На початку ХХ ст. Б.Шоу створив комедію „Людина та надлюдина”. Її героїня – буржуазна пані, яка зайнята ловлею нареченого. Б.Шоу зобразив її дії як служіння життєвій силі, інстинкту продовження роду. Так, „жіночна жінка” типу Бланк або Клеопатри перетворилася тепер на своєрідне знаряддя прогресу. Головним героєм п’єси , що потрапляє в тенета енергійної спокусниці, стає молодий соціаліст Джон Теннер. У його історії Б.Шоу прагнув дати новий, парадоксальний варіант історії Дон Жуана. Шоу вирішив перетворити образ Дон Жуана на служителя кохання та борця за справедливість, а заодно – із спокусника на жертву. Шоу не зраджує своєму дотепу в цій п’єсі. Він створив цілий феєрверк парадоксів. Кожен із них – маленьке відкриття, яке перетворилося на цінний афоризм на сучасному етапі: „Стережіться тих, чий бог на небі!”, „Життя рівняє людей. Смерть висуває кращих”; „Якщо відноситись до прислуги як до людини, то не слід її тримати”; „Родинне вогнище – в’язниця для дівчини і робочий дім для жінки”.
У 1912-1913 роках була написана п’єса „Пігмаліон”. У цій п’єсі Б.Шоу використав міф про Пігмаліона, перенісши його в умови сучасного Лондона. Парадоксаліст подає власну інтерпретацію міфу у своїй п’єсі.
На початку 20-х років Б.Шоу пережив час різноманітних пошуків, які відчуваються в його пенталогії „Назад до Мафусаїлу” (1921). У пенталогії знаходить відображення помилковий напрямок філософських пошуків автора, який декларував ідеалістичну теорію „творчої еволюції”. Бернард Шоу критикує сучасне йому суспільство, образи пенталогії дотепні та реалістичні, але вихід із кризи Шоу шукав на шляхах ідеалізму. Розгорнувши широку панораму історії людства від Адама до ХХ ст. і пізніше – до людей майбутнього, Б.Шоу оголосив, що спасіння людства – у тому, щоб продовжити довголіття людей, що стане можливим завдяки зусиллям людської волі.
У „політичних ексцентріадах” – п’єсах, у яких реалізм Шоу набув нових форм, – більш різко виступає гротескно-парадоксальне начало й обумовленість образів. Звернення Шоу до цієї форми було обумовлено неоднозначним ставленням до явищ сучасного життя, що все більше ускладнюються. Об’єктивно нова форма була обумовлена двома обставинами: сатира Шоу зверталася віднині проти політичної системи і державного устрою Англії, з іншого боку, Шоу заглибився до іронічного обігравання власних тез. Звідси і назва, яку Шоу придумав для нового жанру сатиричної комедії: вона визначає і політичну спрямованість комедії, і своєрідність художніх засобів відображення [11,289].
У період загострення загальної кризи як в Англії, так і в інших капіталістичних країнах, в червні 1931 року Б.Шоу завершив нову політичну п’єсу „Гірко, але правда”. Ця п’єса пронизана на рівні підтексту великою гіркотою і змальовує безвихідне становище, у якому опинилася англійська інтелігенція. Зміст цього „політичного гротеску”, як назвав п’єсу сам автор, у тому, що в усіх героїв відкриваються очі на безглуздя їх існування. Це „душі, що загинули”. Усі вони розуміють, що їхнє життя – пустка, і що вони „спускаються в безодню”, усі прагнуть бігти з безглуздого світу, в якому вони живуть. Хоча п’єса витримана в дусі фару, у її фіналі звучить безвихідь. Показавши, наскільки поганий старий та безглуздий світ, Шоу знаходить також і те, що всі рецепти спасіння й обновлення цього світу є помилковими. Урятувати мешканців тої божевільні, яку Шоу зобразив у п’єсі, можуть лише практичні дії. Але сам автор п’єси на той час не знав, які саме дії це мають бути. Але якщо п’єса не давала позитивної програми, то насмішка в ній звучала вбивчо. І знову-таки завдяки влучному слову письменника.
У передвоєнні часи Б.Шоу продовжує підіймати гострі актуальні питання. Так, п’єса „На мілині” була новим гострим памфлетом на буржуазну демократію. У комедії „Простачок з Неочікуваних островів” Шоу у звичній для нього в ці часи парадоксальній формі змалював майбутню кризу Британської імперії, її падіння. Усі твори 30-х років дотепні і багаті на сатиричну видумку. Але протиріччя у свідомості автора так і не зняті: у багатьох випадках вони відчуваються гостріше, ніж у ранніх творах, оскільки проблематика творів кінця 30-х років більш відповідальна і більш складна за ту, якої Шоу торкався на початку свого творчого шляху. У 20-х та 30-х роках Шоу усе частіше звертався до публіцистики. У зв’язку із цим слід говорити як про його статті, так і його передмови до власних п’єс. В остання року його діяльності передмови стають усе більш ґрунтовними. У публіцистиці 20-30-х років Б.Шоу різко критикує англійський суспільний порядок, розбійничий характер імперіалістичних війн. Коли почалася друга світова війна, Б.Шоу, незважаючи на свій вік, продовжував виступати як публіцист і засуджував гітлеризм.
