Але тут не слід забувати про те, що Пушкін не приймав інтерпретацію Мазепи у Байрона, що його поема “Полтава” (1829) була полемікою з цією інтерпретацією, про що мова буде далі. В наведеному відгуку він не вступає в полеміку, натомість жодним словом не згадує про історичний зміст поеми Байрона, про будь-який її зв'язок з історією і перетворює її лише на низку живописних кадрів, до того ж позбавлених своєрідного байронічного характеру. Проте ця поема аж ніяк не є самодостатнім “поетичним живописом” в стилі пітторескного романтизму, що розвинувся вже після смерті Байрона. Для її нарації характерне органічне поєднання “поетичного живопису” з експресивним відтворенням переживань і душевних станів героя, з потужним ліричним струменем, який і надає їй типово байронічного звучання, суворого і похмурого.
Щодо поетично-живописного аспекту твору необхідно завважити, що в ньому розгорнуто не якийсь міфічний простір, позбавлений географічних та історичних реалій і прикмет українського колориту, як про це теж часом пишуть, впадаючи в перебільшення. Байрон не бував в Україні, проте текст поеми свідчить, що він мав певні уявлення про її природу та історію, про козаків, вичитані не тільки із книжки Вольтера про Карла XII. Можна вказати й на те, що він цікавився історією Туреччини, зокрема війнами, які вона вела в північному Причорномор'ї, читав книжки істориків та мандрівників, в яких йшлося також про Україну, козаків та їхні війни з турками (Р. Ноллеза, П. Рікаута, Г. де Кастельно та інші). Про українських козаків Байрон згадує і в своєму “Дон-Жуані”, в сьомому розділі, де розповідається про штурм Суворовим турецької фортеці Ізмаїл.
У своєрідній поетичній географії Байрона Україна (як і Греція та інші балканські країни) належить до особливого романтичного світу, означеного доситьумовною назвою “Схід”. Як зазначалося, чи не найістотніші ознаки цього світу – близькість до “природного стану”, трактованого в руссоїстському дусі, й контрастність європейській буржуазній цивілізації. Як і багато романтиків, Байрон захоплювався незайманою природою, стихійною та дикою, на яку ще не наклала свого відбитку “фальшива цивілізація”, і поетизував її, особливо в “східних поемах”, до яких в цьому аспекті прилягає й поема “Мазепа”. Саме такою уявлялася йому історично недавня Україна, її безмежні степи, про які він пише не без своєрідної патетики:
…ні людина, ні звір не залишили слідів,
не видно там людського труда серед пустинних просторів,
розкішних у своїй дикості. [2. c. 412]
У цих степах живуть люди, такі ж вільні, як і навколишня незаймана природа, котрі не терплять ніякого поневолення,
…їхня кров кипить сильніше й несамовито рветься із будь-яких оков. [2. c. 413]
Водночас Байрон досить точний у фіксації реальних географічних особливостей України: спершу дикий кінь несе героя поеми повз замки, міста та села, зруйновані під час недавньої турецької навали, далі – через поля, ліси й діброви, тобто лісостепом, і лише після цього з'являються картини степу – як апофеоз не тільки поетично-живописного, а й лірично-психологічного плану поеми. І якщо до нього у героя ще жевріло сподівання на порятунок, то тепер воно повністю згасає, натомість приходять безмежний відчай і відчуженість приреченого від усього на світі.
В міру того, як герой фізично губиться в безлюдній безмежності степу, яскраві живописні картини поеми все більше наповнюються лірично-медитаційним змістом і стають пластичним вираженням його самотності та відчуженості від людського загалу, від яких невіддільна смерть. Зазвичай Байрона характеризують як поета розчарованості й світової скорботи, але не з меншим правом його можна назвати поетом непомірного, титанічного страждання. Страждання самотнього й приреченого героя, ніким не почуте й не поділене, – це та тема, що постійно хвилювала поета і знайшла патетичне вираження в багатьох його творах, серед яких поемі “Мазепа”, поряд з “Манфредом”, належить одне з чільних місць.
У створювані пейзажі Байрон любив вкраплювати історичні “реліквії”, деталі та ремінісценції. Виникав контраст між природою, величавою та вічною, і «слідами історії», чим промовисто засвідчується нетривкість і минущість всього людського, його підвладність часові. В цих зіставленнях рефлектуючий геній поета знаходив багату поживу для філософічних роздумів про долю людини, народів, усього людства, на які падає сумовитий відтінок світової скорботи.
Подібні “сліди історії” маємо і в поемі “Мазепа”, до того ж це сліди конкретної української історії. Спершу кінь проносить героя повз руїни давніх фортець, які колись оберігали країну від татарських орд. Далі з'являються й свіжіші “сліди історії”, що їх залишили турецькі походи в Україну в 70-х pp. XVII ст., які стали апофеозом сумнозвісної Руїни:
... theyearbefore
TheTurkisharmyhadmarck'do'r
And where the Spahi's hoof hath trod,
The werdureflies the bloody sod. [1. c. 145]
Необхідно тут зафіксувати й те, що в поемі Байронабіографія Мазепи й події української історії даються синхронізовано: в Україну в тогочасному розумінні, тобто Наддніпрянщину, “країну козаків”, Мазепа прибув у складі королівської місії в 1669 р. і вступив на службу до гетьмана Петра Дорошенка.
