...Вона стояла. І над головами
уже пливли осінні холоди.
І не було ні радості, ні чуда.
Лиш тихий розпач: вмерти не дали...
(С. 90.)
Хоча спогад про "осінні холоди" є запланованим у сюжетній канві твору. За кілька тижнів після помилування і смерті матері Маруся Чурай вирушила на прощу до Києва. Була рання осінь.
Ця подорож для дівчини, яка ніколи не полишала рідних місць, стала справжнім відкриттям своєї Батьківщини – перед нею постала природа рідної землі у всій своїй неповторній красі. Це відкриття було хвилюючим, воно викликало у чутливої до краси дівчини сплеск любові до рідного краю:
Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, –
Оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є - дорога, явори,
усе моє, все зветься - Україна.
Така краса висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.
(С. 92.)
А тим часом природа, як і завжди, продовжує свій кругообіг: вона впевненою і твердою ходою прямує до зими, як і люди, що вирушили на прощу до Києва:
А степ уже сивий на поминках літа.
Осіннього неба останні глибини.
І гілка суха, як рука кармеліта.
тримає у жмені оранж горобини.
Як глянеш упростяж – дорога в намисті.
Ці барви чарлені і жовто-гарячі,
ці щедрі сади у багряному листі! –
а люди бредуть і бредуть, як незрячі. (С. 93.)
або:
Стоять ліси смарагдово-руді,
після дощу надовго крапелисті –
Все глибша осінь. Вже і жолуді
ховає сойка під опале листя.
Пейзажна картина подана через сприйняття ліричним суб`єктом змін у природі під час переходу однієї пори року в іншу.
Подорож була довгою. Ласкавість ранньої осені змінювалась на незатишність пізньої - дощової і холодної. І немовби в унісон із цією зміною у природі, Маруся Чурай відкривала Україну з іншого боку – "на тлі її прекрасної природи вона бачила страхітливе страждання свого народу, доведеного до відчаю польсько-шляхетськими гнобителями". Зруйновані, злиденні, "удовині села" по дорозі від Лубен до Києва - такі картини у контрастному співставленні з розкішною українською природою бачить Маруся Чурай. Таким чином, можна відзначити, що Ліна Костенко продовжує Шевченкову традицію "Занурюючись подумки у стихію народних пісень, історій, побуту, природи, й нарешті Україною, Шевченко зображує її всуціль краєм людської знедоленості".
Кобзар любив зображати природу України як земний рай, проте тут же, як правило, він показував і вражаючі картини всенародного бідування – красномовний приклад такого контрасту можна побачити у його поемі "Сон". Така творча спадковість, як зазначає у своєму дослідженні доктор філологічних наук Григорій Клочек, – це навіть не традиція, а об`єктивне відбиття української реальності, що тягнеться через усю історію нашого народу, включаючи і сьогоднішню". Розкішна природа, надзвичайно багата, щедра земля і злиденне існування народу на цій землі - цей одвічний контраст можна пояснити лише одним: багатовіковою навалою українського народу який з усіх боків роздирали на шматки його недруги. І всі вони мали одну спільну мету: знищити в зародку його національну свідомість, перетворити волелюбний народ у безсвідому робочу силу.
Символічним є те, що це все "допомагає" Марусі побачити і відчути мандрівний дяк, який зустрівся дівчині у дорозі. "Це була зустріч двох творчих, духовно багатих людей, між якими виникала взаємна приязнь. Їхні думки з приводу побаченого немовби взаємодоповнюються." Дяк, обійшовши мало не пів-Європи, має набагато більший життєвий досвід, та й загальна освіченість його вища, ніж Марусі. Дівчина не тільки вдячна слухачка – її бачення і розуміння дійсності є тонко естетичним, художньо-емоційним. Таке вдале поєднання критичного розуму і тонкої душі допомагає не тільки довідатись, але й емоційно пережити українську дійсність XVIII століття:
Он бачиш, хрест, і та пташина зграйка,
і та вже річка висохла на чверть, –
оце отут скрутили Наливайка
і віддали на мученицьку смерть
(С. 95.)
Песимістичний настрій поглиблюється картиною вимерлого села:
Зайшли в село:
Зайшли в село. І моторошно й дивно.
Ні гавкне пес, ні корби не скриплять .
Хати – як скирти поночі, ні блимне
Невже так рано люди уже сплять?
Двори якісь похмурі, непривітні.
На ви село зустріло двох жінок
Мов колодки, поцюкані в дровітні, –
гіркі обличчя в борознах думок
(С. 97.)
***
А вороння його вже тут – аж темно.
І кряче, кряче, кряче з верховіть...
А крук – самітник. Він собі окремо
Сидить і жде наступних лихоліть.
(С. 99.)
Маруся Чурай повернулася із прощі уже під зиму. Поетеса подає прекрасні панорамні картини української зими, вони готують читача до того що зима – це час фізичного і духовного згасання дівчини, він суголосний і природі, який завершується дивовожним її воскресінням навесні.
Зима старенькі стріхи залатала.
