У сьомій яві звучить пісня “Чого вода коломітна...” . Кінець пісні :
За нелюбом коли буду, то мушу пропасти.
Проте і за цим разом думка “мушу пропасти” сюжетно не розвинена, не увиразнена, хоча поставлена у кінці тексту. Принагідно хочемо слушно зауважити, що жанр п’єси визначений Котляревським як “опера малоросійська у двох діях”. В опері головна художня ідея передається через музику та спів, хоча не виключається і говоріння-декламація. Тому, виходячи з авторської позиції, значення пісенних текстів у п’єсі ми розглядаємо на рівні з драматичною прозою, а не як щось другорядне, супровідно-розважальне.
У десятій яві Наталка в бесіді з Миколою заявляє: “Що ти мені згадав! Ти роздираєш моє серце. О, я бідна! (Помовчавши , показує на річку). Бачиш , Ворскло?... Або там, або ні з ким”. Тут однозначно розставлені всі акценти. Дівчина замислила самогубство. І Микола її зрозумів. Це підтверджує, що, по-перше, репліка Наталки зовсім не випадкова, і, по-друге, оприлюднює авторські наміри свідомо провести через твір лінію самогубства героїні. Микола парирує: “Бачиш ту сторону? Отже і в Ворсклі не будеш, і журитись перестанеш”. Він натякає, що з’явився Петро.
Наступна згадка про самогубство – у дуеті закоханих. Дівчина співає:
Я жизнь свою ненавиджу, з серцем не звладію,
Коли Петро мій не буде, то смерть заподію.
Як бачимо, категоричність на кожному черговому контрапункті наростає – тепер у пісенній партії. І обґрунтовано, адже експресивно-чуттєва сфера людини яскравіше виявляється через мелодію.
Смерть на доведення тривіальної істини – не метод облаштування життя, не спосіб обстоювання власної правоти.
Але чи думав про небезпеку Тарас Бульба, шукаючи люльку в густій траві? У світі раціо люлька – ніщо, а Тарас Бульба – фанатик-самогубець. На першому- ліпшому ярмарку чималий вибір пристроїв для паління. Проте у сфері лицарської гідності, честі, козацького аристократизму люлька – то клейнод, позбувшись якого козак, як військова одиниця за втрати прапора, підлягає розформуванню чи деініціації. Віддатися за Возного для Наталки означало скласти свої священні клейноди, кинути цвіт серця свого на потоптання та знищення. Матеріальна тілесна оболонка для дівчини, як і у випадку із полковником-запорожцем, втрачає питому онтологічну цінність, бо на кону набагато важливіше – суверенність духу. Лицар, не важливо якої статі, ні на мить не допускає навіть умоглядно перемоги суперника, незалежно від статусу супротивника.
Протистояння, справді, не на життя, а на смерть. Чи з ворогом-чужоземцем, чи на полі сімейно-побутовому. І там, і там нація відстоювала життєвий простір. Хто присягнув на честь – стоятиме до кінця. Такий тестамент козацького світогляду, у якому хронотопі він не діяв би – чи у сімнадцятому столітті, чи на початку дев’ятнадцятого. У якій формі той дух не перебував би – чи у плоті загартованого воїна, чи у тендітній статурі дівчини з-під Полтави.
У яві одинадцятій, на кульмінаційному піку конфлікту, Наталка , на перший погляд, у незвичайний спосіб пробує розв’язати вузол суперечностей: “І коли на те іде, так знайте, що я вічно одрікаюсь од Петра і за Возним ніколи не буду”. Виборний реагує на це дивними словами: “От вам і Полтавка! Люблю за обичай!” Він не може стримати свого захоплення самовладанням Наталки – це природно. Але про який “обичай” мовиться? Дівчина бере у свої руки вирішення проблеми. Це було звичайно у часи Козаччини, коли дівчатам надавалися права вибирати собі нареченого, а ось хлопцеві навіть не дозволялося відкидати вибір дівчини. Зрозуміла логіка народної традиції: в умовах значних людських втрат потрібно всіляко стимулювати природне бажання жінки до продовження роду, обставивши зав’язку шлюбних стосунків моральними засторогами. Цей звичай успішно спрацював за певних конкретно-історичних умов, виконавши покладену на нього функцію. Саме там дівчині надавалося право повної індивідуальної ініціативи. Ось звідки спонтанне, для необізнаного ока невмотивоване зізнання Виборного. Він, згадавши давні традиції, висловив свою внутрішню оцінку діям Наталки: “Люблю за обичай”.
“Ще декілька століть тому українські дівчата сватали хлопців. Цікавий звичай, притаманний саме українцям. “Прийміть мене, мамо, я ваша невістка”, - такими словами, як не дивно, дівчина починала сватання. Згідно з існуючими звичаями, вона мала на це право, як і хлопець.
Але вже за середньовіччя цей звичай почав сприйматися як небажана форма сватання. Виняток становили українці. У їхньому середовищі він зажив новим життям. Цьому сприяло те, що через постійні війни чоловіки на- довго йшли з рідної домівки, а сім’ю очолювали жінки. З огляду на це зростали їхні права у родині, у тому числі пріоритет у сватанні. Недарма тоді побутував вислів: “взяти заміж” – замість пізнішого “піти заміж”.
Дівчина пропонувала хлопцеві руку, не заручаючись його згодою. І їй дуже рідко відмовляли, бо це могло накликати нещастя. Про силу цієї традиції свідчить звичай, що доіснував у козаків до вісімнадцятого століття: злочинця, засудженого до страти, могли помилувати, якщо котрась із дівчат висловлювала бажання взяти його за чоловіка. У міру того, як зростала роль чоловіків у суспільній сфері, такі звичаї поступово забуваються. Вже у дев’ятнадцятому столітті ініціатива у сватанні цілком перейшла до парубків, а роль дівчини звелася до сором’язливого колупання печі та подавання рушників чи гарбуза”.¹
У Петрі вже закладена програма малоросійського меншовартісного холопства. Він – продукт нового часу, імперсько-кріпацького виродження етносу. Від лицаря у ньому лише його чоловіча статура та фізична сила.
У Петра не відбереш ні великодушності, ні любові, ні християнських чеснот. Але...- Котляревський задає складну і на той час одкровенну формулу: не можна зраджувати свої генетичні національні корені і залишатися у християнській катехізі. Петро теж заявляє про добровільний відхід із життя: “Прощай! Шануй матір нашу, люби свого суженого, а за мене одправ панахиду”.
Воістину – ні про кого не забув, забув про свою гідність і честь – і відкрилася брама смертного гріха! Невмолима і гірка, очевидна логіка процесу відпадіння українського світу від цивілізаційного прогресу, від демократичних закладин етнонаціонального. Петро тут не войовник нації, а явище маси, натовпу, середовища, маргінесу поструїнної свідомості, безхребетного пристосовництва знедоленого українського селянства.
Його ще збережені моральні чесноти у загальниках об’єктивної реальності Російської імперії неминуче рудиментують через кілька поколінь – треба лише зазирнути на ту сторінку вже історичної п’єси, що присвячена українській трагедії ХХ століття.
І тут настає найвищий злет, апофеоз Наталчиної місії : “Не треба мені твоїх грошей. Вони мені не поможуть. Но бідою нашою не потішаться вороги наші... І моєй жизні конець недалеко...” Отже, третя заявка на самогубство. Це вже не випадок, не діагноз – це реальність. І не спишиш на відкуп сентиментально-класицистичній традиції. І не скажеш, що, мовляв, Котляревський “недогледів...”
Навпаки, автор дуже точний. Лабораторно виважене слово “вороги” в устах героїні звучить не випадково, не ситуативно, але з переконливістю соціологічного терміна.
Вороги! Найстрашніші з можливих! Духовні вороги. Представники місцевої царської адміністрації (Возний), підкопитної “громади” (Виборний), яка давно позбулася головних засад громади – громадянськості, моральності, захисту членів її від утисків системи. Це ті конкретні особи, чиїми конкретними руками творилося конкретне беззаконня. Вони не лише смішні, а страшні й огидні. Їм належать вершки благ і почестей. Взяти жмутком цвіт дівочої душі – це узаконене право місцевих узурпаторів-законоправів.
Доводиться читати про кордоцентричність натури Возного, про його щирі почуття до Наталки, про те, що цей вовк в овечій шкурі “от рождєнія ...расположен к добрим ділам”, про його чулість, зворушливість, ледве не христосоподібну любов до ближнього. Все дуже просто і дуже примітивно.
Возний моментально прокрутив у “здоровому глузді”, що трапиться , коли на його стерильну репутацію буде “навішено” два трупи – Петра і Наталки. Вони щойно при свідках про це заявили. В Одесі про такі ситуації кажуть: “А воно мені треба?” (А в літературі, слід визнати, узвичаєні характеристики-штампи, на жаль, рясніють і на таких документах художнього космосу українства, як п’єса-опера “Наталка Полтавка”).
Підігнувши хвоста, ретируватися з театру баталії? Це не у звичаях лицеміра-жмикрута. Він і тут по-лисячому вивернувся, вправивши екзальт ованим обивателям свої “размишлєния предовольно... поступок всякії страсті...”
Іван Котляревський приклепав до ганебного стовпа представників української лжееліти, котрі, століттями паразитуючи на тілі народному, були виконавцями, інструментом зденаціоналізації етносу, духовно-морального його розкладання.
Взагалі Возний виділяється бажанням виокремитися з народної маси (поведінка, одяг, моральні принципи, мова). Возний і в коханні – знаряддя боротьби проти народу. Процес відпадіння від етносвідомості колись починався з найвищих сфер, з еліти, з магнатів. А Возний не магнат, отже, перед нами процес у кінцевій фазі розвитку.
Яку зброю обрали наші закохані? Неморальну.
З ворогами поводяться, як з ворогами. Зброя моральна у поєдинку з ними не дієздатна. Зброя виторгу недоступна – одні багаті, бо накралися, другі злидарі. Залишається зброя відчаю (у Петра) і зброя козацької лицарської честі (у Наталки). Не плутати! Самогубство самогубству не рівня. І перше і друге – поза межами космополітичних моральних принципів, не кажучи вже про християнські заповіді. І лише в конкретно-історичному розтині стають зрозумілими механізми великої боротьби, великого прямостояння, великих перемог і поразок від поля суспільно-громадського до царини маленького людського серця.