Джерелами афористики є фольклор, художня література, наукові твори, висловлювання видатних людей. У фольклорі до афористичних засобів належать прислів’я, у літературних та наукових, зокрема філософських, творах – лаконічні художні та логічні узагальнення, які своєрідно виражають важливий зміст, а відтак набувають самостійного значення.
Афоризми поділяються на вставні (наявні у творах різних жанрів) та відокремлені (власне афористичний літературний жанр); за викладом змісту розрізняють афоризми логічні й поетичні. Найбільш повно класифікацію літературних афоризмів дав Анатолій Ткаченко у монографії „Мистецтво слова” [35, 290]. Літературні афоризми він поділяє за походженням на анонімні та авторські; за способом висловлення – дефінітивні та лозунгові; за змістовим наповненням – повчально-однозначні та парадоксально-багатозначні, практичної і теоретичної спрямованості.
У наш час інтерес до афористичного жанру як джерела мудрості зростає. З’являються окремі збірники афоризмів, виникла і розвивається наука про афоризми – афористика, яка вивчає теорію та історію афоризму як літературного жанру [39].
Основою нашого дослідження послужили афоризми з творчої спадщини Бернарда Шоу, зокрема, афоризми із п’єси „Пігмаліон”.
За одним словником афоризм – „коротке лаконічне судження, яке в стислій, зручній для запам’ятовування формі містить глибоку думку” [19, 3], за іншим – „короткий влучний оригінальний вислів, узагальнена, глибока думка, виражена в лаконічній формі, подеколи несподівано парадоксальній (Поспішай повільно – Октавіан Август)”. Афоризм завжди містить в собі більше значення, ніж мовлено, він ніколи не аргументує, але впливає на свідомість виразною неординарністю судження [20, 71]. Афоризм, в силу своєї структурної особливості, лаконічності, виступаючи своєрідним каталізатором думки, приводить читача до особистого роздуму, вчить мислити і разом з тим говорити. Сила афоризмів у досконалості мовного втілення. “Афоризми дійсно життєва мудрість та сіль літератури”, – писав Г.С. Сковорода [30, 114]. Економія слів, глибина семантики, яскрава образність роблять афоризми стилістичними шедеврами, які збагачують мистецтво риторики, стають дієвим засобом у боротьбі з одноманітністю і сірістю людської думки.
Так у лаконічній формі афоризму постає мудра цілісність нашого світу. У всі часи афористика осягає “вічні питання”, важливі для людини.
1.2Історія розвитку афоризму
Історія світової культури – це не лише парова машина та атомний реактор, закон Архімеда, перший мікроскоп та космічні кораблі. Історія світової культури – не лише величність індійського храму Тадж-Махал, фрески Рубльова, полотна Рембрандта, музика Чайковського. Це також глиняні клинописні таблички, єгипетські папіруси, пергаментні свитки, записи на камені та бересті і, звичайно, книги, у яких навіки закарбувалися думки людей, що їх створили, філософів, учених, письменників. Людина постійно вдосконалювала себе й свої думки на шляху технічного прогресу.
Далеко не всі цінності духовної культури, які створило людство, збереглися до наших днів. Багато цінних думок не дійшли до нас через переслідування їх авторів, через певні заборони. Починаючи з давніх часів твори багатьох видатних прогресивних мислителів часто знищувалися разом із їхніми авторами. Лише у часи Середньовіччя десятки тисяч так званих „єритиків” (і звичайно їхні твори) були спалені на кострах „святої” інквізиції.
Не дивно, тому, що з усіх творів видатного давньогрецького матеріаліста-діалектика Геракліта до нас дійшли лише декілька десятків фрагментів, а про видатного мислителя Греції, учителя Демокрита – Левкіппі нам майже нічого не відомо, крім його імені. Безліч безцінних думок були втрачені людством через ряд інших причин. Близько 700 тисяч свитків зберігалося, наприклад, у відомій Олександрійській бібліотеці, де зберігалися не лише усі твори античної літератури й науки, але й багато творів східних літератур, перекладені грецькою мовою. У 47 році до н.е. ця унікальна бібліотека зазнала збитків від пожежі, а пізніше всі її фонди взагалі загинули. Ось чому таку велику цінність являють собою думки видатних діячів культури минулих епох, афоризми, які збереглися до нашого часу.
Афоризми, що дійшли до нас із прадавніх часів – енциклопедія народної мудрості, де тісно словам, але достатньо місця для думки. Більшість із афоризмів, в узагальненій формі виражаючи сутність складних явищ, настільки значимі, що сприймаються наступними поколіннями вже не як думка якоїсь конкретної особи, а як вираження настрою цілої епохи. Лаконічність, змістовність, глибина багатьох афоризмів, які збереглися до наших днів, являються собою не лише велику пізнавальну цінність, але й набувають сучасного звучання[37, 68]. Так, ми не можемо не погодитися з афоризмом Піфагора, висловленим майже дві з половиною тисячі років тому: „Статую прикрашає зовнішній вигляд, а людину – її діяння”.
