Усі ці поняття Дон Кіхота несумісні з реальною дійсністю, вона суперечить ідеалам мандрівного рицаря, і він сам це добре усвідомлює. В знаменитій промові перед козопасами про золотий вік Дон Кіхот розмірковує про ті далекі "блаженні часи", коли люди "не знали двох слів: твоє і моє", коли всюди панували дружба, спокій і злагода, простота, і чистота звичаїв, і протиставляє цьому золотому віку той підлий час, коли світ виповнився злом, коли корисливість і упередженість принижують і переслідують правосуддя, коли утвердився закон особистої сваволі. Для захисту скривджених, стверджує Дон Кіхот, і створене мандрівне рицарство. Тому він не тільки кидається із списом на вітряки і відвойовує у цирульника мідний таз, уявивши його шоломом чарівника Мамбріна, а й заступається за Андреса, протидіє беззаконню при дворі герцога, на весіллі Камачо захищає бідняка Басіліо і допомагає закоханим. На знущання й образи при дворі герцога він відповідає з великою гідністю і свідомістю цінності свого напряму думок і своїх вчинків. "Одні простують по широкому полю надутого честолюбства, інші йдуть шляхом низької і рабської догідливості, треті - дорогою лукавого лицемірства, четверті - стежкою істинної віри, а я, ведений своєю зіркою, йду вузькою стежкою мандрівного рицарства, заради якого я знехтував житейськими благами, але не честю. Я заступався за принижених, випрямляв кривду, карав зухвальство, перемагав велетнів і топтав чудовиська. ...Я незмінно прагну до благих цілей, а саме: всім робити добро і нікому не робити зла. Судіть же тепер, ваші вельможності, високородні герцог і герцогиня, чи можна обзивати дурнем того, хто так думає, так чинить і так говорить". Такий Дон Кіхот - це вже мудрий безумець і постать героїчна. Ще виразніше його велич проявляється в притаманній йому моральній довершеності і величезній духовній силі. Сам бідняк, він вражає безкорисливістю і щедрістю; кволий і немічний, він подає приклад безстрашності й героїзму. Герой Сервантеса є втіленням нездоланної віри й невичерпної енергії. негаснучого ентузіазму і стійкості. "Чаклуни Можуть прирікати мене на невдачі, але зломити мою впертість і мужність вони не владні", - говорить сам Дон Кіхот.
Своїми людськими достоїнствами і своїми ідеалами Дон Кіхот стоїть вище жорстокої дійсності. Такий герой близький самому Сервантесу і відбиває багато з його власних переконань. Водночас великий письменник показує, що героїзм його улюбленого героя недоречний, що вся його самовідданість і готовність до подвигу жодної користі не приносять, а сам герой безумний і смішний у своїх наївних спробах жити згідно з своїми ідеалами в світі, де панує ворожа їм мораль. За глибоким визначенням В. Г. Бєлінського, Сервантес змалював свого героя людиною "з палкою уявою, люблячою душею, благородним серцем, навіть з сильною волею і розумом, але без розсудливості і такту дійсності". Саме за силкування нерозсудливого героя переробити світ безглуздими засобами, взятими з арсеналу рицарського роману, письменник безжалісно, до кінця висміює і засуджує його. Відкидаються не ідеали Дон Кіхота, а його нерозуміння реальної дійсності й неспроможність тих засобів, за допомогою яких він намагається втілити свій ідеал.
В образі Дон Кіхота органічно поєдналися героїзм і слабкість, мудрість і безумство, трагічність і комізм. У цьому і проявилося новаторство поетики Сервантеса-реаліста у зображенні людського характеру.
Слід ураховувати й еволюцію образу Дон Кіхота в романі: у першій частині у ньому переважають пародійні риси "книжного рицаря", а в другій частині характер ускладнюється, на перший план висувається зображення несумісності гуманістичних ідеалів героя і оточуючої його дійсності - У розвитку головного образу роману відбилася творча еволюція самого Сервантеса: за роки праці над "Дон Кіхотом" реалізм його поглиблювався, і в другій частині роману письменник досяг повної творчої зрілості.
Широта і всебічне охоплення дійсності в "Дон Кіхоті", глибина його змісту зумовили й складність побудови твору, в якому переплітаються і чергуються різноманітні сюжетні плани. Характерним елементом сюжету є вставні новели. Це захоплюючі романтичні любовні історії, герої яких, одержимі одним бажанням, своєю поведінкою протистоять здоровому розсуду і прозаїчності дійсності. В таких новелах ніби повторюється в різних варіантах донкіхотівська тема, що загалом підсилює ренесансне звучання роману. Але, як правильно помічено дослідниками, герої вставних новел не тільки подібні до Дон Кіхота, а й значно відрізняються від нього. Якщо Дон Кіхота хвилюють суспільні ідеї і він прагне бути корисним людям, то герої вставних новел зайняті лише собою, особистою долею, і до високих ідеалів героя роману вони байдужі. Все це різкіше відтіняє образ головного героя.
Великий роман Сервантеса є глибоко народним. Це проявляється в широкому зображенні народного життя, відкритті в народному образі Санчо Панси величезних можливостей і його духовної близькості до благородних ідеалів Дон Кіхота, у викритті соціальної несправедливості, у пройнятості повагою і любов'ю до людини.
