Степова зона (стр. 3 из 5)

Таблиця 1. Середня місячна температура повітря в °С

Показник	Місяці												Середня за рік
Показник	II	III	IIII	IIV	VV	VVI	VVII	VVIII	IIX	XX	XXI	XXII	Середня за рік
Середня місячна	-5	--3.5	00.5	99.0	115.0	118.3	220.0	119.0	114.5	88.0	22.7	--2.3	8,0

Рис. 1. Графік ходу середньої місячної температури

Найнижча середньомісячна температура повітря в січні (−15,1 °C) зафіксована 1963 року, найвища (+1,6 °C) — 2007 року. Найнижча середньомісячна температура в липні (+17,6 °C) спостерігалась у 1912 році, найвища (+25,6 °C) — в 1936 році. Абсолютний мінімум температури повітря (−35,3 °C) зафіксовано 9 січня 1935 року, абсолютний максимум (+38,7 °C) — 27 липня 1909 року і 20 серпня 1929 року.

За останні 100—120 років температура повітря в Кіровограді, так само як і в цілому на Землі, має тенденцію до підвищення. Протягом цього періоду середньорічна температура повітря підвищилася щонайменше на 1,0 °C. Найтеплішим за всю історію спостережень виявився 2007 рік. Більшим у цілому є підвищення температури в першу половину року.

Переважні напрями вітрів узимку — північно-західні, влітку — південні. Найбільша швидкість вітру — в лютому, найменша — влітку. У січні вона в середньому становить 4,5 м/с, у липні — 3,4 м/с.

2.4 Рослинний та тваринний світ

Степ сильно змінений людиною. Природна рослинність збереглася в заповідниках, на схилах річкових долин і балок.

Висока родючість степових ґрунтів зумовлена специфікою ґрунтоутворюючого процесу. Трав’янисті рослини степу, відмираючи утворюють багато оргічних речовин, яка розкладається мікроорганізмами. Невелика кількість опадів в степах не спричиняє вимивання поживних речових ґрунту в нижні, недоступні для рослин шари.

Серед рослин переважають злами: ковила, лесінга, українська волосиста, пишчау борознистий, стоколос прибережний, келерія, житняк, тонконіг. З різнотрав’я ростуть: кіон вузьколистий, горицвіт весняний, катран татарський, шавлія лучна та паникла, полин, керлин. Лісів дуже мало (3%).

З півночі на південь густота рослинного покриву зріджується, оскільки зростає посушливість клімату. Загальний вигляд змінюється за сезонами.

Рано навесні ( у березні) коли грунт прогрівається і просочиться вологою, степ швидко вкриваються яскравим килимом квітів. Першими розцвітають цибулинні і кореневищні: лілії, черв. півонії, жовті, терен, черв. тюльпани, зірочки.

На кінець весни і початок літа вигляд степу змінюється. На зміну приходять злакові рослини – пірчаста ковила, яка своїми волосками надає степу своєрідного вигляду.

До середини червня волоски ковили відпадають і степ набуває сірувато-жовтого забарвлення. До другої половини літа – рослинність вигорає, стає сірою і одноманітною. Вітер перекочує ажурні кулі перекотиполя.

Тваринний світ: крім численних дрібних гризунів у степу живуть землерийки, кроти, сліпці. Бабак звичайний зараз зберігся тільки в Луганському заповіднику та у двох заказниках Харківської області. Характерні для степу ховрашки, зустрічаються ласка, горностай, степовий тхір, борсук, лисиця та ін., із птахів — жайворонки, перепели, куріпки, рідко — дрохви, орли.

Розділ ІІI. Ґрунтовий покрив степової зони

Степова зона займає близько 40% території України. На півночі Степ межує з Лісостепом по лінії Ананьїв — Знам’янка — Олександрія — Красноград — Балаклія — Куп’янськ. Степ охоплює Причорноморську низовину, південні частини Придніпровської височини та Придніпровської низовини, Донецьку і Приазовську височини, а також рівнини Криму.

У порівнянні з іншими зонами України Степ одержує найбільшу кількість сонячного тепла, але найменшу кількість осадків. Із заходу на схід температури січня змінюються від -2 до -9 С , температури липня — від +20 до +24 °С. Річна сума опадів зменшується з північного заходу на південний схід — від 450 до 300 мм. Це є причиною маловодності степових річок.

Найбільш характерною особливістю кліматичних умов Степу є перевага кількості вологи, яка випаровується, над кількістю опадів. Гідротермічний коефіцієнт <1,0, а в південно-східній частині зони може зменшуватися до 0,3-0,4. Кількість опадів становить 350-450 мм. Неоднорідність умов зволоження зумовила різноманітність рослинного покриву і тому з півночі на південь найпродуктивніші різнотравно-типчаково-ковильні степи змінюються типчаково-ковильними, а ці в свою чергу - найбіднішими полинно-типчаковими асоціаціями. Степова зона за характером ґрунтового покриву поділяється на дві підзони — північну і південну.

Північна частина вкрита звичайними чорноземами, які мають високу родючість (вміст гумусу 5,2—7,2 %), та південними чорноземами, які відрізняються меншою глибиною гумусового горизонту (40—60 см) і кількістю гумусу у верхньому шарі (3,5—4,5 %).

