„Сонце незахідне, Христе, творче всього і Пане створіння! Як доторкнуся до найчистішого тіла Твого, якого не торкаються й небесні сили, що служать Тобі з страхом? Яким серпанком огорну Тебе, що огортаєш туманами землю та покриваєш небо хмарами?
Які пахощі виллю на Твоє святе тіло, якому дари з пахощами приносили перські царі?..
Яких надгробних пісень заспіваю з нагоди Твоєї смерті, Тобі, якому в небесах невпинно серафими співають?"
Йосип звертається з промовою до Пілата, випрошуючи в нього тіло Христове; Христос розмовляє з невірним Хомою: ангел звертається до мироносиць. Форму розмови має проповідь про розслабленого. Христос питає його, як і в Євангелії, чи хоче він бути здоровим; той оповідає про свій стан:
„Богові молюся, та Він не слухає мене, бо беззаконня мої перевищують мою голову;
Лікарям віддав увесь маєток, але допомоги не дістав; Немає зілля, що могло б змінити Божу кару; Знайомі мої нехтують мною, бо сморід мій позбавив мене усякої радості;
І ближні мої соромляться мене; Чужим я став через своє страждання братам моїм; Усі люди лають мене, і того, хто втішив би мене, не знаходжу".
Далі йде зображення стану хворого:
„Чи назву себе мертвим,— але мій шлунок бажає їжі, а язик сохне від спраги.
Чи подумаю, що я живий,— але не лише з ліжка не можу встати, але й посунутися не можу: ноги мої не ходять, а руками не лише працювати, але й обмацати себе не можу. Я непохований мрець, як я гадаю: ліжко — це моя труна,
я мертвий між живими, та живий між мертвими, бо я живлюся, як живий, а як мертвий — не працюю...
Голод більше, ніж хвороба, гнітить мене: бо якщо і страву дістану, не можу покласти її в уста, усіх молю, аби мене хто нагодував, та мій бідний окрух поділяю з тими, що мене годують. Стогну з сльозами, закатований болями немочі моєї, і ніхто не приходить відвідати мене.
Якщо рештки страв богобоязних людей до мене приносять, то хутко приходять служники Овечої купелі, та не так пси облизували струп Лазарів, як оці — мою милостиню пожирають. Не маю ані мастка, щоб заплатити людині, що піклувалася б мною... Не маю людини, що, не нехтуючи мною, служила б мені...
Не маю людини, що поклала б мене в купіль!" На цю промову Христос відповідає також промовою,—вся священна історія є, мовляв, служба Божа людині: і створіння світу, і олюднення Боже: „Чому мовиш: не маю людини?
Я для тебе став людиною, я щедрий та милостивий, і не порушив обіту мого олюднення...
Для тебе поживу вищого царства залишив, та мандрую в нижньому, служачи: я прийшов не для того, щоб мені служили, а щоб самому
служити. Для тебе я, безтілесний будучи, ввійшов у тіло, щоб усіх від
душевної та тілесної недуги вилікувати. Для тебе я, невидний ангельським силам, з'явився всім людям...
...Я став людиною, щоб зробити людину Богом... Хто ще вірніше служить тобі? На працю для тебе я створив усе створене. Небо та земля тобі служать: те вогкістю, а ця плодами. Для тебе сонце світлом та теплом служить, а місяць з зорями ніч освітлює.
Для тебе хмари дощем землю напоюють. І земля всяке зілля з насінням та дерева з плодами на службу тобі вирощує.
Для тебе ріки рибу носять, а пустині звірів годують. А ти мовиш: не маю людини! Хто ж є правдивішою людиною, ніж Я, бо не порушив Я обіту мого олюднення!"
Про зцілення ослаблого розмовляють між собою книжники... В іншій проповіді оздоровлений сліпонароджений вихваляє Христа, в дальшій проповіді ангели, пророки, святі розмовляють у небі про вознесіння Христове.
Отже, цілий ряд проповідей „драматизовано".
Мова Кирила проста, і хоча не відходить значно від церковнослов'янських норм, але користується словами, що є і в народній мові.