Очевидним є той факт, що оцінювати творчість Бернарда Шоу як на ранньому етапі його розвитку, так і після п’єси „Дім, де розбиваються серця” можна і варто лише з урахуванням художньої ємності його творчості, викривальної сатири, складного і не завжди реалістичного метода драматурга. За життя, а тим більше після смерті Б.Шоу у 1950 році його намагалися змалювати як балагура та жартуна, який сам серйозно не сприймав свої каламбури, парадокса та „ексцентріади”. Але не слід забувати, що драма Б.Шоу завжди була драмою-дискусією, драмою ідей, що є найвищим розвитком філософської думки, про що говорилося в попередньому розділі даної роботи. Драма Шоу розгорталася не в розкритті характерів або навколо розважальної фабули того чи іншого твердження. Інсценуючи життєві явища і факти, Шоу незмінно підіймав суспільні проблеми, причому завжди найбільш гострі та актуальні.
Б.Шоу вважав, що п’єса цікава не тільки сюжетом, але й тим, які ідеї в ній відстоюються. Тому він написав так багато сатиричних п’єс.
Шоу написав більше 50 п’єс, які поєднували у собі комедію з політичними, філософськими і полемічними питаннями, які діяли таким чином на свідомість глядача як зовні (суспільна свідомість), так і з середини (його власні емоції). Наприклад, п’єса „Професія місіс Уорен” була написана на тему проституції, а тому була заборонена (правда лише до 1902 року). А у п’єсі „Людина та надлюдина” Шоу виклав свої ідеї еволюції на прикладі характеру Донжуана, який потрапляє до пекла та веде там дискусію-суперечку із дияволом.
Його п’єси багаті на дотепи, влучні фрази, які набули другого, так би мовити, життя, автономно від твору. Певні фрази перетворилися на афоризми й цитуються у різних ситуаціях.
Ось кілька афоризмів, які належать Б.Шоу, що стали загальновідомими:
Більш за все людині лестить те, що ви вважаєте її достойної лестощів.
Вам ніколи не написати гарної книги, не написавши спочатку декілька поганих.
Визначний твір мистецтва – це болісна перемога геніального розуму над геніальною уявою.
Щирим бути безпечно, тим більше, якщо ви на додачу ще й дурні.
Не цікаво катувати людину, якщо вона нічого не має проти.
Репутація лікаря залежить від кількості видатних особистостей, яких він відправив на той світ.
Найбільш ефективний спосіб заткнути генію рот – прийняти його ідей на віру, признати, що він – видатна особа, – і забути про нього.
Секрет успіху полягає в тому, щоб образити як можна більшу кількість людей.
У дурня завжди все добре закінчується.
Чим більше я живу, тим більше схиляюсь до думки про те, що у сонячній системі Земля відіграє роль дому божевільних.
Юність, якій прощається все, собі не прощає нічого; проте старості, яка прощає собі все, не прощається нічого.
Я занадто старий, щоб цікавитися ким би то не було – навіть самим собою.
Я часто сам себе цитую – для більшого блиску.
Свої гострі теорії Б.Шоу поглибив у передмовах до п’єс і у своїх книгах, як, наприклад, у „Путівнику по соціалізму та капіталізму для розумної жінки”.
2.2 Аналіз афоризмів п’єси „Пігмаліон”
Бернард Шоу – драматург новатор. Його новаторство полягає в тому, він створює новий тип інтелектуальної драми, в основі якої – не стільки цікавий сюжет, скільки гострі зіткнення ідей, боротьба протилежних позицій у вирішенні морально-соціальних проблем. Сам автор їх називає "драми-дискусії". Новаторські принципи драматургії Б. Шоу відображені в одній з найпопулярніших п'єс "Пігмаліон".
В основу п’єси Пігмаліон покладений давньогрецький мів про Пігмаліона. У давньогрецькій міфології Пігмаліон — легендарний цар Кіпру, який цурався жінок і жив самотньо. У своїй самоті він зробив статую прекрасної жінки і закохався в неї. Пігмаліон звернувся з благанням до Афродіти, щоб вона оживила його творіння. Зворушена такою любов'ю, богиня виконала прохання. Галатея, яка ожила зі статуї, стала дружиною Пігмаліона і народила йому дочку.
Відштовхуючись від відомого міфу, Б. Шоу створює полемічно загострену п'єсу, в основі сюжету якої — парадоксальне, іронічне переосмислення давньогрецької історії про Пігмаліона і Галатею і про велику силу їхнього кохання. П'єса Шоу не про кохання, на чому автор неодноразово наполягає в післямові, у численних коментарях до її сценічних постановок.
Тема п'єси — процес відновлення людської душі, духовного пробудження особистості, розвитку її морального й інтелектуального потенціалу під впливом творчості. Жанр п'єси – соціальна комедія, у центрі якої поставлені проблеми великого суспільного значення.
Серед проблем, що вирішуються в п’єсі, можна виділити соціальну проблематику, моральну та проблему науки. Соціальна: критика станових забобонів і умовностей буржуазного суспільства; утвердження творчих сил, потенційних можливостей людей з народу й обмеженість їх реалізації навіть найбільш яскравими представниками; проблема руйнівного впливу бідності на особистість; тверезий погляд на положення простих людей, осуд люмпенської психології як споживчого підходу до життя. Моральна: проблема відповідальності вченого за наслідки експерименту, неприпустимість експерименту над людиною; глузування над буржуазною мораллю і цінностями. Проблеми науки: значення мови як найважливішого фактора в розумовому і духовному розвитку особистості.