Подібні до цих релігійно-церковні перекази як у домонгольський період, так і за наступних часів заходили в Південну Русь разом з іншими оповідями прочан у величезній кількості, оскільки паломництво тут до Палестини, Царграда і на Афон було сильно розвинуте, до того ж деякі прочани як, приміром, Іван Вишенський, проживали на Афоні протягом багатьох літ.
Крім апокрифів і. апокрифічних сказань, в Південну Русь проникло з тієї ж Візантії і особливо з Болгарії багато «ложних молитов», «худих немоканунців» та всіляких чарівницьких і ворожильних книг, як-от: «Мартолой», або «Остролог», «Чаровник», «Громник», «Молніянник», «Колядник», «Цареві Сновидці», «Мисленник», «Волховник», «Путник», «Звіздочтець» та ін., які хоч власне й не належали до релігійних книг, та марновірством своїм заступали в народній свідомості саму релігію, зводячи її до цілковитого фетишизму. Апокрифи були поширені в нас більше в переробках, аніж в істинному своєму вигляді, більше у виписках і уривках, аніж у повних творах, — одне слово, поширенішими були апокрифічні сказання, що виникли з апокрифів, аніж власне апокрифи. Самі апокрифічні сказання і легендарні подробиці, що так часто зустрічаються в різних пам'ятках давньої руської писемності, далеко не завжди запозичені з перших — справжніх джерел, а переважно з других і третіх рук, з різних перекладних грецьких, болгарських, сербських і навіть польських книг, в яких вони вміщувалися. Головними джерелами і сховищами їх в Україні і взагалі в Росії були такі, здебільше у своїй основі перекладні, візантійські апокрифічні твори:
1) Палеї,
2) Хроніки,
3) «Слово про царювання народів останніх часів, сказання від першого чоловіка до останнього віку» Мефодія Патарського,
4) «Бесіда трьох святителів» Васшіія Великого, Григорія Богослова та Івана Злотоуста.
До 1449 року в Росії не було повного списку Біблії, і книги Святого Письма поширювані були або окремо, або навіть у виписках, частинами — як для богослужбового, так і для позацерковного, домашнього вжитку. Старозаповітні книги Біблії для освічених наших предків замінювалися Палеєю, яка містила в собі, поряд зі священним старозаповітним текстом, дуже багато всіляких апокрифічних сказань і природничо-історичних переказів з давніх грецьких джерел з повчальними тлумаченнями. Вона мала високий авторитет нарівні з книгами Святого Письма, аніскільки не відрізнялась нашими предками від Біблії, й сама назва її була синонімом назви Біблії. У саморобному «Індексі книг істинних і ложних» вона, як книга авторитетна і повчальна, за відсутності імені свого упорядника, приписувалася або Івану Злотоусту, або Івану Дамаскину і без жодних вагань зачислялась до книг «істинних».
Наймення Палеї в давній руській писемності мали збірники, що були зовсім не схожі між собою ні метою, ані змістом і розпадалися на дві сім'ї:
1) «Палею Тлумачну», або «Буття в Іудеї» і
2) «Палею» малу, «Історичну», або так звані «Очі палейні».
Тлумачна Палея — полемічний твір, спрямований проти «жидів»* — і почасти проти магометан — для виправдання Нового Заповіту і на доказ його переваг над Старим.
3а давніх часів слово «жид» і особливо — «жидівський», як говорить професор М. Тихонравов, не мало в нас того певного і вузького значення, яке мають ці слова нині. Все єретичне, нечисте, не згодне з православною вірою, мало назву «жидівство». У «жидах» бачили наші предки зародок усієї «погані», яка була і є на землі. «Від якого коліна пішло погане коліно»? — запитує «Бесіда трьох святителів» — і відповідає: «Від жидівського». Все єретичне, неправославне, заборонене зливалося в розумінні руських людей з «жидівством».
