Смекни!
smekni.com

Розвиток дитячого психологізму у творах А. Тесленко (стр. 3 из 5)

Не лише окремих представників чиновництва, духівництва розвінчує письменник. Він викриває інституції: волосну старшину, сільські школи, монастирі, суди, поліцейські установи, земські зібрання, казенні палати, постоялі доми, канцелярії, тюрми, церкви, Думу — все, де не знаходить трудяща людина захисту. Саме в цьому широта програми А. Тесленка.

В листі до редактора журналу «Нова громада» (1905р.) А. Тесленко захоплено переказує рішення селянського сходу: «А наше село яку штуку вдрало — приговор зробило ось який: «Мы, нижеподписавшиеся крестьяне и казаки с. Харьковец, быв сего 4 декабря на сельском сходе... постановили... голодного и обездоленного народа... нельзя накормить, просветить и упокоить штыками, пулями и нагайками... лишить народа полученных им свобод стремятся те, кто все время угнетал и угнетает народ... мы постановляем требовать немедленной отмены усиленной охраны во всей губернии, иначе спокойствия не будет и пролитая кровь падет на головы тех, кто усиленную охрану вызвал». Приговор викликаний вірою селян в царський маніфест 17 жовтня. Ідеали приговору — це ідеали А. Тесленка.

Червоні світанки осяювали 1905 рік, селянські маси хвилювалися, повставали. На цей час у Тесленка вже склалась рукописна збірочка з п'яти оповідань — «Хуторяночка», «За пашпортом», «Маруся», «Мати», «Дід Омелько», — він повіз її до Києва. «Киевская старина», куди звернувся він, відхилила перші твори письменника, і вони були передані журналу «Нова громада», а розчарований автор повертається в Харківці. Тут його заарештовують за поширення літератури, сидить він у лохвицькій тюрмі. Вина не була доказана, і його випускають на волю. «Не знаю, де моя воля й до вечора буде», — писав А. Тесленко в листі до Грінченків влітку 1906 року. Місцеві багатії встановили за Тесленком постійний нагляд, влаштовували обшуки, нацьковували селян і навіть рідного батька на бунтівника [7, 56].

Повернувшись з тюрми, А. Тесленко продовжує писати. В листах до Грінченків він ввесь час згадує смерть. Ні, письменник не розчарувався. Він так само викриває куркульню, темряву, надсилає до київських видань дописи, в яких захищає демократичний рух, розвінчує справжніх ворогів трудящого селянства («Демократи», «Блюстителі порядку», «На селі»). З'являються друком «Страчене життя», «Школяр», «Прощай, життя!», «Що робить?». За порадою Грінченків Тесленко записує фольклорні обрядові твори, уважно стежить за літературним життям.

Біографічні моменти у творах Тесленка виходять за межі суто особистісного, бо відбивають типові обставини тогочасної дійсності, яка на порядок денний винесла питання: «Для чого так жить?» Зацькований письменник справді не бачив виходу. Особистий трагізм А. Тесленка позначився на трагізмі його художніх творів.

У публіцистичних спробах Тесленка натрапляємо на задуми, які дають підставу гадати, що він у подальшій роботі міг би реалізувати їх: «Голота стала мать голос у обчестві, став робочий дорожчий», «Глитаї сільські упевняють людей, що це все «домократи», цебто хто побував на засланні за участь у визвольному рухові».

Лаконізм, розмовні інтонації, розповідь від імені оповідача з народу, наповненість кожної фрази соціальністю, контрасти, драматичні діалоги — такі стильові особливості прози А. Тесленка. Хвилюють нас його образи, тримають у полоні психологічні й соціальні картини, змушують переживати людські долі.

Естетика трагічного в А. Тесленка, може, не відповідає класичним літературним зразкам, в яких смерть героя проектувалася на плин (безконечність) життя взагалі і, так би мовити, додавала оптимістичного звучання творові. Трагізм у Тесленка в безвиході і як наслідок — «страчене життя», оптимізму ж у творах дуже мало. Ідейна й естетична програма А. Тесленка в гуманізмі, в ідейній і моральній чистоті простих людей [8, 45].

2.2 Аналіз оповідання “Школяр”

Незабутнє враження на школярів справляє оповідання “Школяр”, один з найкращих творів А. Тесленка. У ньому автор глибоко розкрив трагічну долю селянського хлопчика, мрія якого про освіту була недосяжною, тому, мабуть, і досі цей твір справляє на учнів незабутнє враження.

Умовно цей твір можна поділити на кілька частин, різних за своїм звучанням. Симпатія автора до селянського хлопчика Миколки в першій частині змінюється картиною злиднів та сварок у його родині. У напружених діалогах передається глибокий трагізм тяжкого становища, типового для тисяч сільських сімей [9, 32].

Друга частина звучить життєствердно й радісно: добрий учитель виручив хлопчика з біди, і Миколка знову сяде за парту. Нових відтінків набуває мова батька, людини лагідною й люблячої, але придавленої злиднями.

Остання частина твору набуває трагічного звучання, з нотками схвильованості й жалю.

При вивченні цього твору, хотілось би наголосити на деталях, змінах настроїв, не впустити портретних та побутових описів, які саме вкупі і формують виховне значення твору, силу його впливу на читача.

Згадаємо текст цього твору: “Миколка, Прокопiв хлопчик, такий школярик гарнесенький був: сумирненький, соромливенький, млявенький, як дiвчинка. Та ще ж такий чорнобривенький, бiлолиценький, носок невеличкий, щiчки круглесенькi, ще й чубок кучерями. Воно й училось нiвроку йому. Страх яке до книжки було: чита, одно чита, а особливо як на урок загадають щось таке, — чи про луку, чи про лiс... Ну й любило це!

Раз гулять повели їх у лiс. Воно вбiгло в гущавину та:

— А як ось тут гарно!.. гiллячко... сонечко в дiрочки... мережечки... ну й гарно!

Далi вхопило квiточку, осмiхнулось, притулило до щiчки, погладило...

А там що раде знать було все!.. Усе було розпитує вчителя, усе розпитує i про се, i про те, як i дощ, як i снiг. Вчитель було не навтiшається ним, усе було по щiчках його, по щiчках, а воно вже таке раде ото, так осмiхається та ту голiвку так простягає до його...”

В цьому уривку крім майстерно виписаного портрета та рис характеру хлопчика хочеться підкреслити таку деталь – автор при описі хлопця кілька разів каже “воно”. Цим він показує, що дитина така щира, невинна, як янголятко. Таке звернення пробуджує у читача замилування, співчуття до Миколки з перших же речень твору.

А далі ця радісна картина поволі набуває трагізму, який з кожним реченням набуває все нової та нової сили: А то раз учитель пiдiйшов i питає:

“— А що, Миколко, вивчив урок? Воно встало, осмiхається... тут осмiхається, а там сльози.

— Плакав, чи що? — питає учитель. Воно так болiсно:

— Нi. — Далi руку до очей та й скривилось.

— Чого, що таке? — вчитель йому.

— Б...били.

— Хто?

— Батько.

— За вiщо?

— За... за... — та й не доказало за плачем...”

Неймовірно, але майстру слова вдалося у межах всього одного речення передати такий емоційний перехід – від усмішки до плачу!

Складним у творі є образ батька Миколки. З авторової характеристики перед нами виразно постає бідний, забитий горем селянин: “такий сумний”, поводився хижо, “голову похнюпивши”, “засмучений такий”, “чоботи драні”.

На перший погляд здається, що батько не любить сина, навіть ненавидить його і сам Миколка боявся розлюченого батька [10, 9].

Реакцією на вчинки батька є безперечно осуд. Як можна бити дитину за те що вона просить їсти, або скаржиться на те, що в неї порвалися чоботи? Але це осудження людей, які ніколи не знаходились в таких же жахливих умовах, як ця бідна селянська сім’я. І не якийсь період часу, а все своє злиденне життя, в якому навіть надії, чи то проблиску на покращення не було ні для батьків, ні для їхніх дітей. Треба обов’язково запропонувати дітям-школярам порівняти своє життя і Миколчине, хай їм стане хоч на мить соромно за те, як вони вимагають від батьків все нових та нових забаганок і зовсім ніколи не міркують про те, як важко батькам забезпечувати їх усім необхідним....

Ось і Прокіпа мучає сумління і відчуття провини перед сином за недавні несправедливі образи, за неспроможність нагодувати та одягти свою родину.

В епізоді радості, коли щасливий Миколка повернувся у подарованих вчителем чоботях розкривається його душа – щира та любляча. Батько з сином сідають за книжку, і Миколка показує батькам свої знання. Ось уривок, у якому найповніше виявилися справжні батьківські почуття:

“ – Миколко, Миколко!.. Що який-то ти.. що я б тебе, не знаю... я б тебе паном зробив!.. я б тебе... в семінарію в саму!.. я б тебе... Ех! – Помовчав. – Ну хоч би ти не страждав, як я оце... Хоч би хоч... у хторокласну тебе...”

І знову глибоке розуміння ситуації, людської психології допомагає авторові створити таку картину, де завдяки коротким фразам, трохи збивчастої мови батька ми відчуваємо його хвилювання, надії, гордість за сина і після злету - знову у реальність: Ну хоч би ти не страждав, як я оце... Хоч би хоч... у хторокласну тебе [11, 14].

Останнім акордом звучить кінець твору, побудований на розбитих мріях та протиставленні: “ На другу осiнь учитель перейшов у друге село. Одного дня, розпустивши школярiв, вiн вернувся у свою хату, сiв одпочити. Наступав холодний та сумний осiннiй вечiр. Надворi негода, дощ, а в хатi учителя тепло й привiтно. Книжки рядками стоять на поличках, на столi ясно горить лампа. Стомлений вчитель довго ходив по хатi, часами зупинявся коло вiкна, прислухався, як гуде й завиває вiтер, як дощ порощить по вiкнах; далi сiв за книжку, чита. Трохи згодом чує — щось грюкнуло у прихожiй, забалакало. Одхиляє дверi, аж коло порога старець сивий стоїть, руку

простягає. Коло грубки хлопчик-поводир треться, теплого мiсця шукає, обiрваний такий та труситься так. Придивляється вчитель до хлопчика. По знаку щось: чубок кучерями, щiчки кругленькi...