"Природа в поезії Ліни Костенко лікує, одживлює зболену душу, дає наснагу. І вже дійсно прадавнє з’являється у цих взаємовідносинах", як у поезії "Обступи мене ліс…". Щоб краще зрозуміти твір треба уявити ту складну ситуацію 70 ¾ 80-тих років. Треба зазначити, що "жорстоких і тлустих" ворогів із числа літературних і не тільки літературних чиновників у неї було чимало. І боротьба з ними була виснажливою. Щоб зберегти душевну рівновагу вона відвідувала ліс, де набиралась спокою, сили і душевної рівноваги. Природа її розуміла:
Я побуду з тобою. Я тихо з тобою побуду.
Нахилися до мене і дай мені жменьку суниць.
Подивлюся на сонце. Поклонюся знайомому дубу.
Розпитаю як справи у сосен, і зірів, і птиць.
Хай погоня підожде, усі ці жорстокі і тлусті.
Я нікуди не дінусь. Я долю свою прийму.
А коли я беззбройна, їм потім вийду на зустріч,
то вони позадкують, самі не знають чому.
(С. 183.)
"Костенко має глибинний зв’язок з природою, – зазначає австралійська дослідниця творчості поетеси Галина Кошарська. – Вона постійно оживає в її спогадах, даруючи душевну рівновагу та велику втіху. Для неї природа завжди жива; вона дає задоволення на естетичному та емоційному рівнях." У трактуванні поетеси природа не тільки жива, а ще й наділена розумом і почуттями. Іноді поетеса зіставляє людину і природу, віддаючи перевагу останній:
Поїдемо поговорити з лісом,
А вже тоді я можу і з людьми. (С. 51.)
Актуальною у творчості поетеси є тема екологічної кризи, що за словами Брюховецького В. С. "проявляється лише у формі одухотворення природи, немов докірливий натяк сучасникам… Які ж то ми сліпі й глухі, не бачимо, шо цей ліс живий. У нього добрі очі. Тут усе таке незлісне й літописне…".
Кожен твір, з якого зринають дивовижні образи природи, впливає на екологічну свідомість читача. Однак є у творчості Ліни Костенко кілька поезій, присвячених власне екологічній проблемі. Одна з них "Ще назва є, а річки вже немає". Перші два катрени – це дві самостійні картини, які увиразнюють одна одну. Кожен наступний мікрообраз є наслідком тієї причини, що річка загинула – від неї залишилася тільки назва, яка нагадує: вона все-таки була, живила своєю благодаттю довкілля. А зараз "усохли верби, вижовкли рови, і дика качка тоскно обминає рудиментарні залишки багви" (С. 53). Степ став особливо спекотним без річки. У небі – "зморений лелека". Земля потріскалась без води: "У берегів потріскались вуста". Міст "світить ребрами" – він теж занепав, втративши свою одвічну функцію. Створений пейзаж змушує відчути, що цей занепад стосується кожного і задуматись про наслідки...
Ще трагічніше ця тема звучить у поезії "Жоржини на чорнобильській дорозі", але тут не з’ясовуються причини і наслідки. Опис забрудненої природи є констатацією факту:
Роса – як смертний піт на травах,
на горіхах.
Але найбільше стронцію у стріхах.
Хто це казав, що стріхи традиційні?
У нас і стріхи вже радіаційні.
(С. 544.)
Тема Чорнобильської трагедії поглиблюється у наступній поезії, з того ж таки циклу "Інрустації":
Атомний Вій опустив бетонні повіки.
Коло окреслив навколо себе страшне.
Чому Звізда-Полин упала в наші ріки?!
Хто сіяв цю біду і хто її пожне?
…………………………………….
Загидили ліси і землю занедбали.
(С. 538.)
Проте якою б страшною не була ця трагедія, вона залишається трагедією одного народу. А у віршах "Ластівки тікають із Європи" та "Прощай морська корово їз Командорських островів" Ліна Костенко проявляє уміння мислити глобально, в межах планети.
В деяких "пейзажних" поезіях добре відчутний соціальний сенс. Гинуть не тільки ріки, а й села – ті, яким у 70-80-х роках було надано статус "неперспективних"
Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?
Світку мій білий, яке тут роздолля!
Смуток нащадків – як танець бджоли,
Танець бджоли до безсмертного поля.
Голос криниці, чого ти замовк?
Руки шовковиць, чого ви заклякали?
Вікна забиті, і висить замок –
ржава сережка над кігтиком клямки
(С. 15.)
Тужний мотив занепаду українського села сповнює поезію "Хутір Вишневий". Щедра і розлога земля українського Півдня. І загублений у степу хутір з поетичною назвою Вишневий.:
Вишневий Хутір... Ні душі.
А де ж ті вишні, де ті вишні?, – розпачливо запитує
поетеса, і риторичність її запитань не підлягає переглядові.
Без дбайливих господарських рук земля втрачатиме свою родючу силу:
Все обступили солонці
Рілля вродила камінцями. (С. 188.)