"Дон Кіхот" з його вільною сюжетною схемою пригод і подорожей героя поклав початок розвитку типу "роману великої дороги", який використовували в композиційному задумі творів великого епічного розмаху видатні романісти наступних часів - Філдінг і Смоллет, Діккенс і Гоголь.
2. ДАТИ ВИЗНАЧЕННЯ ЖАНРУ "ФАРС"
Фарс [франц. farce, латин. farsa] - один з комічних жанрів середньовічного театру. В VII столітті в церковній латині farsa (farsia) позначало вставку в церковному тексті (Epistola cum farsa, Epistola farsita та ін.), пізніше ці вставки стали звичайні в молитвах і гімнах. Закріплення терміна Ф. за драматичною інтермедією можна віднести до XII в. Безсумнівним джерелом Ф. є французькі ігри (jeux), відомі вже в XII столітті під різними іменами: dits, débats та ін. "Гра під листям" (Jeu de la feuillée, ок., 1262) Адама делаГаль [1238-1286] має ряд чисто фарсових рис як у змісті сюжету й дотепності положень, так і трактування окремих персонажів. Зміст фарсів, як і надзвичайно близьких до нихфабльо, запозичилося з повсякденної дійсності; теми фарсу різноманітні - сімейні відносини й відносини хазяїна й челяді, обман дружини, плутня в торгівлі й на суді, пригоди хвалькуватого солдата, невдачі зарозумілого студента; образи строкаті - ченці й попи, торговці й ремісники, солдати й студенти, селяни й батраки, судді, чиновники; комічна ситуація досягається за рахунок привнесення зовнішнього ефекту - бійки, лайки та ін.; часто багато ускладнень вносить у дію використання декількох діалектів, професійної лексики, макаронічної латині; індивідуалізація мовлення персонажів фарсу проведена в більшості випадків досить послідовно. Розвинених характерів у фарсі немає; як і у фабльо, герої фарсу більше діють, обмінюються каламбурами й дотепними репліками; наростання сюжету відбувається за рахунок швидкого переносу дії з одного місця в інше, несподіваних роз'яснень. На відміну від більших форм середньовічного міського театру фарс не знав тривалої підготовки спектаклю, не мав обладнаної сценічної площадки, обходився самими примітивними постановочними засобами. Французький фарс, і близькі до фарсу соти були долею невеликихбратств і ставилися з XIV в. переважно парламентськими клерками і акторами. До числа ранного фарсу належать "Вільний стрілець із Баньоле" (1468) і "Trois galants et Philipot", де прекрасно розроблений старий мотив хвалькуватого солдата. Сильно зростає значення фарсу з кінця XV в.; до цього часу ставиться своєрідний цикл фарсу про Пателене. Три фарси - "Пан ПьерПателен" [1470], "НовийПателен" [ок. 1480], "Заповіт Пателена" [ок. 1490] - малюють безсмертний образ пройдисвіта-стряпчого. Очевидна популярність цих фарсів, особливо першого, виявляється із численних видань (16 видань із 1489 по 1532) і тих посилань на основний фарс, який зустрічається в "НовомуПателене" і в "Заповіті". Питання про авторство не вирішений дотепер, і імена Франсуа Війона, Адама дела Саль, ПьераБланше як авторів "Пателена" однаковою мірою малоймовірні. До XVI ст. ставляться фарси Маргарити Наваррскої, з котриходин, озаглавлений "Комедія", являє собою зразок повчального фарсу. (баба повчає двох дівчин і двох замужніх жінок, як надходити в сімейних утрудненнях), а іншої - "Trop, prou, peu, moins" (Занадто, багато, мало, менше) - зразок політичного фарсу. Під ім'ям Trop і Prou виведенийтаторимський і імператор Карл V, в особі ж peu і moins виведені дрібні, пересічні люди; у фарсі висміяні жадібність, зарозумілість "цих двох половин бога" - тата й імператора. Понад 130 французького фарсу ставиться до XV-XVI ст. Безсумнівно, відому еволюцію перетерплює фарс під впливом італійської "комедії масок" у творчості авторів-акторів. У Мольєра комедії навіть пізнього періоду багато в чому зберігають відгомони фарсу ("Витівки Скапена", "Уявний хворого" та ін.), але зовнішній комізм випадкових ситуацій сполучаєтьсяв нього із глибоким показом дійсності, яскравістю образів. У Франції XVII ст. є критичним для розвитку фарсу; останній витісняється літературною комедією.
Аналогичні фарсові жанри представлені в літературі інших країн. У Німеччині близькі до фарсу оліїсті ігри - "фастнахтшпілі". Поширення фарсу в Італії доводиться на XV-XVI ст.; для арагонскогодвору фарс алегоричного характеру писавСаннадзароодинадцатискладними віршами; цей фарс проникнув у Мантую й Венецію. Полу діалектальний фарс забавного змісту писав ПьетроКараччоло. Не підлягає сумніву зв'язок традиції фарсу з комедією масок, відома близькість до фарсу є й у творчостіРудзанте першого періоду [1520-1530]. В Іспанії жанрові особливості фарсу можна спостерігати у творчості ЛопедеРуэди, ЖиляВисенте й у знаменитих інтермедіях Сервантеса ("Театр чудес", "Два базіки" і ін.).