Уперше термін „афоризм” був винесений у заголовок медичного трактату Гіппократа. Із розвитком писемності та книгодрукування афоризми оформлюються в тематичні та авторські збірники. Їх випуск стає традиційним, починаючи з виходу збірника „Адажиї” Еразма Роттердамського. Переважно афористами ставали гострослови та люди, гострі на розум, із філософськими поглядами на життя. Композиційна та змістова довершеність у кращих афоризмах досягається шляхом створення художнього образу, у якому заявлена інтелектуальна задача або робиться натяк на її вирішення [39, 65]. Майстрами афористики були пророки Старого завіту, антики, учені та поети середньовічного Сходу, полководці, видатні діячі Європи епохи Просвітництва, мислителі та романісти ХХ ст. На думку деяких дослідників, сучасний афоризм зазнав впливу з боку наукових досягнень у сфері кібернетики, математичної лінгвістики тощо.
Здатність афоризму в яскравій формі лаконічно виражати глибокі до ступеня узагальнення думки у свій час породила навіть окремий літературний жанр – афористичну літературу. Оскільки твори цього жанру були чимось проміжним між філософськими та художніми творами, цьому жанру віддавали належне як філософи (Б.Паскаль, М.Монтень), так і літератори-моралісти (Ф.Ларошфуко, Ж.Лабрюйер), а також письменники (Г.Гейне, О.Уайльд). Подібна література існує й досі. Варто згадати ім’я видатного чеського письменника Карела Чапека, російського історика В.Ключевського, сучасного польського філософі й письменника Тадеуша Котарбинського, автора численних „поведзонок”. В афористичному стилі витримані „Логіко-філософський трактат” і „Філософські дослідження” австрійського філософа-позитивіста Людвіга Вітгенштейна.
Але уже у ХІХ ст. література цього жанру набуває більше яскраво вираженого сатиричного характеру. Своєрідним і найбільш яскравим твором цього плану (і певною мірою пародією на сам літературний жанр афористики) є відомі „Афоризми” Козьми Пруткова (літературний псевдонім, творцями якого були О.К.Толстой та брати Жемчужникови). Афоризми Козьми Пруткова як виразник обмеженого розуму, але самозадоволеної глибокої думки нерідко з іронією цитується в наші дні.
Розвиток афористики тісно пов’язаний з розвитком філософії [39, 34]. Усі форми людської творчості поступово диференціювалися від первісного релігійно-магічного ставлення людини до світу – мова, культура, політика, право, економіка, наука й філософія.
Задатки літературних форм, у яких проявляється філософська винахідливість, слід шукати у виразах, прислів’ях та приказках, де збережено те, що можна назвати філософським фольклором. Цікавим є той факт, що Гегель, видатний мислитель, ставився до народної мудрості дещо високо мірно. Він писав, що „на покійному ложі здорового людського смислу природне філософствування у кращому разі дає риторику тривіальних істин”.
Зовсім інші погляди Платона на це питання. У своїх творах він часто використовував прислів’я, цінуючи гостроту й дотепність багатьох із них. У його творах згадуються прислів’я, що стосуються релігії, історії, географії, домашнього й культурного життя, ігор, ремесел, філософії, театру та тварин. У курсах історії давньої філософії обмежуються переважно вказівкою на висловлювання „семи мудреців”, що пізніше поєдналися в семивірші.
Між тим народні прислів’я та загадки взагалі являє собою інтерес, але не як форма „природного філософствування”, а як ґрунт, на якому зародилася найпростіша форма філософського винаходу – афоризм. Центр тяжіння в народних прислів’ях лежить не у теоретичному, пізнавальному змісті, а в їх відношеннях до практичних інтересів життя. Перетворення прислів’я на філософський афоризм здійснюється лише тоді, коли центр тяжіння духовних інтересів переміщується з області практичної до області теоретичної.
Афоризм – найбільш проста форма вираження філософської думки, яка є особливо характерною для її перших кроків. Ця форма переважає в до сократівській філософії греків, але й пізніше вона зустрічається протягом усієї історії філософії. Паскаль, Ларошфуко, Ліхтенберг, Ніцше – зразки цієї форми. У глибині початкової філософської думки, як і поетичному сюжету, передує образ, метафора, у якій відділено проступає філософська ідея. Так, давня вивіска, що зображувала ваги в рівновазі, натякала на ідею скептичної ізостенії, тобто рівноваги доводів „за” і „проти” однієї й тієї ж думки. До цієї ідеї скептиків примикає ідея парі Паскаля. Ідеї парі Паскаля, у свою чергу відповідає ідея четвертої антиномії Канта.
Друга форма філософського винаходу, яку започаткував Сократ, і яка знайшла ідейне вираження у творчості Платона, – діалог. У діалозі філософська ідея подається не у формі тези, в антитетичному вигляді.