ПСИХОАНАЛІЗ ПОЧУТТЯ КОХАННЯ
Стаття, яка пропонується увазі читача, знаходиться на перетині наук – психології літературознавства. У певних фрагментах домінує психологічний аналіз, іноді – літературознавчий. Розглядаються психологічні теорії про кохання.
Кохання – виключно складний об’єкт як для психологічного, так і для будь-якого іншого аналізу. Про кохання сказано багато – частотні словники сучасних мов засвідчують, що це одне з найуживаніших слів. При цьому все сказане є правильним хоча б для кого-небудь. Крім того, кохання ще менше, ніж якийсь інший аcпект реальності може бути з достатньою повнотою описана у рамках науки, його пізнання вимагає міждисциплінарного дослідження, яке б поєднувало факти і прийоми не лише психології, літературознавства, а й соціології, біології, етнографії, історії, мистецтвознавства та багатьох інших дисциплін. Не ставлячи перед собою завдання синтезу всіх фактів та ідей поставивши за мету розкриття феномену цього почуття зокрема в поезії Дмитра Павличка, зупинимося лише на деяких результатах та проблемах його психологічного дослідження.
Хотілося б акцентувати увагу на принциповій різниці значень двох слів, які, на перший погляд, які видаються синонімами. «Любов» та «кохання». Останнє – більш притаманне саме українцю на позначення стосунків між чоловіком та жінкою. Навіть сама сфера інтимного відгорождується вже на рівні мови – стосунки, взаємостосунки (приватне спілкування людей), відносини та взаємовідносини – між організаціями, державами тощо. В різні часи, в різних регіонах України поняття “кохання” та “любов” тлумачилися по-різному. М. Томенко, розглянувши це питання, робить висновок: «Виходячи з традиції вживання цих двох понять і смислового навантаження, якого вони набувають у поезії, літературі, фольклорі можна твердити: кохання характеризується поетичним та ірраціональним змістом стосунків; почуттєвістю та романтизмом як невід’ємними рисами… Любов характеризує більш сталі стосунки, які, як правило, трансформуються формалізуються в подружнє життя. Любов не втрачає почуттєвості, хоча вже й не має стану поетичної закоханості. Статеве життя є невід’ємною, але дещо буденною складовою частиною гармонії в стосунках.» [5, 25]. Отже, ми використовуємо поняття “любов” і “кохання” на позначення різних почуттєвих явищ.
Ще кілька років тому майже кожна пісня, фільм, повість торкалися теми статевої любові. Практично й досі має місце саме така ситуація. Важко було уявити, що колись було по-іншому, ще важче, що кохання взагалі колись не було. Тому в історії кохання було своє народження, палкі чи спокійні, трагічні та світлі періоди. Розвиток цього почуття нагадує не сходження на гору, взяття вершини, а проходження цілого гірського хребта, круті підйоми на одну вершину, потім спуск до підніжжя, знову підйом, знову спуск. За такими законами кохання розвивалося від античності до часів лицарства, - практично і пізніше, майже до наших часів. Зараз просто неможливо усвідомити, що ще у 18 столітті в Англії діти навіть не розрізнялися за статтю. Ще раніше, у Франції, поштовхом до розвитку французької літератури в подальшому стала так звана “суперечка про жінок” у французькій культурі 16 століття, загострена після того, як було перекладено книгу італійця Б.Кастільоне, в якій автор позитивно (!) відгукується про жінок [1, 450]. Вже не кажучи про часи, коли вирішувалося питання, чи взагалі є у жінки душа!
Кохання як стійке прагнення, потяг одного індивідуума до іншого, протилежної з ним статі, не є чимось сталим і незмінним. Кохання – це “замкнення” багатьох потреб однієї особистості на іншій. У коханні між чоловіком і жінкою протягом довготривалого часу провідна роль належить статевому інстинкту [2, 121].
Перш за все необхідно з’ясувати, чи відбиває “кохання” певну психологічну реальність, відрізняється синдром пов’язаних з нею почуттів та прикладів поведінки від тих, які асоціюються з іншими поняттями, наприклад, дружба, секс тощо. Далі – чи має цей синдром достатню конкретність? В цілому на це питання можна відповісти позитивно. Так, більшість респондентів відрізняють у власному досвіді кохання від сексуальних стосунків, з одного боку, від дружби, з іншого. На думку опитуваних людей, кожне з цих явищ може існувати незалежно від іншого.
З переживаннями кохання пов’язані певні відчуття, приналежність яких саме до кохання не викликає сумнівів у їхніх носіїв. Так, до описів респондентів своїх відчуттів, які входять до набору таких переживань, можна віднести ейфорію, депресивні почуття, нахили до фантазії, порушення сну, загальне збудження і труднощі у концентрації уваги.
Існують і чіткі поведінкові кореляти кохання, не характерні для типів почувань і стосунків.
