1 Біографічні відомості
Народилася Ольга Юліанівна Кобилянська27 листопада 1863р. у містечку Гура-Гумора в Південній Буковинію З дитячих років вона знала не тільки українську, а й польську та німецьку мови, якими говорили в її родині. Дитинство й юність майбутньої письменниці минули в румунсько-німецьких містечках Гура-Гумора, Сучава, Кімполунг. Пізніше вона жила в с. Димка, а з 1891р. — у Чернівцях.
Батько, Юліан Кобилянський, народився на Галичині. Він належав до шляхетського роду, який мав свій герб і походив з Наддніпрянщини. Проте, папери, які б посвідчували спадковість родової ознаки, з легковажної руки Якова Кобилянського — батька Юліана і діда Ольги Кобилянської — не мали нотаріального підтвердження, бо він вважав, що синові буде достатньо і його розумної голови для заробітку. Це мало згодом великий вплив на долю письменниці. Мати, Марія Вернер, походила з німецької родини. Її родичем був відомий німецький поет-романтик Захарій Вернер. Будучи спольщеною німкою, з любові до свого чоловіка Марія Вернер вивчила українську мову, прийняла греко-католицьку віру та виховувала усіх дітей у пошані та любові до українства. Брат Ольги Степан був живописцем (серед його творів — портрети сестри). Ще один брат — Юліан — прославився як філолог, автор кількох підручників із латинської мови.
З дитячих років вона знала не тільки українську, а й польську та німецьку мови, якими говорили в її родині.
Через п'ять років після її народження батька переводять до Сучави. Там Ольга Кобилянська знайомиться з місцевим парохом та українським письменником Миколою Устияновичем. Як між родинами в цілому, так і між її доньками, зокрема Ольгою Кобилянською і Ольгою Устиянович, зароджуються приятельські стосунки, які триватимуть у майбутньому до кінця життя письменниці. Пізніше вона жила в селі Димка, а з 1881 р. — у Чернівцях. Увiцi 14 рокiв майбутня письменниця пише вiршi нiмецькою мовою. У 1880 р. написане перше німецькомовне оповiдання О. Кобилянськоï
У ПівденнійБуковині, заселеній переважно німцями й румунами, жили й українці. Але українських шкіл чи культурно-освітніх закладів у 60 — 80-ті рр. тут не було. Німецька школа не могла дати Кобилянській будь-яких знань з історії культури українського народу. Перші літературні твори О. Кобилянської, написані німецькою мовою ще без чіткого уявлення, “що значить слово “література”, припадають на початок 80-х рр. (“Гортенза, або нарис з життя однієї дівчини”, “Доля чи воля?”). Ранні неопубліковані твори Кобилянської (“Гортенза”, “Малюнок з народного життя на Буковині”, “Видиво”, “Людина з народу” та ін.) сьогодні зберігають переважно пізнавальне значення, відображаючи окремі сцени з життя містечкової інтелігенції, людей з народу.
Німецька мова, як і німецька культура, відіграли позитивну роль у житті й творчості Кобилянської. Вони, як слушно зауважила Леся Українка, допомогли Кобилянській вийти в широкий світ загальнолюдської культури. Але для утвердження Кобилянської як української письменниці необхідно було глибоко знати не лише українську мову, а й надбання української літератури. Цю істину вона все ясніше почала усвідомлювати і з кінця 80-х років наполегливо вивчає культурну спадщину свого народу, виявляє дедалі більший інтерес до його життя.
Ю. Кобилянський вийшов на пенсiю у 1883 р. i оселився з родиною в с. Димцi Серетськогоповiту. Для О. Кобилянськоï розлука з улюбленим краєм була важкою та болiсною, там, за ïï словами, вона залишала "велику частку своєïдушi i своïхпочуттiв, багато образiв, уяви i своєï сили":Через хворобливість матерi та через молодших братiв Ольги, якiзакiнчували навчання, родина у 1891 р. переїжджає до Чернiвцiв.Упродовж наступних рокiв О. Кобилянська. активно пише повiстi та оповiдання "Вiн i вона" (1895), "Царiвна" (1896), "Що я любив" (1896), а далi "Нiоба", "Некультурна", "Природа", (1898), "Земля", "У недiлю рано зiлля копала", "Через кладку", "За ситуацiями", "Апостол чернi" та багато інших творiв, в яких не тільки вiдтворила глибиннi процеси соцiального i суспiльного буття, а й виробила модерну неоромантично-символiстську стилiстику з вражаючим iмпресiонiстичним розкриттям психiчного стану людини.
У 1903р. Ольга зiбралася вдруге поïхати до Києва на ювiлей М. Лисенка. та важко захворiла мати, i вона змушена була залишитися вдома. Тяжка праця по господарству, а також простуда викликали хворобу в самоï О. Кобилянськоï. Наприкiнцi 1903 р. ïï розбив частковий паралiч. I хоча лiкування на нiмецьких та чеських курортах до певноï мiри знешкодили наслiдки недуги, починаючи з 1903р. вона постiйно хворiла, а коштiв на систематичне лiкування не вистачало. Приблизно в той самий час, на початку 1900-х pp. О. Кобилянська переживає драму особистого життя, пов'язану з iменем Осипа Маковея. Значення О. Маковея в долi письменницi неможливо недооцiнити: саме вiн,, здавна приятелюючи з О. Кобилянською, стимулював ïï творчiсть,, був першим проникливим професiйним критиком, саме Маковей на сторiнках редагованих ним видань уводив-майбутню письменницю в культурне середовище. Тривалi дружнi стосунки, якi виникли мiж ними iз взаємноï симпатiï переросли в почуття кохання. О. Кобилянеька мрiяла про одруження, i навiть першою заговорила про це. Проте О. Маковей несподівано одружився з іншою жiнкою. Такий невмотивований учинок з боку коханоï людини боляче вразив письменницю: до кiнця життя О. Кобилянська залишалася самотньою.
Протягом 1915-1923 pp. О. Кобилянська пише низку оповiдань, новел, нарисiв, у яких розкриває трагiчнубезвихiдь, страждання, розпуку i бiль, викликаних драматизмом ситуацiï, породженоï Першою свiтовою війною.
Аж у 1928 році Кобилянська відкупила в Чернівцях будинок — колишню власність її старшого брата Максима. Це дім на вулиці Одобеску, 3 (нині вул. Димитрова). Шість вікон виходять на вулицю, у дворі будка для собаки Вовчика, курник, крихітні грядки й садок. Їй це нагадувало молодість. Тут вона мешкала з прийомною донькою Оленою (племінниця Кобилянської, позашлюбна донька брата Олександра), її чоловіком та двома дітьми.
1940-го на Буковину прийшли червоні й вигнали румунів. У радянських газетах з’явилися вірнопіддані статті, підписані іменем Кобилянської, хоча стиль — явно не її. Та Ольга тоді вже й не могла писати.І з 35-річчям літературної діяльності її вітали представники нової влади. Коли сіли за стіл, Кобилянська сказала: ”Все добре, аби лиш більшовики не прийшли!”. Вони це чули, але промовчали. На початку війни Чернівці знову окупували румуни. Поліцейський агент під номером 8 доніс начальству, що на вулиці Одобеску мешкає комуністична пропагандистка, її треба затримати. Завели справу, але не арештували.
У 1941 році румунська воєнна жандармерія встановила нагляд за О. Кобилянською, і тільки смерть врятувала її від розправи.
Ольга Кобилянська померла 21 березня 1942 року. Поховали її 23 березня. У цей день румуни закрили в’їзд до міста.Похована у Чернівцях поруч із батьками.
