла пшениця, волоссям» (с.91); «сонце зачервонило білу стіну» (с.330). Відприкметникове дієслово водночас вказує і на колір, і на дію; поєднання червоного й білого кольорів розкриває різку зміну настрою ліричного героя Іваненка, який потрапив у лікарню.
Не тільки кольорова гама відбиває світ словесної символіки в художньому тексті. Наприклад, образно-символічного значення набувають назви небесних світил, астральними є зорі, сонце, місяць; біблійні слова-символи ангел, сатана, Христос, Іуда; явищ природи – дощ, вітер, гроза, блискавка, веселка, хмари; птахи-символи – зозуля, сокіл, голубка, орел; предметів – хата і хатні речі; абстрактні поняття – щастя-доля, недоля, погляд, мрія, фантазія тощо. Через систему символів, образного порівняння в одних випадках може створюватися картина горя, нещастя, смутку, а в інших через передачу опосередкованих ознак предметів чи осіб символічно складеться картина щастя, радості, достатку. На конкретних прикладах повісті В.Дацея «Шиємо (з) власного» (Братислава, 2002), яка була написана автором наприкінці ХХ століття. Сам письменник у листі від 19 лютого 2007 року до автора цієї праці уточнює: «Твори, які я видав і видаю в цьому столітті можна віднести до ХХ ст., бо вони були написані тоді, а декотрі були й опубліковані в минулому столітті». Отже, простежимо за словесним символом у тексті. Функціонування слова-символу в художньому мовленні несе прозорий відбиток його образно-смислового значення як певної ідеї, абстракції, що знаходить реалізацію в рамках прозової структури. В системі художнього світу відбуваються процеси взаємодії слова символу із змістовою організацією твору, що зумовлено природою поняття-символу. Слова-ідеї, як правило, в прозовому творі розширюють контекст, його розуміння, сприйняття і позатекстовими рамками до загальносуспільного, загальногуманного масштабу. Показовими в цьому плані є окремі сакральні символи: собор, Ісус Христос, душа, ангел.
Компоненти слів-символів, символів-порівняння входять до складу багатьох фразеологізмів, стійких словосполучень для підсилення мовного колориту, національного характеру, позитивних чи негативних рис людської вдачі. В.Дацей вживає такі образи-символи у фраземах (в дужках зазначаємо сторінки книжки): глухий кут (39) – безвихідь; із золотими руками (61) – працьовитий, тямущий, обізнаний у своїй справі; сидів, як мокра курка (85) – покірний, смиренний, ошелешений; відіб’є нюх, як перець (65) – неприємний, відразний; побігли мурашки (65) – стривоженість душі, неприємність, острах; зажене за грати (65) – неволя; відкусити язика (67) – замовчати, не говорити те, що не личить; клин клином (73) – однаковісінькою мірою щось вчинити; ходити по лезу ножа (74) – відчувати небезпеку, перебувати на грані небезпеки; розмотувати клубок (83) – викривати приховане, нез’ясоване; он, де ви воркуєте (85) – мило розмовляти; піднятися на один-два щаблі по суспільній драбині (84) – кар’єрний зріст, підвищення по службі; дурна, як пень (91) – нерозважлива, нетямуща; гори переносити (93) – бути надзвичайно сильним, надзвичайно працьовитим, стійко переносити труднощі. Як бачимо, словесний символ в художньому, прозовому тексті має полісемантичний ряд. Кожне слово дешифрується в контекстуальному прочитанні. Скажімо, у фраземі «гори переносити» підсилення несе дієслово, яке вказує на певні перешкоди, що гідно долаються людиною. Однак слово-образ гора має архетипне, релігійне значення: на висоті відбувалися жертвоприношення, жили боги Олімпу – почесне місце перебування. Узагальнений образ землі, країни передає гора (наприклад, Арарат), гора вказує на приналежність до певної етнічної групи (вірменська нація). Підйом на гору – подолання труднощів – виступає синонімом «гори переносити».
Ми зазначили вище, що слова і словосполучення повинні якнайточніше передавати думку. Перечитавши чимало творів різних письменників українського зарубіжжя, бачимо, що не кожен з них, на жаль, дбає про красу слова, про стилістичну і синтаксичну будову речення. Майже всі літератори й досі послуговуються харківським правописом, часто вдаються до вживання іншомовної лексики.
Скажімо, у назві книги "Нарис компаративної метрики" (Мюнхен, 1985) Ігор Качуровський легко міг би замінити латинське слово на власне українське: порівняльної метрики. Знаходимо у праці вченого й інші терміни, не суголосні сучасному правопису: "під час моїх викладів на літніх семестрах"(с. 9), "силяботонічна система" (с. 10), "варіянти" (с. 44), "багрянцем осени" (с. 44), "евентуальні (себто випадкові - В.М.) спекуляції щодо цього питання" (с. 83), "керує оркестрою" (с. 21), "приготовляє нову збірку сатир" (с. 98), "пише новелі" (с. 275).
Невластиві сучасній українській мові словосполучення знаходимо й у книзі Докії Гуменної "Жадоба" (Нью-Йорк, 1959). Деякі "новотвори" викликають у читача легку іронію, наводять на кумедні роздуми. Ось кілька прикладів: "Бажання любити мріло в ній" (с. 195), "вона вибухла голосним риданням" (с. 209), "він любить подрочити Катрю" (с. 180). Ось до чого призводить нехтування культурою мови, правилами стилістичного синтаксису, морфології. Письменниця не особливо задумується над тим, чи доречно вживати у реченні подібні фрази.
У книзі спогадів Паші Ємець "Дорогою терпіння" (Лос-Анджелес, 1998) чоловік "перехрестився на собор" (с. 35). Письменниця не засвоїла формули звертання, а тому пише: "Князь, ви мене любите" (с. 43), "сестра, ви бачили північне сяйво" (с. 42). При відмінюванні імен допускається огріхів, бо "Раїса Ізраїлевна договорилась" (у значенні домовилась - В.М.; с 35). Трапляються речення, де зайві прийменникові та займенникові конструкції, порушено правила милозвучності, недоречні повтори, вживання російських слів. "Я старалася залишатися сама собою, вірила в добро, а підкріплення своїм духовним силам завжди знаходила в чудовій природі - в деревах, в квітах, в небесах, навіть в безмежних сибірських снігах" (с. 54); "за висловом одного врача" (с. 49); "а наш доктор одружився" (с. 43); "мимо діжурної кімнати" (с. 41); "поговори з главврачом" (с. 28); "він саджав за стіл певну кількість людей" (с. 31).
Подібні мовні помилки знову ж таки притаманні ідіолекту Докії Гуменної у книзі нарисів "Багато неба" (Нью-Йорк, 1954). Вона принципово послуговується харківським правописом, але прикметник "чехо-словацький" розділяє дефісом; рясніють фрази "плян", "кляса", "централя" (с. 90, 106), "репатріяція" (с. 23) тощо. Невластиво сучасним мовним нормам вжито у тексті слова "нумер" (с. 221), "гігантичні" (там само), "вражіння" (с. 35), "ріжниця" (с. 47), "ввечорі" (с. 44). Нехтує письменниця й засобами милозвучності "В Детройті" (с. 35), "я зазирала в вічі" (с. 218), "входили з спущеними очима" (с. 233). Трапляються порушення засобів стилістики, синтаксису як ось: "Різні готелі можуть переночувати чотири тисячі одвідувачів" (с. 216).