Тим часом донька Настя вже активно цікавилась українським національним рухом, перекладала, пробувала писати та захоплювалась музикою. Після закінчення Дубинської гімназії вона подалась до Львова, де вступила до філософського факультету. Незабутнє враження справила на неї зустріч із Іваном Франком, з яким вона познайомилась під час навчання. Студенткою вона познайомилась із членами Революційної української партії, і їх діяльність повністю захопила її. Приїжджаючи додому, вона потай привозила підпільну літературу. Дуже швидко вона стала на революційний шлях, ставши активною учасницею соціал-демократичного робітничого руху. Архівні документи свідчать, що вона мала причетність до збройних виступів у роки першої російської революції, де і була заарештована [10; 196]. На початку 1906 року у Насті виявили туберкульоз, від якого вона померла через 2 роки, а слід за нею і її маленький син, єдиний онук Грінченків.
Таке нещастя Грінченко дуже важко переживав, і як наслідок почав сильно хворіти. У вересні 1909 року він виїздить до Італії на лікування разом із дружиною, і оселяється у південному місті Оспадаленні, яке стало його останнім притулком. 6 травня 1910 року помер видатний український письменник, вчений, освітній та громадський діяч. Поховали Грінченка 9 травня у Києві, на Байковій горі. Російська та українська преса активно відгукнулась на втрати письменника, і його ім’я дуже швидко з’явилось у багатьох вітчизняних та зарубіжних виданнях. В селі Олексіївці, де Грінченко проявив себе як видатний педагог з'явився перший пам’ятник Борисові Дмитровичу Грінченко.
1.2 Грінченко – казкар та педагог
Збирати та досліджувати казки Грінченко розпочав ще під час навчання у Харківській реальній школі. Там він вперше ознайомився із «Кобзарем», під впливом якого почав збирати та записувати пісні, легенди, казки та інші фольклорні матеріали.
Потім, вже під час вчителювання у 1884-1885 роках, він продовжив це захоплення, і тут йому сприяли самі селяни та його учні, за допомогою яких він записав більше 200 зразків фольклорних матеріалів, основу яких складали казки. Більшість із тих зібрань були представлені громадськості у першому випуску «Етнографічних матеріалів», що мав назву «Оповідання, казки, легенди, прислів’я, загадки та інше» [6; 427].
Вперше як казкар Грінченко проявив себе у 1894 році, коли його книжка «Книга казок віршем» була надрукована у Львові, потім в Одесі у 1896 році, і вже після смерті, у 1914 році у Києві. При читанні цих казок, деякі сюжети стають знайомими, оскільки Грінченко віршував переважно українські народні казки. Під час роботи у музеї, він дуже багато часу присвячував зібранню народних міфів, казок, притч та усіляких історій. Борис Грінченко завіршовував народні казки, перекладаючи їх із прози на віршовану мову, оскільки справедливо вважав, що віршем читати і легше, і цікавіше. Тут був і педагогічний зміст, оскільки таку казку легше запам’ятати та вивчити напам’ять [6; 430].
Письменник та поет дуже любив народні казки, і зібравши їх серед простих людей, видав «Українські рідні казки, вибрані для дітей», оскільки бажав аби діти знали та пам’ятали свою історію у найлегшій формі.
Найбільш відомою збіркою віршованих казок Грінченка є «Книга казок віршем». Це книжка не про сучасність, а про давнє життя, і всі герої її покликанні викликати та навчати певним емоціям. Образи дівчат Галі та Лесі, а також бідної риби із «Риб’ячих танців» викликають співчуття. А образи могутнього комара, який лева переміг, але не зміг подолати павука чи крука, великої птиці, що надто пишався своїм розумом і якого обдурив рак повинні навчати скромності та поваги до інших [5; 5]. Сміх викликають дурний Іван, що думкою багатів, та ще дурніший Юхим, який замість того, щоб багатіти власною працею, шукав скарб у лісі. Ці два героя повчають тому, що багатство не головне, і нічого так просто не можна отримати в житті, а все потрібно заробити. І цьому є інший приклад, ледачий Сірко, який дуже багато чого через власну лінь натерпівся. Автор глузує із Тимоха та Солохи, які так довго чекали на щастя від Долі, а отримавши його так і не змогли ним скористатись [5; 7].
Знаючи ціну казкам, Грінченко казав, що «казка, то є найкращий навчальний посібник та матеріал». І був правий, адже казка навчає цінувати добро та справедливість на світі та зневажати зло.
Видатний педагог Грінченко з великою повагою ставився до народної педагогіки, зробивши її вінцем своєї педагогічної теорії. Письменник передавав прагнення народної педагогіки виховати людину чесною, працьовитою, сміливою, відданою народові. Розпочиналося таке виховання в родині, бо саме тут діти мають навчитися шанувати гідність людської особистості, усвідомити важливість родини й роду. Якщо дитина поважає батька та матір, виконує їхні вимоги, прислухається до їхніх порад, то це свідчить про наявність батьківського авторитету в родині.
Ідеями й засобами української народної педагогіки пройнята педагогічна діяльність та літературно-педагогічна творчість письменника. Українську народну педагогіку Грінченко відносив до невід’ємного компонента українознавства, феномена українства й могутнього фактора українотворення, тобто формування на основі пізнання свого народу й самого себе. Він засуджував верхівку суспільства, яка зневажала своє рідне, українське, національне. Нехтування своїм, національним, йому уявляється диким [15; 87].
Діти – майбутнє народу. Тому боліло серце вчителя за їх долю, оповиту пітьмою неуцтва і злиднів, тому і постають з його творів світлі, добрі, ліричні образи дітей. Твори про дитячу долю розкривають перед читачеві щедру, чуйну душу педагога, воскрешають роки його вчителювання. Теплотою, душевним тактом, вірою у світле дитяче серце віє з його оповідань.
Проте, Борис Грінченко у своїх творах нещадно викривав облудну систему навчання і виховання, яка панувала в Росії й була скерована на одурманення і знищення людської особистості, бо царський уряд був найменше зацікавлений у справжній освіті народу. Адже, раби не повинні відчувати свого рабства, а для цього темрява, забобони – найкращі помічники.
Шість років Борис Грінченко разом зі своєю дружиною Марією Загірною жив і працював у Перевальському районі. Х. Д. Алчевська, відома українська просвітителька, почувши про обдарованих педагогів, запрошує їх у свою приватну школу, відкриту в с. Олексівці, і Грінченко погоджуються, проте з однією умовою: ніхто не повинен втручатися в їхню систему викладання. Всі шість років наполегливо працювали вони, втілюючи у життя педагогічні принципи Ушинського, Каменського, Локка [13; 55].
У матеріалах музею імені Грінченка є копія спогадів його дружини Марії Загірної «Школи, де вчителював Борис Грінченко», в яких вона згадує, що навчали тоді дітей у Олексіївській школі російською мовою, бо підручники теж на російській мові, хоча рідною мовою для місцевих жителів була українська. Тож, щоб навчати дітей рідній мові, доводилось вдаватись до хитрощів: «В школі треба відповідати тією мовою, якою до тебе говорять». Грінченки разом із дітьми співали українських пісень, колядок, давали дітям читати книжки, написані рідною мовою [11; 47].
В спогадах Марії Загірної написано: «Біля сіней у нас була комірчина, і в ній були ліки і книжки. Зібрано там було з українських книжок усе, що можна було здобути у той час, а щоб збільшити кількість книжок, ми в книжковому форматі переписували надруковані свої переклади та не переклади, а з творів інших письменників Грінченко склав збірник, писав його здебільшого друкованими літерами, якось прикрашав, і школярам ці книжки дуже подобались» [11; 48].
Як відзначає дослідник творчої спадщини Грінченка О.І. Неживий: «Морально-етичні уподобання вчителя, довірливість, доброта й простодушність в спілкуванні з учнями, намагання прилучити їх до рідного слова, джерельної чистоти народної творчості – і все це за тих умов, коли було заборонене слово, а вчителі навіть за те, що розмовляли з учнями українською мовою, переслідувалися звільнялися з роботи» [11; 50].
Відомо також, що свої оповідання письменник відразу використовував у практичній роботі. Він їх читав учням, давав книжки для прочитання вдома, і їхньою допомогою виховував у дітей високі моральні якості людини та громадянина. У ті роки дитяча література набувала великого суспільного значення не тільки як фактор виховання, але і як поле, і як засіб боротьби за підростаюче покоління між колоніальною ідеологією царизму та ідеєю національної незалежності, ідеєю соціального гноблення й соціального визволення [1; 28].
Довголітня педагогічна праця дала можливість Б. Грінченкові досконало вивчити стан тогочасної освіти, становище вчителя, особливості характеру дитини, її поведінки, що позитивно позначилося на достовірності зображувального, психологічному вмотивуванні вчинків дітей і дорослих.
Педагогічна, літературна, наукова та громадська діяльність Бориса Грінченка на Луганщині, в селі Олексівці має всеукраїнське значення. Можна з впевненістю сказати, що саме тут сформувався Б. Грінченко як письменник та педагог.
1.3 Українські символи: поняття символів та їх дослідження
В казках Борис Грінченко міг доступно й неперевершено викласти для селянських дітей весь колорит та неповторність фольклору українського народу, за допомогою влучних образів та символів. Бо саме символ стоїть на грані людської свідомості, і є характеристикою художнього образу з точки зору його осмислення, вираження ним якоїсь художньої ідеї.