Складені в Росії «Правила святих отців», що містять у собі виклад епітимій, мають, між іншим, таку заборону: «Другий гріх: єретичний або жидівський; три дні поститися і 30 день поклонятися». Ненависне латинство також часто називалося «жидівством»; тим же йменням таврувалась і літургія, що правилася на опрісноках. Перші прояви полеміки в руській церковній літературі спрямовані проти «жидів»: з ними вночі ходив змагатися преподобний Феодосій Печерський, тому що зловірство їхнє проникало в Печерський монастир; писання першого руського митрополита Іларіона так само протиставляють старий, «жидівський» закон, новому, християнському. Ненависть до «жидів» проходить крізь увесь давній період нашої історії. У XVII столітті полеміку з «жидами» вважали ще за потрібне вводити в коло початкового навчання грамоті, в «абетки» і прописи, пов'язуючи його з першими ж уроками. Духовний вірш залишає свій поважний церковно-релігійний тон і вдається в гумор, коли йому доводиться говорити про «жидів». Походження деяких звичаїв християнських у народних піснях і легендах пояснюється ворожістю «жидів» до християн. Так, у півуставному збірнику XVIII століття Новгородської бібліотеки (№ 1428, а, 511) вміщено таку «Повість про жидовина давніх часів». «У святому граді Єрусалимі воскрес Господь, і тоді ж мироносиці йшли від гробу Його. Янгол їм звістив про Христове воскресіння; і вони звеселилися, радісно йдучи. Та ось якийсь жидовин у той час курку заколов. А жінки, котрі вельми раділи воскресінню Христовому, одна до одної гукали: «Христос воскрес!» І жидовин вигукнув: «Якщо Христос воскрес — тоді й курка ця воскресне!» І враз курка ожила і яйце знесла, і мироносиці плід її узяли й мерщій віднесли до апостолів, кажучи: «Христос воскрес воістину!» Відтоді маємо звичай на Великдень Воскресіння Христового у церкві цілувати хреста Господнього з рук священика і в усьому православному християнстві спільний звичай маємо такий на весь світ: яйце цілувати, що Христове воскресіння проповідує вельми добре». зміст п в найдавнішій редакції, як правило, охоплює перші вісім біблійних книг:
1) п'ятикнижжя Мойсея, книги — 2) Ісуса Навина, 3) Суддів, 4) Рут, 5-8) 1, 2, 3 і 4 Царів, і не сягає далі початку царювання Соломона, завершуючись пророцтвами Давида, Соломона і Філона про Спасителя і деяких новозаповітних осіб і події. Від Тлумачної Палеї віє улюбленими прийомами святих отців Церкви. В ній історична розповідь постійно переплітається з богословсько-символічним тлумаченням, часто навіть цілком поступаючись йому місцем, як така, що має лиш службове, другорядне значення. З особливою докладністю найдавніша Тлумачна Палея зупиняється на перших шести днях творення: це «Шестиденник», який подавав надто багатий матеріал для богословсько-символічних тлумачень, з додатком догматичних тлумачень про Триєдине Божество*. За цією доволі великою першою главою йде оповідь про «буття людське» до потопу — у вигляді простих хронологічних та генеалогічних свідчень, а тоді вже у формі послідовної історичної розповіді. Досить велике місце посідають при цьому «Заповіти дванадцяти патріархів», які значно доповнені упорядником символічними тлумаченнями пророцтв «патріархів». Старозаповітна історія від Мойсея до Соломона викладена відповідними уривками з Біблії.
Тлумачна Палея, постійно вказуючи на таємничий зміст старозаповітних подій стосовно Нового Заповіту, захоплює у свою сферу найважливішу частину християнської символіки, викладає ті символічні ідеї, які відбивало і відбиває християнське мистецтво у живописних і скульптурних зображеннях, що прикрашали і прикрашають храми. Вона зібрала для викриття «окаянного жидовина» символічні тлумачення Старого Заповіту так само, як на Заході «Біблія вбогих» згрупувала їх навколо новозаповітних зображень. Символічні пояснення Тлумачної Палеї, що їх так полюбляла візантійська церковна література, зближують її з давньоруськими проповідями і взагалі з частиною нашої давньоцерковної літератури, що тримали Упорядник Тлумачної Палеї надавав найважливішого значення саме цій частині свого збірника, через що й сама Тлумачна Палея називалася «біблійною книгою», повістю «про буття неба і землі» ся наслідуванням літератури візантійської, через що ця частина творів не завжди була загальнодоступною.