З писаних Кирилом Туровським творів саме молитви Кирила, відзначав Михайло Возняк, мають неабияку цінність, оскільки в них він менше захоплюється описами, не стає відвертим промовцем, а залишається проповідником слова Божого; проте, зберігаючи простоту й безпосередність у передачі думок і почуттів, Кирило творить зразки живої, щирої розмови віруючого християнина з Богом.[17] Якими б риторичними не були всі ці промови та розмови, вони вносять у проповіді людські, теплі, близькі слухачеві мотиви. Розглянемо ще один приклад – фрагмент "Притчі про людську душу й тіло":[18]
| Господи, благослови, отче! | |
| Добре ж, браття, й дуже корисно розуміти нам Святого писання смисл: це й душу робить невинною, і на покору спрямовує розум, і серце на прагнення до доброчинності вигострює, і саму людину робить вдячною, й на небо до Божих заповітів думку направляє, і до духовних трудів тіло зміцнює, і зневагу до цього земного життя, і до багатства, і до слави дає, й усі житейського світу скорботи відводить. Тому й прошу вас, постарайтесь пильно читати святі книги, щоб, Божим наситившись словом, вічного життя несказанного блаженства досягти: якщо воно й невидиме, зате вічне й кінця не має, міцне й недвижиме. Давайте не просто проговоримо язиком, написане вимовляючи, але, з розмірковуванням, вчитавшись, постараємося ділом виконати це. Бо солодке — медовий сот, і добре — цукор, обох же краще книжкове знання, тому що воно — скарбниця вічного життя. Якби тут хтось знайшов земний скарб, тоді на все й не зазіхнув би, а лише один дорогоцінний камінь узяв би — і ось уже без суму харчується, як до самої смерті багатство маючий. Так і той, хто знайшов скарбницю священних книг, а також пророчих, і псаломських, і апостольських, і самого Спасителя Христа збережених промов, розум істинний, розмірковуючий, — вже не собі одному на спасіння, а і багатьом іншим, які слухають його. Сюди й підходить євангельська притча, яка говорить: “Усякий книжник, який пізнає царство небесне, подібний до мужа домовитого, який із скарбів своїх роздає і старе, і нове...”. | наростання напруги антитеза антитеза порівняння метафора порівняння-ілюстрація паралелізм ампліфікація цитування авторитетного джерела |
Кирило наближує образи, навіяні його взірцями, до рідної природи, до рідного життя. Так, у порівнянні Великодня з весною, ідея якого запозичена з проповіді Григорія Богослова, Кирило поширює, розробляє образи хліборобські, зовсім викидаючи образи мореплавства, чужі більшості його слухачів.
Проповідницький стиль Кирила, можливо, не був пов'язаний виключно з традицією „високої" проповіді. Серед творів, приписуваних Кирилові, є прості проповіді, як напр., „На Зелені свята", що в ній коротко та ясно оповідається про бажання Боже врятувати проповіддю грішників або про важливість церковної науки з таким дотепним закінченням:
„Коли б я щодня роздавав золото або срібло, або мед чи вино, чи не приходили б ви самі непокликані та радили б іншим приходити? А нині роздаю слова Божі, що незмірне ліпші за золото та каміння дорогоцінне і солодші за мед та щільники..."
Хоча й не оригінальні думками, проповіді Кирила мали чималий успіх у слов'янських літературах, попереходили вони і на Балкани та ввійшли в склад збірок високоавторитетних святоотцівських творів. Вони повходили і до пізніших друкованих збірок проповідей (17-18 ст.), призначених в основному для читання. Петро Могила згадує Кирила як одного з визначних проповідників старої Русі, а Кирило Транквіліон Ставровецький навіть наслідує його в своїй „Учительній Євангелії". Зустрічаємо в 17 в. наслідування його і в російській літературі.
Кирило Туровський залишив нам надзвичайно багату і цінну літературну спадщину. Проведений нами аналіз дозволяє зробити висновок, що, у своїй творчості Кирило Туровський використовує історичну, літописну і агіографічну традицію та вводить її в гімнологічну, церковну візантійську символіку. Проте, Кирило не обмежився роллю простого компілятора, своє завдання він, очевидно, бачив у літературній обробці матеріалу. Він поширює або скорочує свої взірці, єднає їх в органічну цілість та прикрашує думки грецької проповіді такими риторичними прикрасами, які краще промовляють до розуму та серця його слухачів. Блискучий оратор і представник урочистого й учительного красномовства на Русі, він закликав письменника й оратора (літописця й піснетворця) уважно вивчати й вслухатися у те, що відбулося, прикрашати діяння героїв відповідними словами. Він сам як письменник та оратор він вступає в мистецьке змагання зі своїми великими попередниками і виходить із цього важкого завдання переможцем.
1. Грушевський М. Історія української літератури. – Т. 3. – К.: Либідь, 1993. – С. 80-97.
2. Гурвич Е.С., Погорілко В.Ф., Герман М.А. Основи риторики.— К. 1978.
3. Златоструй. Древняя Русь X—XIII веков.— М., 1990— С. 193—194 // Сагач Г. Риторика. – С. 297-298.
4. Леммерман Х. Учебник риторики. – М.: АО "ИНТЕРЭКСПОРТ", 1998. – С.256.