Голосний успіх поеми Байрона “Мазепа” зумовлений і її високим художнім рівнем. Без перебільшень можна сказати, що в художньому плані це один з найдовершеніших і найяскравіших творів Байрона, що не оспорювалося в західному літературознавстві й глухо замовчувалося в радянському. Написано поему енергійним, стрімким і водночас карбованим чотиристопним ямбом, який чудово передає бурхливу динаміку оповіді, несамовитий галоп дикого коня, навальний ритм образів і картин, що проносяться перед очима героя, прив'язаного до спини степового скакуна. Цьому ж завданню відтворення бурхливої динаміки підпорядкований образний лад твору, його структура. Так, передаючи шалений галоп коня, Байрон порівнює його з гірським потоком,з блискавкою, з північним сяйвом і метеором, нарешті – з розбурханим морем. Виникає повна узгодженість ритмозвукової структури поеми та візуальних образів, сповнених динаміки й експресії. Водночас, уникаючи монотонності, поет вводить у текст розгорнуті картини природи, далечі, які дихають величавим спокоєм; ритмічність їхньої появи вдало врівноважує гарячковий темп оповіді.
Слід визнати, що Мазепа чудово підходив на роль романтичного героя байронічного типу. Як зазначає польський дослідник Я. Островський, “його історія, заснована на екзотичних реаліях, містила сюжет нещасливого кохання і жорстокої кари. Нескінченний галоп коня (мотив, що сам по собі дуже впливав на романтичну уяву) є водночас знаряддям долі, яка готувала Мазепу до великих політичних звершень. Навіть остаточна поразка гетьмана приносить йому додатковий німб мучеництва”.Всі ці елементи структури твору несли в собі символічний зміст, що легко переростав у міф, хоч, звичайно, в свідомі наміри автора не входило творення міфічного образу.
Маємо в образі Мазепи й риси специфічно байронівського героя: це бунтар, “шляхетний злочинець”, який кидає виклик суспільству, його законам та моральним нормам і зазнає кари. Сюжетна ситуація, закладена в основу любовної історії Мазепи, аналогічна ситуаціям, що розгортаються в “східних поемах” Байрона: герой кохає жінку, яка належить деспотичному чоловікові, і, ставши жертвою брутального насилля, скривджений та ображений до глибини душі, він стає нещадним месником.
…Розгніваний, хотів я враз,
помститися за біль образ,
Та це зробив за кілька літ… [2. c. 442]
Так розповідає старий Мазепа Карлові;убивши кривдника й зрівнявши із землею його замок. Проте в “Мазепі” ці мотиви звучать набагато слабше, ніж у “східних поемах”, і зумовлено це тим, що цей сюжет тут не має самодостатнього значення, він підпорядкований реалізації набагато ширшого й складнішого задуму. Образові Мазепи в поемі Байрона притаманні й такі риси, як волелюбність і боротьба з демонами зла, що зближує його з героями прометеївського типу і з самим міфічним архетипом. Незвичайно виразне й пластичне змалювання Мазепи, прив'язаного до коня, який мчить пустельним степом, існує в такому семантичному полі байронівської поеми, що нагадувало й критикам, далеким від міфологічної і неоміфологічної шкіл, прикутого до скелі Прометея та його страждання. У нас думку про те, що Мазепа в інтерпретації Байрона належить до “прометеївських образів”, висловлював професор С. Родзевич. Він писав, що Бонівар і Мазепа – це “ті історичні особи, що в них знаходить поет відблиски страждань та поривань Есхілового невмирущого титана”.
Ці конотації набудуть прямого візуального втілення у прометеївських стилізаціях образу Мазепи в романтичному живописі, зокрема в картинах О. Верне й Л. Буланже, де фігура героя, прив'язаного до спини коня, нагадує фігуру Прометея, прикутого до скелі. В поемі цей фатальний біг у безмежний простір, що дихає загрозою, сприймається згасаючою свідомістю героя як шлях у ніщо, як провал у смерть:
An icy sickness curdling o'er
My heart, and sparks that crossed my brain,
A gasp, a thob, a start of pain,
A sigh, and nothing more. [1. c. 157]
Але це була не смерть – Мазепу знайшли в степу українські селяни, виходили його і повернули до життя. Однак про всі ці подальші події герой поеми уже не оповідає, а лише стисло інформує, вплітаючи цю інформацію в заключну медитацію про загадковість своєї долі, яку він сам осягнути не може:
…О, знав би я, що оживу
Й візьму гетьманську булаву. [2. c. 457]
Літературознавці, виховані на зразках реалістичної літератури, закидали Байрону, що переродження його героя психологічно невмотивоване, але ці закиди свідчать радше про нерозуміння ними природи романтичної творчості. Адже йдеться в поемі про народження нового Мазепи із тих пекельних мук, що з такою експресією змальовані в поемі, власне, про метаморфозу героя, а метаморфози не потребують психологічних мотивацій, за своєю природою вони несумісні з ними. Тут поема Байрона теж входить в поле міфології, зокрема, одного з найпоширеніших міфічних мотивів, притаманних міфології різних народів і переломлених в численних творах літератури й мистецтва. Герой поеми виявляєпевну внутрішню спорідненість з міфічними й міфологізованими образами, що тяжіють до архетипу Осіріса, тобто з героями, що проходять випробування муками та смертю й відроджуються в новій іпостасі.