"Я бажав би поговорити з Меріме", - говорить Пушкін в мемуарах сучасниці. І хоча мемуари ці, так вважає, - літературна підробка, Пушкін міг так сказати. Широко відома висока оцінка, яку він дав Меріме у передмові "Песн.зап.славян": автором "Хроніка часів Карла IX", "Подвійний помилки", "Театру Клари Газун" російський поет назвав творцем "Творів надзвичайно чудових". Уявлення про Меріме як про першовідкривача генія А.С. Пушкіна у Франції не без підстави побутує у літературі ось уже півтора століття. Для широкого французького читача знайомство з "Пікової пані", "Цигани", "Пострілом" і зараз відбувається завдяки Меріме.
Меріме був усього на чотири роки молодший Пушкіна. Постріл, що пролунав у 1877р на Чорній річці обірвав можливість безпосереднього спілкування двох письменників. Вони не зустрілися, ні розмовляли, не писали один одному листів, не послали книг з присвятами. Тим більше хвилює зараз схожість їхніх художніх принципів, які здатні висвітити лише час. Вдивляючись у їхні портрети, малюнки на полях рукописів, що летить почерк, ми, звичайно, дізнаємося ту далеку епоху, продиктовану і схожі зачіски, і сюртуки, і натиск гусячого пера, і навіть вираз чарівних жіночих облич, якими вони були оточені. Але не одна епоха, в 1830 роки, "повинна" в тому, що і Пушкін і Меріме чистили С.А. Соболевського середовища найближчих друзів, не раз зверталися до одних і тих же сюжетом і, всупереч тому, що писали на різних мовах, давали дослідникам підставу відзначати схожість стилю.
У цій книзі три герої: П.М., А.С. Пушкін, Епоха. Кожен з них - цілий світ для історика літератури, в межах статті - коло питань. Проблема Меріме - Пушкіна є частиною більш широкої проблеми відношення французького письменника до російської культури, її національних витоків і неповторному своєрідності. У свою чергу зрозумілий давній і ревнивий інтерес, який в Росії виявляється до осмислення французами творчості А.С. Пушкіна.
Витоки інтересу Меріме до Росії французькі біографи шукають у дитинство письменника - в пильній увазі його батька, художника Леонора Меріме, до слов'янської церковного живопису, а потім і у власних враженнях Меріме, в подіях 1812-1814 рр., коли невдалий російський похід Наполеона поклав початок краху наполеонівської імперії.
Відомо опис, як паризький хлопчина з боязким цікавістю розглядав козаків Олександра I, які розташувалися табором прямо на Єлисейських полях. Літературним стало висловлення критика Поля де Сен-Віктора: Меріме "літературно емігрував до Росії і поселився в ній на добрі чверть століття". У цих твердженнях достовірно лише одне: ранній і природний для першої третини XIX ст. інтерес Меріме в Росії.
Його знайомство і дружні зв'язки з російськими інтелігентами давно стало об'єктом пильної уваги французів і вітчизняний дослідників. Ми маємо в своєму розпорядженні сьогодні хоч і не остаточною, але достатньо повною картиною російського оточення Меріме. До нього входили однолітки Меріме Н.А. Мельгунов і С.А. Соболевський, значно старше за віком А.І. Тургенєв, В.А. Жуковський, Е.А. Баратинський, М.А. Єрмолов, колишня фрейліна Варвара Іванівна Дубенська, що стала дружиною французького дипломата Теодозя де Лагрене, Аврора Шернваль, що вийшла заміж за сина Карамзіна; Олександра Йосипівна Россет - Смирнова, в салоні якої, за деякими відомостями, Меріме зустрічався Гоголем. Брат Пушкіна, Лев Сергійович, коротко спілкувався з Меріме, знав його і князь Петро Андрійович В'яземський.
Зі збіркою слов'янських пісень "Гюзла" (1827) також пов'язані імена російських друзів Меріме. Існує вагоме припущення, що доручення відвезти збірка Гете виконав Н.А. Мельгунов. До А.С. Пушкіну "Гюзла" потрапила через С.А. Соболевського. Ерудит, бібліофіл, великий ділок, так і не знайшла для себе справжнього заняття в царській Росії, він був знайомий з О.С. Пушкін і всієї його сімей з дитинства. Під час вторинного перебування Соболевського в 1837 р. в Парижі саме він приніс Меріме звістку про трагічну загибель Пушкіна. Сьогодні, мабуть, можна стверджувати, що Меріме не відразу усвідомив справжнє значення великого російського поета. У листі Меріме до Рекьену від 30.03.1837 р. він говорить про смерть Пушкіна було, лише у зв'язку з очікуваним їм автографом вірша "Гусар".
Але надалі Меріме усе більш усвідомлюючи роль Пушкіна в російській і європейській літературах, а з 1849 р. по виразу Монго, став "Chevalier servant de Pouching" - вірним васалом Пушкін. У січні 1868 р. в газеті "Монітер Юніверсель" з'явилася стаття Меріме "А. Пушкін", в якій він дав огляд твір поета. Стаття ця вільна від упереджених суджень і фактичних неточностей. Серед найбільш істотних - помилкове судження Меріме про роль царя Миколи I, який не тільки не був "доброзичливим цензором! Пушкін, але разом з Бенкен дорф став його жандармом, неодноразово перешкоджав публікації його творів. Перебільшує Меріме і вплив на Пушкіна західних авторів - Байрона, Аріосто, Вольтера, а іноді повідомляє приблизні або неправдиві відомості. Він називає першим літературним досвідом Пушкіна "Гавриилиадой" (1921), насправді створену після поеми "Руслан і Людмила". Поема "Полтава" названа Меріме "Мазепою". Поетична картина епохи Івана Грозного, яка не має назви ("яка ніч! Мороз тріскучий"), позначена як "Опричник (кромешників)". Неточно переказано "Євгеній Онєгін". Проте важливіше у статті - загальна вірна оцінка творчість А.С. Пушкіна, якого Меріме ставить вище всіх європейських письменників.
