Зміст
Вступ
1.Царівна української літератури
2.Провісник українського фемінізму
3.Новелістика Ольги Кобилянської
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Аналізуючи творчість О. Кобилянської в цілому, Л. Білецький визначає, зокрема, три, на його думку, характерні прикмети новелістики письменниці: 1) ліризм, глибоку внутрішню настроєвість, переплетену надзвичайно чуйним смутком; тугу за чимсь високим, за ідеалом краси й пориваючим устремлінням до внутрішньої свободи людини, якої так бракує в реальній дійсності й яка так світить далекою перспективою звільнити душу від внутрішніх кайданів, що її сковують; 2) психологізм глибокий і зворушливий узорами внутрішньої духовости автора – виняткова, витончена особистість, душа якої висвічується найрізнороднішими переливами настроїв, що підносять душу й роблять її живою й реальною; заторкнутість найделікатніших проявів душі людини; 3) почуття природи, що творить найголовнішу естетичну функцію в артистичному пафосі письменниці, що символізує людську природу – вужче та глибше.
Кожен твір будь-якого доброго письменника є глибоко оригінальним у своїй суті, проте для творчості в цілому характерним є наявність тем, мотивів, образів, що стають наскрізними, тою чи іншою мірою проступають у багатьох творах. Новелам О. Кобилянської це також властиво. Квінтесенцією усієї творчості письменниці можна вважати одвічний і нестримний пошук гармонії та краси, непогамовне прагнення досконалості та рівноваги, що творить атмосферу незвичайного, високого, загадкового, а персонажів наділяє характером сильної, небуденної особистості тонкої психологічної побудови.
Природа є й органічним світом Гуцула з новели «Природа». Однак вона не є тлом, на якому розгортається любовна пригода двох пройнятих чуттєвим потягом істот; це дійова особа психологічного ряду, яка співпереживає з ними найтонші порухи душевного пориву. Природа, як і Гуцул, відкрита, горда і неприступна; вона непоборена, страшна і незбагненна у своїй красі та силі. Саме такою вона манить до себе її – русинку із рудим волоссям, для якої стає проекцією її власної душі: «Так, були хвилі, коли вона була спосібна зробити щось велике, була нап'ята, мов лук, що має в далеку далечину пустити стрілу». Саме в природі шукала Вона відлуння внутрішніх поривів до незвіданого, таємничого, потягу до незвичайного і загадкового, саме там переживала відчуття сильного зворушення, напоєності життям у настроєвих перемінах: «Вона страх бажала опинитися на морі, побачити його раз у бурю, або як сходить сонце, або в місячну ніч. То, певно, іншого роду краса, як гори: несупокійна і повна перемін, принадна й пишна. Гори, з їх стоїчним і мрачним супокоєм, настроювали сумно і все більше та більше розбуджували спрагу краси, та вгасити її не уміли».
1. Царівна української літератури
Біографічний нарис
Коли в житті трапляється нагода познайомитися з іще одним письменником, художником або музикантом, особисто запізнатися з митцем завдяки його творам, особливо коли це випадає у дитячі та юнацькі роки, часто виникають запитання: а яким він був у дитинстві? Що він робив, коли мав стільки років, скільки зараз я? Чи він кохав і був коханим? Зазнав розчарувань чи, навпаки, спізнав щастя? Про що він думав, про що мріяв у житті? Часом цікаво подивитися на його фотографії того часу. Роздивляючись їх, мимоволі шукаєш в обличчі певних рис чи ознак, які б уже зараз вирізняли його з-посеред інших як неординарну, творчо обдаровану особистість, які б до певної міри натякали на прийдешнє визнання у світі відомих і славетних.
Ольга Кобилянська була людиною зі своїми чеснотами та вадами, зі світом тонких відчуттів та глибоких переживань, з помилками і втратами у житті, з мріями, які збувалися і не зовсім. У цьому сенсі вона не становила винятку. Проте вона таки була винятковою.
Ольга Юліанівна Кобилянська народилася 27 листопада 1863 р. в містечку Ґура-Гумора (сучасна назва Ґура-Гуморулуй) на півдні Буковини (тепер –територія Румунії) у родині дрібного урядовця. Батько, Юліан Кобилянський, народився в Галичині. Він належав до шляхетного роду, який мав свій герб і походив із Наддніпрянщини. На жаль, папери, що посвідчували б спадковість родової ознаки, з легковажної руки батька Якова Кобилянського (діда О. Кобилянської), який вважав, що синові для доброго заробітку достатньо буде лише його розумної голови, не мали нотаріального підтвердження, що, зрештою, позначилося і на подальшій долі О. Кобилянської. Мати Ольги, Марія Вернер, походила з німецької родини, що дала німецькій літературі поета-романтика Захарія Вернера. Будучи спольщеною німкою, з любові до свого чоловіка Марія Вернер вивчила українську мову, прийняла греко-католицьку віру та виховувала усіх дітей у пошані й любові до свого українського коріння. У багатодітній родині (семеро дітей!) Ольга була четвертою дитиною.
Через п'ять років після її народження батька переводять до Сучави. Там Кобилянські знайомляться з місцевим парохом та українським письменником Миколою Устияновичем. Це була чи не єдина родина серед тамтешньої інтелігенції, де співали українських пісень та говорили по-українськи. Як між родинами в цілому, так і між їх доньками, зокрема Ольгою Кобилянською та Ольгою Устиянович, зароджуються приятельські стосунки, що триватимуть до кінця життя майбутньої письменниці. 1871 року родина Кобилянських переїздить до Кімполунга, де минули дитинство і юність Ольги. У Кімполунзі дівчина відвідує початкову народну школу, навчання в якій проводилося виключно німецькою – офіційною мовою тогочасної Буковини. У школі на О. Кобилянську значний вплив мала її вчителька п. Міллер, яка прищепила дівчинці любов до книг, а у частих бесідах про літературу стала для неї старшою подругою. З народної школи Ольга перейшла до дівочої нормальної школи, в якій навчалася лише до п'ятого курсу, бо для оплати подальшого навчання доньки в батька не вистачало грошей – добру освіту важливо було дати насамперед синам. «Господарське знання, знання красного шиття, гафтів, краснопис… знання святого письма, читання взагалі, знання французької мови (хочаб лише поверховне), гра на гітарі, на фортеп'яні, танці –от і все, що давалось дівчині як духовне віно», –так писала у своїх спогадах О. Кобилянська про освіту матері. Подібно доля мала би складатися і в письменниці.
Кіміюлунзький період життєпису був, напевне, одним із найщасливіших у житті О. Кобилянської. Вона була молодою, сповненою енергії та любові, перед нею відкривався світ, який хотілося пізнати і підкорити. Це був час, в якому мріялося про нові, незнані ще вершини, подумки ширялося в небі, вірилося у свое майбутнє. Тому, незважаючи на вимушене припинення навчання, О. Кобилянсь-ка продовжувала здобувати нові знання шляхом самоосвіти, що хибила на несистематичність, проте була досить глибокою. У цьому своїми порадами частково допомагали брати, які навчалися в університеті. Водночас бездоганне володіння німецькою мовою надавало вільний доступ до набутків тогочасної науки та культури. О. Кобилянська була ознайомлена із відомими на той час працями економічного, соціологічного, природознавчого характеру. Серед лектури красного письменства знаходимо імена з англійської (Шекспір), датської (Якобсен, Банг), норвезької (Ібсен, Лі, Гамсун), німецької класичної (Ґете, Шіллер, Гайне, Гердер) та сучасної (Гауптман, Шпільгаген), швейцарської (Келлер), австрійської і російської (Толстой, Тургенев, Достоєвський) літератур. Із сучасної філософії добре знала та захоплювалася ідеями німецького філософа Ф. Ніцше.
Хоч О. Кобилянська і мала друзів серед однолітків, часами почувалася дуже самотньою –у своєму інтелектуально-світоглядному розвитку вона їх просто переросла.
Брак людського спілкування компенсувала дівчині багата буковинська природа. Під час частих прогулянок Ольги саме природа стала щирим повірником таємниць дівочого серця, гарним сповідником сміливих дум та поривів, якими була сповнена молода душа, мовби другою рідною домівкою, де О. Кобилянська вже не мусила критися від когось, соромитися самої себе. Навпаки, саме природа зміцнювала, впевнювала її, допомагала викристалізовуватися її почуванням, віднаходити втрачену душевну рівновагу:»… Безчисленні проходи в гори, в їх найдикіші частини – пішки чи верхом, це не робило різниці – це було одиноке, що вдовольняло мене. Це було щось, що… заповняло душу, викликувало в ній спів-відгомін і ущасливлювало… Прекрасна і сильна, дико-романтична природа моєї батьківщини стала яким-то світом моїм, котрий голубив і годував заразом голодну душу мою… Бували місяці, коли я ані одної днини не пропускала, не вийшовши на якийсь шпиль гори, не відкривши якогось нового чарівного закутку між скалами, не сполохавши якогось хижуна з-поміж густих смерек і не покупавши босих ніг у розціненому потоці…».
Саме на той час припадають перші проби пера О. Кобилянської. У віці 13–14 років вона пише вірші німецькою мовою та малює олівцем, потайки веде щоденник, також німецькою мовою у Готичному письмі, який подекуди настільки захопливий, що годі й відірватися від цього своєрідного цікавого «роману».
До попередніх уподобань Ольги можна було б хіба додати захоплення музикою із самого дитинства, безмежну і незрадливу любов до якої Кобилянська пронесе крізь усю свою творчість: «Але з мене, мабуть, помимо всього, музик мав вийти, а вийшов літерат… Я сама не виграваю з нот коректно, тому що вчилась малою, 8-літньою дівчинкою на фортепіані лиш 2 місяці, але в мене є сильний слух. Кажу другому виграти, а потім з слуху буду сама грати. Так звичайно роблю, хоть тепер навіть фортепіана не маю. Се одна річ в житті, тота музика, за котрою буду жалувати, доки життя мого, – що мене не давали вчити родичі…».
Тоді ж О. Кобилянська мала й ще одне хобі, про яке сама згадувала у щоденнику, – це пристрасть до верхової їзди, що дарувала їй відчуття повної свободи у стримуваному леті її єства:»… В мене тільки одне бажання – їздити верхи. Якраз цього тижня я їздила щодня, це для мене велика втіха, вона ніколи не набридне мені. Я стаю зовсім інша, коли сідаю на коня… Я б рада не їхати, а летіти. Недавно я була вдарила Жабку нагайкою, вона брикнула задніми ногами й пустилася вчвал… Я міцно сиділа в сідлі, зціпивши зуби і з усієї сили стримуючи кобилу…». (Запис від 27 вересня 1885, ввечері).