Поезії Ліни Костенко, об’єднані екологічною темою, змушують пройнятися тривогою за долю нашої природи. Спілкування з її творчістю – це завжди важливий урок, на якому навчаєшся речей простих і мудрих – вічних. І якщо на цьому уроці ти є уважним і старанним учнем, то зрозумієш, що природа – це не просто буденні степ, трава, річка, ліс, сонце, дощ і вітер, а дарований Богом дивосвіт, у якому ти знаходиш красу, спокій, взаєморозуміння, відновлюєш свої сили, заражаєшся радістю існування.
3.2 Натурфілософська лірика Ліни Костенко
Досліджуючи творчість Ліни Костенко, академік Академії Наук Вищої школи Григорій Клочек визначив тематичні домінанти її творчості, але коли межі "тематичних епіцентрів", що позначаються ключовими словами пам’ять, творчість, любов, можна чітко визначити, то четвертий епіцентр, що позначається словом природа, і окреслює певний масив поезії цього автора, але разом із тим є наскрізним для творчості Ліни Костенко. Твори, де побутування пейзажу не є самодостатнім, а лиш виконує функцію декоративного фону, чи просто увиразнює головну думку, називають у літературознавстві натурфілософськими.
За своєю суттю філософська лірика, відштовхуючись від конкретних філософських ідей, являє собою "вільно-особистісний ліричний роздум про світ та людину, роздум хоч і узагальнений, але неповторно "забарвлений" ще й певним станом, настроєм, вротенням". Тобто специфіка філософської і, зокрема, натурфілософської лірики полягає в тому, що вона відображає досвід і переживання автора, які втілюються у роздумах і почуттях ліричного героя. Для української філософської лірики не є характерним відштовхування від конкретних філософських ідей, це зумовлене вкрай несприятливими умовами розвитку національної філософії.
На жаль українські дослідники зверталися до проблем української лірики лише спорадично. Хоча три десятиліття тому відомий дослідник і літературознавець М. Ільницький проголосив: "З розряду ліриків-філософів не можна виключати жодного із значних наших поетів".
До цього ряду сміливо можна віднести ім’я визначної поетеси нашої сучасності Ліни Костенко. У творчості якої філософська лірика представлена усіма різновидами. Проте у даному дослідженні ми торкатимемось лише пласту натурфілософської поезії. Саме ця особливість лірики є "визначальною рисою, за якою безпомильно вгадується той чи інший майстер. У Ліни Костенко це концентрація мислі. Це її натурфілософський першоелемент".
Пласт натурфілософської лірики – це тематичний різновид власне філософської лірики, до якої ще входять морально-філософська та соціально-філософська. Відомий літературознавець М. Ільницький у своїй праці "Поезія останніх десятиріч: традиції і новаторство" писав, що вважає спільним для багатьох українських поетів "прагнення соціально-філософської насиченості вірша та натурфілософської тематики" (В. Мисик, Д. Павличко, Л. Костенко, І. Драч).
Філософська поезія має глибоке коріння в історії розвитку української літератури. Всесторонньо її задекларували геніальні поети ХІХ століття – Т. Г. Шевченко, І. Я. Франко, Леся Українка. Митці ХХ ст. продовжили і розвинули її усталені традиції (Б.–І. Антонич, В. Свідзинський, Я. Щоглів).
Зокрема класичним прикладом побутування натурфілософської лірики є поезія "Листопад" Я. Щогліва. Як і ряд інших творів поета вона свідчить, що звертався він до природи не в ім’я її самої. У навколишніх пейзажах поет прагнув дошукатися таємниць людського буття, зокрема і свою власною. Між життям природи і життям людини він проводить аналогію:
А ти, що осені настиг
Та просвітку не знав,
Чи хоч єдиний лист зберіг,
За котрим жалкував?
А чи хоч краплю теплих слів
Зоставив від весни,
Щоб плакать так, як плаче ліс
За літом восени?
Ліна Костенко – поет, який одухотворює гармонію природи в гармонійність людського життя, проте у деяких поезіях знаходимо дисонуючі контрастні асоціації. А за визначенням І. Я. Франка (він його подає у праці "Із секретів поетичної творчості"), "контраст – це один з наймогутніших способів поетичного малювання ... поет навмисне завдає трудності нашій уяві, щоби розбурхати її, викликати в душі те саме занепокоєння, напруження, ту саму непевність та тривогу, яка змальована у його віршах".
Прикладом такого художнього прийому є подія "Сучасна баркарола". Змальована морська ідилічна картина: Азовське море, лагідні хвилі, передзахідне сонце. Пісок заносить залишки Баркаса – "чого розбився він? Чи ще з війни, чи, може, так, од шторму..." –
Як тут неквапно проминає час!
Який вечірній присмак матіоли!
Піски і я. І тиша. І баркас.
І ті, що вже не вернуться ніколи.
Поезія "Цавет танем!", маючи головною темою історію вірменського народу, одночасно спонукає читача задуматись над важкою долею українського народу та його слова, пишучи про вірмен Ліна Костенко апелює до історичної пам’яті і національної свідомості українців:
А скрізь по всій пустелі
тоненькі стебла літер,
як трави проростають в колючому піску.
Їх топчуть ситі коні, дзвенять чужі стремена.
А букви проростають в легенди і пісні.
Мовлячи про сенс творчості у житті поета, авторка у поезії "Вечірнє сонце, дякую за день" малює природу через мікрообрази, які у взаємодоповненні створюють ідилічну фонову картину: