هي والحقائبُ تحت أكداسِ الغبارْ
تغفو دقائقَ ثم يوقظها القطارْ
وُيطِلُّ بعضُ الراكبينْ
متثائباً، نعسانَ، في كسلٍ يحدّق في القِفارْ
ويعودُ ينظرُ في وجوهِ الآخرينْ
في أوجهِ الغُرَباء يجمعُهم قطارْ
ويكادُ يغفو ثم يسمَعُ في شُرُودْ
صوتاً يغمغمُ في بُرُودْ
" هذي العقاربُ لا تسيرْ !
كم مرَّ من هذا المساء؟ متى الوصولْ ؟"
وتدقٌّ ساعتُهُ ثلاثاً في ذُهُولْ
وهنا يقاطعُهُ الصفيرْ
ويلوحُ مصباحُ الخفيرْ
ويلوحُ ضوءُ محطةٍ عبرَ المساءْ
إذ ذاكَ يتئدُ القطارُ المُجْهَدُ
... وفتىً هنالكَ في انطواءْ
يأبى الرقادَ ولم يزلْ يتنهدُّ
سهرانَ يرتقبُ النجومْ
في مقلتيه برودةٌ خطَّ الوجومْ
أطرا فَهَا .. في وجهِهِِ لونٌ غريبْ
ألقتْ عليه حرارةُ الأحلام آثارَ احمرارْ
شَفَتاهُ في شبهِ افترارْ
عن شِبْهِ حُلْمٍ يفرُشُ الليلَ الجديبْ
بحفيفِ أجنحةٍ خفيّاتِ اللُحونْ
عيناهُ في شِبْهِ انطباقْ
وكأنها تَخْشَى فرارَ أشعةٍ خلف الجفونْ
أو أن ترى شيئاً مقيتاً لا يُطَاقْ
هذا الفتى الضَّجِرُ الحزينْ
عبثاً يحاول أن يرَى في الآخرينْ
شيئاً سوى اللُغْزِ القديمْ
والقصّةِ ا لكبرى التي سئمَ الوجودْ
أبطالهَا وفصولهَا ومضَى يراقبُ في برودْ
تَكْرارَها البالي السقيمْ
هذا الفتى.....
وتمرُّ أقدامُ الَخفيرْ
وُيطل وجهٌ عابسٌ خلفَ الزُجاجْ،
وجهُ الخفير!
ويهزُّ في يدِهِ السِراجْ
فيرى الوجوهَ المتعَبة
والنائمينَ وهُمْ جلوسٌ في القطارْ
والأعينَ المترقبة
في كلّ جَفْنً صرخةٌ باسمِ النهارْ،
وتضيعُ أقدامُ الخفير الساهدِ
خلفَ الظلامِ الراكدِ
مرَّ القطار وضاع في قلبِ القفارْ
وبقيت وحدي أسألُ الليلَ الشَّرُود
عن شاعري ومتى يعودْ ؟
ومتى يجيء به القطارْ ؟
أتراهُ مرَّ به الخفير
ورآه لم يعبأ به .. كالآخرينْ
ومضى يسيرْ
هو والسِّراجُ ويفحصانِ الراكبين
وأنا هنا ما زلتُ أرقُبُ في انتظارْ
وأوَدُّ لو جاءَ القطارْ ....
1948
Проїхав потяг
Ніч розгнівана тишею без меж,
Нічого не заважає їй крім глухого звуку
Розгубленого голуба і собаки, що гавкає на далеку зірку.
Наївна година знищить їх завтра,
А в якійсь стороні
Проїхав потяг.
Його колеса сплели надію, я почав чекати день
Заради нього… Проїхав потяг,
І зник далеко в тиші
За далекими пагорбами.
В мені залишився лише слабкий відголосок.
Я вдивляюсь на мріючи зорі
І уявляю вагони і довгий хвіст
Тих, хто спить і хто втомлений.
Я уявляю тяжку ніч
В очах, які нудьгують від облич пасажирів.
У блідому світлі фар потягу
Нудьгують, спостерігаючи мовчазний морок.
Я уявляю важке занепокоєння
Душ, які сумують і яких втомив гудок.
Вони і валізи в очікуванні,
Вони і валізи під купою пилу
Дрімають хвилину, а потім їх будить потяг.
Деякі пасажири виглядають,
Зіваючи, сонні, і з нудьгою дивляться в пустелю.
І знову дивляться на обличчя інших,
На чужі обличчя, які збирає потяг.
Вони майже засинають, а потім розгублено чують
Голос, який бормоче в холоді:
«Ці стрілки не йдуть!
Скільки пройшло часу? Коли прибуття?»
Розгублено пробило третю годину,
І тут його перебиває гудок.
З’являється ліхтар охоронця,
З’являється крізь світло станції вечір,
Бо обережно їде стомлений потяг.
…замкнений в собі юнак
Не бажає спокою і продовжує зітхати.
Він не спить, спостерігає за зорями,
А в його очах холод підкреслює мовчання.
Через палкість його мрій він почервонів,
Його губи ледь посміхались
Від напівсну, суха ніч розстелює
Шелестом таємничих крил мелодію.
Його напівзаплющені очі
Бояться, що промені втечуть за повіки,
Чи що побачать щось нестерпно відразливе.
Цей юнак розгніваний і сумний.
Даремно він намагається побачити в інших
Щось схоже на давню загадку
Чи велике буття,
Від якого герої і сцена сумують.
Він продовжує споглядати за її повторенням, гнилим і хворим.
Цей юнак…
Ідуть ноги охоронця,
Похмуре обличчя дивиться за склом,
Обличчя охоронця!
Він колише ліхтар в своїй руці
І бачить стомлені і сплячі обличчя тих,
Хто сидить в потязі,
Чекаючі очі,
Де в кожній повіці – крик в ім’я світла.
Зникають кроки безсонного охоронця
За мороком.
Проїхав потяг і зник в серці пустелі.
Я лишився один і питаю у бездонної ночі
Про свого поета і коли він повернеться?
І коли з ним прийде потяг?
Чи повз нього пройшов охоронець,
На якого він не звернув увагу…як і на інших.
І він пройшов.
Він з ліхтарем оглядає пасажирів.
Я тут і спостерігаю в очікуванні,
І хочу, щоб прийшов потяг…
1948