Південна степова підзона, до якої входить Причорноморська низовина і Північна частина Кримського півострова, вкрита південними чорноземами та темно-каштановими та солонцюватими ґрунтами. Каштанові ґрунти сформувалися на крайньому півдні України, де опадів недостатньо, температура висока, органічних решток потрапляє в землю мало, вміст перегною зменшується до 2,8 %. Солончаки, яких найбільше на півдні країни, потребують глибокого промивання і внесення добрив. Основна причина неродючості солончаків — нестача вологи.

У заплавах річок усіх зон поширені лучні ґрунти.

Висновки докучаєвського вчення про походження чорноземних ґрунтів зводяться до наступного:

1) головним вихідним матеріалом для утворення маси чорноземних та інших рослинно-наземних ґрунтів є органи наземної рослинності й елементи материнської породи;

2) в утворенні маси саме чорноземних ґрунтів бере участь рослинність трав'яних степів, особливо її коренева система;

3) у процесах утворення всіх рослинно-наземних ґрунтів, у тому числі й чорноземних, істотну роль відіграє виникнення з рослинних та інших органічних залишків перегною, або гумусу, тобто продуктів неповного розкладу органічних залишків, які фарбують ґрунт у темний колір;

4) специфічними процесами при утворенні чорноземів є: накопичення великої кількості перегною, що має нейтральну реакцію, його розподіл серед мінеральної маси, з якою він в достатній мірі перемішаний, його глибоке поширення по профілю ґрунтів;

5) у зв'язку з цим, чорнозем при «нормальному його заляганні має профіль, що чітко розчленовується на генетичні горизонти»;

6) ці особливості (п.2 – 4) є наслідком кліматичних умов, властивостей ґрунтоутворюючої рослинності, діяльності тварин, що населяють ґрунт, та, певною мірою, рельєфу і характеру материнської породи;

7) відома сукупність цих умов визначає зону поширення чорнозему, її межі і характер його географічних контактів з іншими ґрунтами;

8) тільки таке наукове розуміння чорноземних ґрунтів може бути гарною основою для їх «нормальної експлуатації» і взагалі для вирішення будь-яких прикладних, особливо агрономічних питань

Грунт є найдорожчим багатством людства. Чорноземні ґрунти, найродючіші в світі, вкривають дві третини території України. Сільськогосподарські угіддя тут становлять 71 %, а орні 56 % усієї площі країни. Земельні ресурси не належать до категорії невичерпних. Через великий розвиток промисловості, зростання міст площа сільськогосподарських угідь зменшується за рахунок відведення земельних ділянок для промислового і житлового будівництва, гірничих розробок тощо.

Чорнозе́м — ґрунт, що утворюється в умовах помірковано континентального і континентального вогкого або посушливого клімату під степ. рослинністю на багатій на вапно породі — лесі. Бактерії ґрунту, розкладаючи органічні рештки степових рослин, утворюють нові органічні кольоїдальні сполуки, що являють собою так званий гумус ґрунту. Для чорноземів характерна наявність досить потужного (20 — 30 см) темносірого горизонту з міцно зернисто-грудковою структурою і високим вмістом перегною (4 — 14 %). Чорнозем — пухкий і завдяки цьому добре приймає воду, а одночасно і добрий до звітрювання. Все це створює дуже сприятливі умови для живлення рослин і розвитку бактерій. Родючість чорнозему висока і може бути ще збільшена при відповідних аґрикультурних заходах, зокрема глибокій обробці.

Чорноземи займають в Україні близько 44 % території (в світі близько 6 %), майже всю лісостепову (за винятком західних частин) і степову смуги. В Україні поширені чорноземи різних типів, залежно від умов клімату, різниці в складі лесів і відмінної рослинности. У лісостеповій смузі переважають типові або грубі чорноземи: мають 6 — 9 % гумусу, найбільшу глибину (1,5 до 2 м) і найбільшу родючість. Звичайні типи чорнозему мають 6 — 8 % гумусу і меншу глибину (1 м); поширені в північному Степу. Південні чорноземи поширені в південному Степу України; вони мають найменший відсоток гумусу (4 — 6 %) і глибину (60 — 75 і 30 см); врожайність висока при достатній вологості.

Чорноземні ґрунти при правильній обробці дають найбільший врожай всіх сільськогосподарських культур. Їх урожайність значно збільшують глибока оранка і особливо мінеральні добрива.

Відповідно до трав'яних асоціацій формуються різні грунти: під різнотравно-типчаково-ковильними степами - чорноземи звичайні; під типчаково-ковильними - чорноземи південні; під полинно-типчаковими -каштанові.

Чорноземи звичайні відрізняються від типових меншою товщиною гумусового і перехідного горизонтів, хоч вміст гумусу в них може бути у верхньому горизонті навіть вищим. Значна кількість його, повна насиченість основами, близька до нейтральної реакцій грунтового розчину, а також важкий механічний склад сприяють утворенню в цих грунтах агрономічно-цінної водостійкої структури. Потенціальні можливості родючості цих грунтів при достатній кількості вологи майже не обмежені.