Вона любила життя, любила його неповторну красу у багатстві її прояву. Любила все, що було створено до неї, і відчувала, що в ній зароджується нове почуття любові – любові творення.
Не маючи відповідної для малювання школи, Ольга відмовляється від цього заняття, проте, не задовольняючись самими лише віршами та щоденником, починає писати оповідання (по-німецьки), які надсилає до численних журналів. Однак їх повертали назад, пояснюючи відмову недосконалістю молодого таланту. Перші оповідання О. Кобилянської – «Гортенза, або Нарис з життя одної дівчини» (1880), «Воля чи доля» (1883), алегоричні замальовки «Видиво» (1885), «Голубка і дуб» (1886), більше оповідання «Вона вийшла заміж» (1886–1887).
Умовно названий «кімполунзький» період творчості ранньої О. Кобилянської знаменний і тим переломом у її світогляді, який спричинило знайомство письменниці-початківця із Софією Окуневською, донькою повітового лікаря.
Саме вона, а згодом і її своячка Наталя Кобринська, прочитавши перші твори Ольги, переконливо радили їй писати по-українськи. Як згадує сама письменниця, С. Окуневська першою заговорила до неї українською мовою, вона ж навчала її фонетики, а разом з Н. Кобринською діставала для неї кращі твори з української літератури, які мали б допомогти майбутній письменниці виробити гарний стиль. И О. Кобилянська старанно опановувала закони рідної мови, хоча це давалось нелегко. Будучи вже навіть відомою письменницею, вона часто просила українських письменників та митців виправляти мову її творів, і вони радо на це приставали.
Ідея жіночої емансипації
У 18–19 років, будучи ще в Кімполунзі, а потім у Чернівцях, О. Кобилянська захоплювалася ідеєю жіночої емансипації. Разом з М. Матковською вона організовує у Чернівцях «Товариство руських жінок на Буковині». Влітку 1892 р. пише працю «Рівноправність жінок», того ж року виступає в журналі «Народ» із нарисом «Жіноча вистава в Чикаго», 1893 р. бере участь у виданні альманаху «Наша доля», вміщуючи в ньому оглядову статтю про жіночий рух у країнах Європи, а 1894 р. робить прилюдну доповідь «Дещо про ідею жіночого руху» (див. «Літературно-критичний додаток»), опубліковану згодом у газетах і випущену окремим відбитком. Того самого року Кобилянська відкриває бібліотеку, навчає дітей грамоти.
На жаль, радісна пора «кімполунзького раю», де Ольга вперше почала писати, мусила завершитися. 1889 р. Юліан Кобилянський виходить на пенсію й оселяється з родиною в с Димці Серетського повіту. Для О. Кобилянської розлука з улюбленим краєм була важкою та болісною, там, за її словами, вона залишала «велику частку своєї душі і своїх почуттів, багато образів, уяви і своєї сили».
Проте на новому місці Кобилянські довго не затрималися: через хворобливість матері та через молодших братів Ольги, які закінчували навчання, 1891 р. родина переїжджає до Чернівців – міста, в якому О. Кобилянська житиме до самої смерті.
Для письменниці почався новий період життя. Із приїздом до Чернівців – «серця Буковинської України» – для неї відкривається новий світ, широкий і багатий для творчої праці. Ізольованість малих провінційних містечок, в яких до того часу жила Кобилянська, позбавляла її активного, жвавого спілкування з українським культурним життям, Ольга була відірвана від його пульсуючого ритму, що повністю заполонив її у Чернівцях. Тут вона могла читати літературні та мистецькі журнали, ознайомитися з творами української сучасної літератури, безпосередньо спілкуватися з освіченими людьми, інтелігенцією. Відтак життя письменниці, стаючи дедалі розмаїтішим і багатшим на події, дає нові, додаткові імпульси для творчих пошуків. Заохочена ще з молодих літ підтримкою С. Окуневської і Н. Кобринської, Кобилянська твердо постановляє писати по-українськи. Вона переробляє німецьку повість «Вона вийшла заміж» і під заголовком «Людина» друкує її в «Зорі» 1894 р. Пише українською мовою свою наступну повість «Лореляй» і 1891 р. надсилає до журналу «Народ», редактором якого був Михайло Павлик. Схваливши повість, Павлик проте відмовляє О. Кобилянській у друкуванні, мотивуючи свій крок завеликим обсягом твору та політичним спрямуванням самого журналу. Саме завдяки повісті «Лореляй» з О. Кобилянською як письменницею знайомиться Леся Українка, яка 1891 р. прочитала рукопис й відтоді пильно стежила за будь-якими з'явами інших творів. А 1899 р. на засіданні «Літературно-артистичного товариства» у Києві виголошує доповідь «Малорусские писатели на Буковине» (1900 p. надрукована російською мовою в журналі «Жизнь»), в якій уже значну увагу приділяє аналізові творчості О. Кобилянської та виокремлює її як високовартісне мистецьке явище сучасної української літератури. Відтоді й упродовж понад 10 літ (від 1899 до 1913 pp.) між Лесею Українкою та О. Кобилянською починається листування, сповнене щирого почуття взаємної симпатії…