Сніги рожево міняться в полях.
...........................................
Сніги, сніги... сліди ще тільки вовчі.
Порожній степ і тиша до небес
.................................................
Ген хуторів причаєність глибока.
Он хтось іде в Полтаву з клумаком
І далина на всі чотири боки
перехрестилось чорним вітряком
(С. 123.)
Малюнок занесеної снігом Марусиної хати допомагає читачеві заглибитись в її психологічний стан:
живе Маруся в захистку зими.
У снігових завоях завірюхи,
де вже од хати тільки острішок.
калиною годує омелюхів
отих жовтеньких стомлених пташок.
(С. 134.)
Коротке Марусине життя закінчуватиметься весною. Читаючи і перечитуючи картини пробудження природи у останньому розділі роману "Весна і смерть, і світле воскресіння", приходимо до думки, що ми ще мало знаємо "Марусю Чурай" та й творчість Ліни Костенко взагалі. Поза всяким сумнівом ці рядки можна назвати поетичними перлинами, які щедро розсипані на сторінках роману. "Їх треба вивчати напам’ять – тоді вони назавжди залишаються з людиною, непомітно виховують у ній здатність помічати прекрасне у природі."
Про весняне пробудження природи поетеса говорить без особливої творчої винахідливості. Проте створювані нею картини такі барвисті і пахучі що здаються майже зримими. Вони збуджують уяву, викликаючи спогади про усі пережиті весни, створюючи один збірний образ, саме той, що зображує поетеса:
Уже в дітей порожевіли личка,
Уже дощем надихалась рілля
І скрізь трава, травиченька, травичка!
І сонце сипле квіти як з бриля.
Вже онде щось і сіють у долині.
Вже долітає пісня з долини.
Вже горлиця аврукає в бруслині,
Стоять в заплавах золоті лини.
Тут коло нас така зелена балочка
там озеро, не видно йому дна.
Вже прилетіла голуба рибалочка,
Ніс в неї довший ніж вона.
Вже й дикі гуси в небі пролітали,
вже й лебеді кричали крізь туман
Вже ходять в болотах біля Полтави
ходуличник, крохаль і турухтан.
(С. 143.)
Той факт, що поетеса закінчує роман "весняним розділом" є зовсім не випадковим. Хоч, на перший погляд, це не відповідає настрою, що виникає від усвідомлення – Маруся Чурай доживає останні дні. Здавалося б, все це повинно бути навпаки: треба, щоб природа "плакала" над смертю героїні, а не розцвітала по-весняному. Та Ліна Костенко, відкидаючи таку паралелізацію долі головної героїні і природного пейзажу, вдається до іншого, набагато сильнішого за смисловим вирішенням художнього прийому.
Так, Маруся Чурай навесні, коли природа досягає піку свого розквіту, помирає від сухот, а точніше від перенесених душевних страждань, глибокої психологічної травми. Але у цьому світі навіки залишаються жити її пісні. "Ліна Костенко багато розмірковує, що ж лишає по собі людина. Де відшукати те одвічне, що збагативши тебе особисто, залишиться у спадок твоєму народові, а відтак і людству?" Життя продовжується і воно прагне кращого майбуття...
А дні стоять, – не хочеться тужити!
І кожна пташка хатку собі в’є.
– Скажи, зозуля, скільки мені жити? –
Кує зозуля... Цілий день кує
(С. 144.)
Весна прийшла. Скасовано угоду.
Вся Україна знову у вогні.
Цвіте земля, задивлена в свободу.
Аж навіть жити хочеться мені.
(С. 144.)
Пейзажні картини майстерно вплетені у канву твору, часто стикаються з історичною основою роману, створюючи не тільки декоративний фон, але глибше розкриваючи події визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Ця тема гострішого розвитку набуває у наступному романі Ліни Костенко "Берестечко", який побачив світ у 1999 році.
"Ця книжка про одну з найбільших трагедій української історії – битву під Берестечком". Обидва романи – і "Берестечко", і "Маруся Чурай" – об’єднує не тільки спільний історичний період Хмельниччини, а і те, що одним із виразників складних художніх елементів роману є українська природа, на тлі якої змальовуються події і першого і другого твору. Вона є одним з чинників національного духу, яким прийняті вищезгадані твори. Вона є органічним складником образу України.
Але якщо описи картин живої природи у романі "Маруся Чурай" поглиблюють розуміння душевного стану якогось конкретного образу, то у романі "Берестечко" вони "працюють" на:
1) увиразнення образу сплюндрованої української землі.
Земля ж моя, нащо ти рожаїста
А чом же ти, земле, не з каменю-трути
і пощасливити кожен трутень!
.......................................................
Берестечко моє, дощами і кров’ю залите... та ін.
Потрібно зазначити, що ознаки спустошеності і безнадії підсилюються такими стилістичними фігурами, як звертання і риторичне запитання.
2) поглиблення розпачу у душі Богдана Хмельницького:
Поля одсиріли від мряк
Над ними небо мов сіряк.
По самий обрій туга, туга, туга...