2 Громадська та феміністична діяльність
Під впливом свого оточення — Наталії Кобринської, письменниці, однієї з фундаторок жіночого руху на Галичині, Софії Окуневської — першої української жінки лікаря в Австро-Угорщині (вона стала прообразом героїні твору «Доля чи воля?»), Августи Кохановської — художниці, яка ілюструвала новели письменниці «Некультурна», «Природа», «Битва», «Під голим небом», вона почне писати рідною мовою. Одним з імпульсів писати рідною мовою стала закоханість Ольги в Євгена Озаркевича, брата Наталі Кобринської.
Тоді ж вона бере активну участь у так званому феміністичному русі, який зачепив чимало наболілих питань, над якими замислювалися представники передової інтелігенції. Ставши у 1894 р. однією з ініціаторок створення «Товариства руських жінок на Буковині», Кобилянська обґрунтувала мету цього руху в брошурі «Дещо про ідею жіночого руху». Письменниця порушила питання про тяжке становище жінки «середньої верстви», активно виступила за рівноправність жінки й чоловіка, за її право на гідне людини життя.
У європейському контексті фемінізм виступив однією з найвпливовіших течій ХХ століття. У науковій літературі дане поняття вимагає визначення щонайменше на двох рівнях: з одного боку, це широкий суспільний рух за права жінок, або ж феміністський рух, а з іншого – комплекс соціально-філософських, соціологічних, психологічних, культурологічних теорій, які здійснюють аналіз статусу жінки у суспільстві, або ж феміністична теорія. На теперішній час фемінізм пропонує альтернативну щодо існуючої картину світу, у можливість відбування якої потрібно перш за все вірити. Це дає підставу деяким дослідникам говорити даного напрямку не лише про феміністський рух чи про феміністичну теорію, а й про "феміністську теологію", яка є "теологією досвіду, що намагається викривати, осмислювати і покращувати ситуацію у суспільстві, пов'язану з утиском прав жінок, їхньою дискримінацією". Однак, власне, феміністський рух – перша системно організована спроба жіноцтва ствердити повноцінність власного буття у патріархальному суспільстві – розгортається пізніше, одночасно з рухом пролетарів, а також із антирасистськими та антиколоніальними виступами. Окрім того на даному суспільному русі безумовно позначилася проголошена у XVIII столітті у Франції "Декларація прав чоловіка і громадянина". Попри все, вона стала декларацією про права чоловіка, а громадянський кодекс Наполеона закріпив за жінкою статус нижчої істоти. Як відповідь цьому 1792 року у світ вийшла "Декларація прав жінки і громадянки", написана Олімпією де Гуж, в якій висувалися вимоги про надання жінкам громадянського і виборчого права, а також про можливість обіймати державні посади. Феміністкам видається, що при досягненні формально визнаного буквою закону рівноправ'я вони прекрасно зуміють влаштуватися і в "старому світі гноблення і покріпачення, стогону і сліз". І це до певної міри так. Якщо для більшості жінок-пролетарок зрівняння в правах з чоловіком було б зараз лише зрівнянням у "безправ'ї", то для "обраних" – для жінок із буржуазії – воно насправді відкривало двері до нових, ще незвіданих прав і привілеїв, що складали до цього часу надбання одних лише чоловіків буржуазного класу. Але ж кожне подібне завоювання, кожна нова прерогатива буржуазної жінки давали б їй у руки лише нове знаряддя для експлуатації молодшої сестри і все більше й більше поглиблювалася б прірва, що розділяє жінок з двох протилежних соціальних таборів" (4). Отже, пролетарці недоцільно розпорошувати свою енергію на слухання або, тим паче, на сумісні дії разом із жінкою з іншого "соціального табору". Єдиним виправданням для такої гіперболічно-ілюзорної точки зору могло бути лише тогочасне жахливе становище виробничої сфери в Російській імперії, коли праця жінки використовувалася перш за все у тих галузях промисловості, де не вимагалося високої кваліфікації, а середній вік жінки в Росії на початку ХХ століття складав усього 33 роки.