Доволі часто зміст цих листів, окрім розповіді про основні події та епізоди зі свого життя, обміну літературними новинами чи творчими порадами (які є також своєрідною декларацією естетичних поглядів й уподобань їх авторів), наскрізь просякнутий глибокою метафоричністю, ліризмом переживань, і подекуди складається враження, що це радше зразки якоїсь високої поезії, інтимної лірики: «Мій любий чарівний квіте!. Мені здається, що цвіт папороті, якби він був, то був би до Вас подібний… Любий, далекий лотосевий квіте!.» – зверталася Леся Українка до О. Кобилянської. Ольга ж, своєю чергою, називала Лесю Українку «білим лебедем». А з 1901 р. у їхньому листуванні з'являється нова (погодься, оригінальна!) поетична фігура – Хтосик біленький і Хтосик чорненький: «До когось дуже любого, дуже дорогого, що ніколи не сердиться на когось і завжди когось розуміє… хто має силу ходити по гострім камінні, то завжди перейде по ньому до чогось високого, до вищого, ніж звичайно можна дійти рівними та гладкими стежками. А хтось має силу, хтось може… хтось багато може і буде могти і не загине, а зірве собі золоту зірку і цвіт папороті і буде знати те, чого багато-багато інших людей не знають» – з листа Лесі Українки до О. Кобилянської (1 серпня 1901 p., Буркут); «Дорогий Хтосічку», «Мій любий чорненький хтось!», «Хтосічок чорненький».
2. Провісник українського фемінізму
Повість «Людина» (1886) була першим твором, яким О. Кобилянська провістила свою появу в українській літературі. Однак перша проба літературного пера не була вдалою. Спочатку твір був меншим за обсягом, за жанром належав до оповідання й називався «Вона вийшла заміж». У цьому первісному варіанті Н. Кобринська хотіла його вмістити до жіночого альманаху «Перший вінок» (1887), проте редактор видання, Іван Франко, відмовив їй через слабкість твору. Згодом О. Кобилянська переробила його на повість і під заголовком «Людина» відіслала до німецького часопису «An der schoner blauen Donau». Редактор часопису, позитивно оцінивши твір у цілому, порадив його скоротити. 1888 р. О. Кобилянська висилає повість до «Правди», однак редактор газети повернув рукопис його авторці з порадою добре оволодіти українською мовою. Ображена О. Кобилянська закинула «Людину», почавши працювати над «Царівною», і повернулася до першотвору аж 1892 р. Повість «Людина» побачила світ у галицькому часописі «Зоря» 1894 р.
Очевидно, Франко мав рацію, коли відмовив О. Кобилянській у публікації повісті. Адже твір і справді видається дещо слабким, невиразним, до певної міри тенденційним, позбавленим тих рис мистецького хисту, які притаманні пізнішим творам письменниці – справжнім шедеврам української літератури. Водночас повість «Людина» своєю появою започаткувала новий етап української прози. З одного боку, це була психологічна проза, що змістила акценти із зовнішнього світу подієвості на світ внутрішніх переживань героїв. З іншого боку, ця проза «ілюструвала й обстоювала певні нові ідеї, зокрема ідеї емансипації й фемінізму» (Соломія Павличко[1]).
Позбавлена яскравих мистецьких знахідок, повість О. Кобилянської є радше літературною демонстрацією поглядів письменниці на проблему становища української жінки в сучасному їй суспільстві, викладених значною мірою в доповіді «Дещо про ідею жіночого руху». Тому «Людина», ця «повість ідей» (своєрідий аналог «драми ідей»), цікава насамперед з цієї точки зору.
Олена Ляуфлер – донька лісового радника, – відкриваючи ряд жіночих образів усіх майбутніх «феміністичних» творів О. Кобилянської, вводить нас у нову для тогочасної української літератури проблематику. Поряд з давно усталеним і звичним світом чоловіків несміливо, бо вперше, проступає жінка з повноцінним особистісним світовідчуттям, з багатим внутрішнім світом, наділена відкритим розумом, щирим серцем, волею і правом до щастя, дарованого їй життям.
Уособлюючи собою тип нової жінки, Олена опиняється поза суспільством, стає його аутсайдером, оскільки погляди і думки, які вона сповідує, залишаються не лише незбагненними, несприйнятними, а й просто ворожими для суспільства, зміст життя якого в різних формах його функціонування визначають чоловіки. Для чоловічої свідомості єдино прийнятним способом самореалізації жінки був шлюб, поза рамками якого категорія «жінки» була немислимою. Та й самі жінки підтримували усталений упродовж століть стереотип виключно «берегині» родинного затишку, вважаючи будь-які думки, висловлені про «якусь рівноправність між мужчиною і жінкою» безглуздими та хворобливими:»… дуже лихий і небезпечний демон заволодів душею доньки (Олени Н.П.)… та й уніс її в країну смішливості й безумства!» – вважає пані радникова.