Почнемо з поразок. Петро апіорі мав би втілювати концентрацію сили, мужності, опірності та ініціативи. До цього спонукає його соціальний статус – глава майбутньої сім’ї, представник сильної статі, зрештою людина із чесно заробленим майбутнім – грошима. Наявні всі компоненти спонуки до відстоювання свого суверенітету, включаючи і закохане, віддане Наталці серце. Він тяжко працював, збив якусь копійчину, чотири роки невідступно йшов до мети. Він знаходив силу і наполегливість – там. І там виявляв справді козацькі душевні спромоги.
Чому ж у зіткненні із сильними світу цього вся його звитяга змалилася до рішення вчинити суїцид? Чому порушена цілісність характеру? Чому в одній людині два типи – борець і безхребетник? Через образ Петра Іван Котляревський чи не вперше у нашій літературі провів ідею неминучого впливу імперсько-кріпосницького рабства на свідомість вчора ще вільної, гордої нації. Сам на сам із життєвими тяготами Петро - герой, перед особою Возного- упокорений християнський проповідник. Страшно подумати—він не зважає і на рішучу позицію коханої. Якого ще стимулу, здавалось би, і бажати парубкові? Ось так два століття малоросійщини підрубали кореневу систему козацького духу в українцеві. Той, хто за всіма канонами суверенної особистості мав би вести перед, заховався за дівочою спідницею.
Отож на Наталку звалилася невластива у часопросторі початку ХІХ століття роль і генератора, і провідника боротьби у двобої із захланними порядками та нормами старої-нової феодально-кріпосницької моралі. Чи були факти насильницької видачі заміж дівчат за доби Козаччини? Звичайно, траплялися. Але це становило той природний виняток, який присутній у складних соціально-економічних системах і який не переходив певної межі критичної маси, бо панівною була демократична сімейна традиція.
І в Наталці є багаторазово підкреслюване автором коливання у виборі моделі поведінки. З одного боку, голос серця. Палке почуття надихає дівчину на безумовне відстоювання свого права на щастя.
По-друге, вимоги християнських заповідей. Недарма у творі 32 рази вжито поняття Бог. І Наталка сама не раз звертається до Бога як до вищої, визначальної інстанції, щоб перебороти свої почуття. Отже, у верхньому шарі розвитку конфлікту дотримана вимога християнських чеснот, але є третій, неосягненний чинник, дію якого не усвідомлює навіть її носій – Наталка. Це архетипні матричні закладини у сфері несвідомого, питома вага яких зрештою визначає і тип характеру особистості, і кінцевий вибір її поведінки в екстремальних ситуаціях. Біда для одних , щастя для інших у тому, що ці архетипні засади у Наталці – питомо національні, глибинно українські, незнищенно козацькі. Ні, не раптом, і не випадково дівчина звертається до заявок на самогубство. Смерть – це єдиний і природній спосіб за тих умов не зрадити своє природне покликання, свою внутрішню сутність. У тім то і найбільша трагічність ситуації, що закони дійсності покликані зруйнувати у дівчині самі основи її духовності, яка є носієм неупокореного, незламного, генно закодованого етнотипу. У Наталці відсутні коефіцієнти згинання сумнозвісних наших кирпогнучкошиєнків. Не той матеріал! Або вистояти, або зійти з арени і не брати участі у колективно-сімейному маразмі.
До честі Котляревського, у змаганні двох світоглядних систем – національно-етнічної та християнсько-релігійної – у нього перемагає перша. Хто знає, чи усвідомлював сам автор, людина глибоко віруюча, такий свавільний фортель улюбленої героїні? Безумовно, талант генія інтуїтивно підказав йому, як розставити знакові акценти у поведінці Наталки, не викликавши ані тіні підозри у концептуальному богохульстві.
Не можуть не привернути увагу аналітика слова із пісні Наталки у кінці п’єси:
Я Петра люблю душею,
Він один владієть нею.
Теолог одразу висловить застереження, що людина своєю волею не може розпоряджатися душею. По-перше, онтологічно душа неосягненна для людської свідомості, бо безсмертна; по-друге, дається вона людині від Бога і лише йому належить; по-третє, віддати душу будь-кому у земному світі – рівноцінно запродати її дияволу.
Поет підкреслить, що взагалі-то люблять серцем. Особливо українці. А любити душею – просто гіперболічна метафора. Звичайно ж – у фінальній сцені, як останній емоційно-експресивний знак оклику, виставлена винятковість почуття героїні – у річищі класицистично-сентиментальної традиції. На хвилі сугестивного крещендо у сементичній зв’язці з першим рядком художньо умотивовано з вуст дівчини зривається одкровення – “він один владієть нею”.
Літературознавець має свою позицію. Не забуваймо, що кількома хвилинами перед піснею Наталка (втретє!) заявила: “І моєй жизні конець недалеко”. Взагалі система гріха має трирівневу структуру: найменший – у думці, значніший – матеріалізований у слові, остаточний – у дії людини. Нахваляння на самогубство в ім’я любові до Петра – це якраз і є віддавання душі ім’ям Петра і волею Наталки... не казатимемо, кому, але ж однозначно не Богу і не Петру. Тому останні слова дівчини – екстраполяція з такого близького минулого, яке могло статися, але, на щастя, не скоїлося.
Крім того, шлюб, злиття двох в одну плоть, включає досягнення єдності двох начал, внутрішнє зростання, духовне спільнодушшя. Не треба доводити, що Наталка досягла такого вищого гармонійного духовного спільнодушшя з Петром ще до фізичного шлюбного з ним поєднання.
Постсоціалістична ідеологія України доби первісного накопичення капіталу паразитує на двох крайніх точках: одні ностальгічно стогнуть за втраченим раєм з “окремими недоліками”, інші – огульно очорнюють, відкидають уроки соціалізму. Ставимо елементарне питання: чи не турляємо ми Наталку з її п’єдесталу як символу загальнолюдських чеснот, до якого звикли, який возведений у ранг неосудної ідеологеми? Зовсім ні!
Навпаки, у нас мало літературних святинь, які працювали б у режимі активного відновлення етнонаціональної свідомості. Компрадорській буржуазії, осатанілій у бажанні докрасти недокрадене і перекрасти вже вкрадене, чужі і чужді національні символи будь-якого рівня – чи від прапора, чи від літератури.
Хотілося б, щоб Наталка сказала всю правду, щоб вона стала ще зрозумілішою, ще дорожчою. Сказати нам про нас – хіба не для цього на землю сходять із небес генії, хіба не для цього їх безсмертні творіння!