Поява багатьох праць була зумовлена фактом отримання Ліною Костенко премії імені Франческо Петрарки за книжку "Інкрустації", видану італійською мовою у 1994 році.
Таким чином, маємо підстави стверджувати, що у різні періоди творчості Ліни Костенко критика була до неї по-різному "уважна". Хоч на сьогодні немає підстав константувати мовчання критики чи літературознавства в Україні про художні здобутки поетеси, феномен Ліни Костенко всеосяжно поцінованим ще, безумовно не є. Тим більше якщо говорити вужче, а власне про функції пейзажу у ліричних і ліро-епічних творах Ліни Костенко, то предмет цієї розмови лише деким із дослідників був принагідно задекларованим. Усе це дає нам підстави тракувати нашу працю як актуальну. І маючи на меті з’ясувати особливості функціонування описів живої природи (пейзажу) у творах Ліни Костенко, ставимо перед собою такі завдання:
– з’ясувати теоретичний аспект проблеми – пейзаж як елемент композиції художнього твору;
– проаналізувати особливості функціонування пейзажу – елемента композиції ліро-епічного твору;
– охарактеризувати поетику пейзажної лірики Ліни Костенко.
Наукова новизна нашого дослідження полягає у тому, що нами вперше зроблено спробу охарактеризувати поетику пейзажної лірики і проаналізувати особливості пейзажу як елемента композиції власне ліро-епічного твору на прикладі творчості української поетеси Ліни Костенко.
Дана дипломна робота складається зі вступу, трьох розділів, списку використаних джерел, що становить 87 позицій.
1.Специфіка зображення живої природи (пейзажу)
"Пейзаж – це один із компонентів композиції художнього твору. За змістом він є описом природи будь-якого незамкнутого простору зовнішнього світу".
Будь-який опис (портрет, пейзаж, інтер’єр, опис окремих речей) становить "конкретно-уявлюване, картинне зображення зовнішнього вигляду дійових осіб, предметів, явищ, місцевості". Пейзаж як різновид літературного опису відтворює не лише зовнішній вигляд місцевості, явища, але також і звуки, рухи, запахи. Описи природи надають творам більшої художньої виразності, захоплюють читача своєю красою і величчю. Крім того, пейзажі допомагають наочніше уявити, де й коли відбуваються події, зображенні письменником, в яких умовах живуть персонажі, і дозволяють заглибитись у їх внутрішній світ. Це і є найважливішою функцією пейзажу – те, що він виступає у творі як додатковий, опосередкований засіб характеристики окреслюваних у ньому героїв.
Як правило, відношення пейзаж – людина в художньому творі будується на принципах так званого психологічного паралелізму – контрастного протиставлення або зіставлення картин природи з душевним, емоційним станом людини: "Природа акомпанує людським переживанням. Вона акомпанує так тонко, немовби вона не природа а душа; іноді її акомпанемент побудований на консонансах (гроза в душі і на небі), іноді на дисонансах (душевна гроза під синім небом)…". Інколи пейзаж символічно узагальнює, емоційно виражає наслідки тих чи інших духовних пошуків героїв художнього твору, найчастіше виступаючи в ролі емоційно значущого фіналу твору, або, навпаки, задає емоційний тон "відкриваючи" собою твір.
Отже, пейзаж, як образ природного оточення персонажів та їх дій, опис картин природи у творі, має велике значення в його загальній змістовій організації.
Визначними майстрами пейзажних описів в українській літературі є І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М. Коцюбинський, Олесь Гончар, Михайло Стельмах, Є. Гуцало та ін.
При зображенні речей і картин ці автори використовували та використовують водночас і зорові образи, і слухові, часом смакові і нюхові. Малюючи картини природи, вони мобілізують слова, що передають найрізноманітніші відчуття. Але такі складні описові форми, до яких звик читач і які вважаються вищим досягненням в літературі, виникли не одразу. Як відзначає академік О. Білецький, "насправді таких вищих досягнень в мистецтві немає, є різні манери зображення і ставлення до зображуваного, і в кожний конкретний момент найбільш досконалою є та, яка найбільш задовольняє читача". Техніка та природа літературного пейзажу значною мірою визначається його еволюцією.
Зовнішній світ, тобто світ живої природи, що нас оточує, так як і світ мертвої природи, нами створеної, ми пізнаємо за допомогою п’яти відчуттів і все, що ми відчуваємо, описуємо словами. Тому найпримітивніші, на наш погляд, описи древніх часів представленні зоровими і слуховими образами. Саме з цих відчуттів починається свідоме сприйняття зовнішнього світу, до них ми найчастіше звертаємося з метою його пізнання. Проте передати ці відчуття словами не так уже й просто. "Якщо брати до уваги слова, що означають колір, то здається, що деякі, навіть висококультурні народи виявляють шокуючу сліпоту: у їх мові, достатньо високорозвинутій, не вистачає слів для означення дуже простих, на наш погляд, кольорів". Приміром, греки, як далі зазначає академік Олександр Іванович Білецький, не мали конкретних слів для означення синього і зеленого кольорів, у такій же ситуації були древні представники індійської цивілізації. Основними були три кольори – червоний, чорний і білий. Наприклад в поезії Гомера червоною є кров, веселка, хмари і морські хвилі. Веселку кольорів, розлиту у природі людина бачила і відчувала, але сказати про неї не вміла.
Але часи мінялися, і поступово від примітивної трьохтонової кольорової гамми мистецтво слова ішло до удосконалення і збільшення кольорів, а також до розрізнення їх відтінків.
Ці епітети виникали і розвивалися в європейській літературі, можна сказати на очах істориків літератури. Так, ще у XVII столітті про пейзаж достатньо було сказати, що він "приємний" або "неприємний". Епітети, що ставали постійними, не дозволяли що-небудь змінити. Ліс, наприклад, був тільки "чорним та мовчазним". Тільки з кінця XVIII століття відбувається розвиток кольористики в напрямку урізноманітнення кольорових епітетів або інтенсифікації кольорів. Поезія конкурувала з живописом, вчилася у нього, а подекуди й сама його вчила. "Завиден жребий художника-живописца; он счастливее тех, которые, ставя каракули на бумаге, думают, что срисовывают словами природу; он проживет месяц в Боржоме, а вывезет воспоминаний на целый век…" – писав відомий діяч XIX століття. Зрештою практика показала, що власне завдяки поєднанню зорових вражень з іншими (а не тільки розширенню кількості епітетів чи метафор) література може досягнути належної наочності, образності.
Зорові відчуття напряму пов’язані з уявленнями про форму, рух, а нерідко і з відчуттями слуховими. Тому поезію зближували не лише з живописом, а й з музикою, світом звуків. Коріння цього зближення заховані у глибокій давнині, коли людина наслідувала звуки природи, що врешті-решт призвело до того, що вона сама стала відкликатися звуками на усі явища зовнішнього світу. Тому роль акустично-звукових елементів у поезії також надзвичайно важлива. Створення за допомогою слова звукових вражень в пейзажі особливо характерно для лірики. У сучасній науці розроблена навіть своєрідна звукова символіка. Поєднання в описі природи звукових й зорових вражень дає змогу пожвавити картину, зробити її об’ємною, динамічною.
У історії розвитку літератури деякі дослідники виділяють епоху, коли усе мистецтво програмувалось ціллю "облагородить поезию до высоты музыки".
Причому, чим складнішими були звукові відчуття, тим простішим виявлявся засіб їх передачі: "ніяких звуконаслідувань, порівнянь і складних метафор; образи звуку трансформуються в образи світла і руху, і стисло відмічається лише настрій, який вони створюють". І це тоді, як кольорове враження може тривати, лишатися незмінним; тому й складніше закріпити його в слові, ніж звукове відчуття, яке з’явилося і завмерло, згасло.
Отже, по-перше, поетична наочність швидше досягається порівнянням одних відчуттів з іншими і їх взаємозаміною, а по-друге, чим простішим є відчуття, тим важче його словесно оформити. Підтвердженням останнього є відтворення у поезії смакових і нюхових відчуттів.
Для передачі перших у мові є, хоч і невеликий запас специфічних означень, стосовно ж інших – більшість з них передає або смакові, або термічні відчуття, що так чи інакше пов’язані з нюховими відчуттями.
У згадуваній праці академік Білецький зазначав, що "Довший час європейська поезія, дійсно, була дуже скупою у описі смакових і особливо нюхових відчуттів …Зовсім інше ми маємо на Сході". Дійсно, як говорить історія, леткі аромати прийшли у Європу зі Сходу і саме вони спонукали поетів Заходу зацікавитися світом пахощів.
Аромат діє як музика: він звертається до підсвідомості, викликає у нашій уяві мрії і спогади, і володіє надзвичайною силою самонавіювання.
Таким чином, передаючи стан своєї свідомості, викликаний подразненням нервових центрів, література змушена вдаватися до їх синкретизації. По суті, це цілком зрозуміло, оскільки у реальному житті ми рідко відчуваємо якесь одне відчуття, найчастіше різноманіття зовнішнього світу відбивається у нашій свідомості цілим рядом близьких йому асоціацій. Так і поет, зображуючи речі і обставини, він користується одночасно зоровими образами, що передають вагу і форму, інколи нюховими; зображуючи світ живої природи, він мобілізує слова, що передають найрізноманітніші відчуття.
Описувати зовнішній світ – це означає описувати живу природу. Тому як не одразу досягли значного успіху у переданні найпростіших, елементарних вражень від зовнішнього світу, так і не одразу у літературі були напрацьовані ті складні описові форми, до яких ми звикли і які сьогодні вважаємо найвищими досягненнями поезії. Еволюція пейзажу ішла в ногу із літературним процесом, який поступово розвивався, нагромаджуючи нові форми, стилі та літературні течії.