Цікаво, що любовні переживання і пов’язані з ними поведінка визначаються відомою статевою специфікою, причому напрямок розбіжностей далеко не завжди співвідноситься традиційним уявленням про психологічні особливості чоловіків та жінок. Так, всупереч стереотипам, що давно вже склалися, чоловіки у цілому характеризуються більшим рівнем романтизму, ніж жінки, легше й швидше закохуються, у більшості - підтримують романтичні уявлення про кохання. Бажання закохатися для чоловіків більш серйозна причина для взаємостосунків, ніж для жінок. Жіноча любов минає швидше, ніж у чоловіків, перші частіше ініціюють розрив та легше його переживають. Водночас у період уже сталих любовних стосунків жінки схильні до більшого саморозкриття та схильні переоцінювати свого партнера. Стосунки кохання для жінок більш специфічні, ніж чим для чоловіків, - кореляції між оцінками любові та симпатії у других значно нижче. Ця розбіжність є результатом статевої специфіки в онтогенезі. Необхідно зазначити, що проблема статевих розбіжностей у коханні не може вирішуватися поза часовим та соціальним контекстом. Мішель Фуко, якого вважають класиком сучасної психології, наполягав на тому, що, “прояв історично окремих форм сексуальної поведінки відбувався у зв’язку з появою різних механізмів репресії, яку застосовували щодо сексуальності в тому чи іншому суспільстві”[2, 702]. Так, змінюються самі уявлення про статеві розбіжності, ці ж уявлення у значній мірі ці розбіжності й підтримують, оскільки люди намагаються відповідати стереотипу, що склався. Очевидно, що термін “любов” використовують на позначення якісно різних стосунків. Так називають і почуття матері до дитини, і стосунки людей до чогось безособового, наприклад, до своєї справи.
Кохання як стійке внутрішнє переживання необхідно відокремлювати від безпосереднього переживання, від емоцій любові, через які вона проявляється. У коханні можуть бути поєднані найрізноманітніші почуття: страждання і насолода, радість та печаль, страх і сміливість, гнів та ненависть. Але є також і більш специфічні переживання кохання – особливі емоції, які теж називають це почуття – потяг, захоплення, ніжність, багато інших складових відтінків емоції.
У психології існує багато спроб виділення якісно специфічних типів кохання. Найбільш відомою з таких типологій є класифікація, запропонована Е. Фромом [4, 24]. Він виділяє п’ять типів любові: братерська, материнська, еротична, любов до самого себе і любов до бога.
Більшість філософських та психологічних типологій любові мають апріорний характер. Механізм виділення у них тих чи інших типів практично не проглядається, а належність різних типів до одного класу любовних переживань найчастіше не враховується. Тим більше зацікавлення представляють ті типології, в яких логіка виділення варіантів любові експлікована і піддається хоча б теоретичній перевірці.
Спроба створення такої типології була здійснена Т.Кемпером [3, 407] у межах розроблюваної ним соціально-інтерактивної теорії емоцій. У будь-яких взаємостосунках, у тому числі тоді, коли суб’єктами виступають цілі соціальні системи, наприклад держави, Кемпер виділяє два незалежні фактори – влада, тобто здатність силою примусити партнера зробити те, що ти бажаєш, і статус – бажання партнера по спілкуванню йти назустріч вимогам суб’єкта.
Базуючись на цих двох факторах Т.Кемпер виділяє сім типів любовних стосунків у парі: романтична, братерська, харизматична, “зрада”, закоханість, “поклоніння” і любов між батьками і маленькою дитиною.
Дослідниками було доведено, що уявлення про любов можуть існувати порівняно незалежно від реальних стосунків, які класифікуються власне учасниками як кохання. Водночас інтеріоризація суб’єктом певних уявлень про любовні переживання є необхідною умовою розвитку почуття любові [2, 124].
Питання про внутрішню структуру чи складові любові вирішувалось, як і питання про типи любові, на різних рівнях. І тут однією з найперших і найбільш цитованих є структура, запропонована Е. Фромом [4, 65]. Він виділяє наступні складники любові: турботу, відповідальність, повагу, знання. Нагадаємо, що у пізніших дослідженнях ця структура була піддана критиці за відсутність у ній фактору задоволення, радості.
Сумнів викликає і фактор знання. У більшості описів любові, як одну з її ознак виділяють схильність до ідеалізації партнера, до переоцінки притаманних йому позитивних якостей та часткового ігнорування негативних. Така ж особливість є, наприклад, у дружбі. Ідеалізація довгий час розглядалася як свідоцтво дефіцитарності любовних стосунків. Відповідно уявлялося, що любов, реалізована зрілою особистістю, не потребує завищення якостей партнера, і відповідно, взаємне сприйняття буде більш адекватним. Необхідно зазначити, що треба відрізняти неадекватність сприйняття певних рис партнера, з одного боку, і ставлення до цих якостей, тобто оцінку їх як важливих чи неважливих у структурі особи партнера, тимчасових чи іманентно йому притаманних, - з іншого боку.
Можна припустити, що ставлення до когось із захопленням, приписування йому різноманітних екстраординарних позитивних якостей реалізує задоволення важливих людських потреб. Наприклад, за Т.Рейком здатність до ідеалізації є обов’язковою умовою особистісного росту. Зауважимо, що чоловіки більш схильні до ідеалізації своїх партнерів, ніж жінки. Це може бути пов’язане з тим, що чоловік традиційно відіграє у любовних стосунках більш активну позицію, ніж жінка, повинен долати більше труднощів і тому більше потребує ідеалізації партнера.