Оцінка ця висловлюється і в тому,, що протягом чотирьох десятиліть Меріме постійно звертався до творчості Пушкіна.
Перше питання яке виникає у читача: як володів Меріме російською мовою? Уроки давали йому російський консул у Парижі К.К. Лабенської та В.І. Дубенська-Лагрене. Найбільш інтенсивні заняття припадають на 49-і роки. Постійні контакти з росіянами, зокрема з Соболевським, читання книг і робота над перекладами повинні були б підтримувати досить високий рівень володіння російською мовою. Однак, судячи з окремими фразами в листах Меріме, його російську мову далекий від досконалості і рясніє численними граматичними помилками. З іншого боку, не слід недооцінювати й того факту, що Меріме читав по російськи, а головне, дуже серйозно ставився до перекладацької діяльності. Це змушувало його шукати постійних консультантів і порадників, в яких як ми знаємо, він не відчував браку. Баладу "Гусар", наприклад, йому спочатку перекладав Соболевський. На помилки в перекладі "Пікової дами" йому вказав А.С. Пушкін, а з І.С. Тургенєвим вони займалися перекладами спільно. І хоча Меріме визнавав російську мову "найважчим з європейських прислівників" він присвятив йому чимало апологетичних рядків. Слова про красу, "стислості багатство" мови, який "не може не збентежити навіть самого вправного перекладача", включені до статей про І.С. Тургенєва і М.В. Гоголя. Вони повторюються і в листуванні Меріме аж до 60-х років.
У цій книзі зібрані всі переклади Меріме з Пушкіна "Пікова дама" і "Постріл", "Цигани", "Гусар", "Бадьорі і його сини", "Анчар", "Пророк" "Опричник", включені до статті "А. Пушкін "фрагменти з" Бориса Годунова "і" Євгенія Онєгіна", дані там же в перекладенні. Їм прийнятий під час Меріме принцип "перекладу". Жоден з перекладів не ідентичний повністю оригіналу, хоча Меріме і не допускає відношенню до оригіналу свавілля, спотворює авторський задум.
Меріме був не першим, хто привернув увагу французів до поеми О.С. Пушкіна "Цигани". У 1825 році Яків Толстов в "Ревю ансиклопедіі" помістив про неї кратну статтю З'явилися і інші згадка і переклади. в тому числі у "Вибраних творах" А.С. Пушкіна, виданих в 1846г в Парижі французькою мовою. Меріме переклав поему прозою і в 1852г включив її збірка "Новели". Через два роки у "Рею та Де Монд", у статті "Література в Росії, даючи оцінку" Записки мисливця "І.С. Тургенєва, Меріме пояснив причину свого інтересу до поеми Пушкіна: " Тільки у Пушкіна я знаходжу цю справжню широту і простоту дивовижну точність смаку, що дозволяє відшукати серед тисячі деталей саме ту, яка здатна вразити читача. На початку поеми "Цигани" п'яти-шести рядків йому досить, щоб показати нам циганський табір і освітлену вогнищем групу з приручених ведмедем. Кожне слово цього короткого опису висвічує думка і залишає незабутнє враження.
Примітно, що такому суворому і часом прискіпливому судді французьких письменників, як Л.М. Толстой, за словами його біографа, читання прозового викладу "Циган" зробленого Меріме,". з особливою силою показано [.] всю силу поетичного генія Пушкіна." Найбільше працював Меріме над "Пікової пані", опублікованій спочатку в 1849 році в "Рівне де Де Монд". Перед виданням 1852 Меріме вдруге відредагував переклад і, за вдалим висловом одного з дослідників, "як би взяв на себе подвійну відповідальність за це своє дітище". І хоча переклади цієї повісті А.С. Пушкін робилися і після Меріме, в тому числі таким визнаним стилістом, як А. Жид, текст Меріме чудовий, про нього багато писали і продовжують писати.
Відомо, який інтерес і Пушкін, і Меріме живили до анекдоту.
Пародіювання романтизму зсередини, через іронічну авторську оцінку справді неабиякого героя також могло залучати А.С. Пушкіна в Меріме.
У листі до Соболевському від 31 серпня 1849 Меріме пише: "Фраза пушкінської" Пікової дами "абсолютно французька - я маю на увазі французьку мову XVIII століття, тому що нині так само пишуть". Тут явно видно смаки Меріме тяжіє до кристалічної чіткості розповіді, що й було відзначено А.С. Пушкіним.
Небезінтересно, що саме "Юність Петра" і "Процес царевича Олексія" залучали Проспера Меріме.
Меріме публікував статті про Петра в 1864-1865 рр. Вони не увійшли до зібрання його творів і видані окремою книгою тільки у 1947 р. під загальною назвою "Історія царювання Петра Великого з додатком Лжеєлизавети II. Вступна стаття і примітка Монго і М. Партюрье". Книга ця, видана обмеженим тиражем, стала майже бібліографічною рідкістю. Між тим, за справедливим твердженням французьких вчених, "Історія царювання Петра Великого" є одним з головних історичних праць Меріме, в якому він викладає концепцію історії, найбільш до сучасності.