Об’єкт дослідження: поетичний доробок Ганни Чубач.
Предмет дослідження: мотиви і образи лірики поетеси. Образ ліричного героя.
Мета дослідження: передбачає розкрити світобачення Г. Чубач, внутрішню цілісність і єдність створеного нею художньо-образного світу. Визначити місце її поетичного доробку в літературному процесі. Реалізація мети передбачає розв’язання таких завдань:
висвітлити художнє світобачення поетеси;
з’ясувати особливості поетики лірики Г. Чубач;
виявити художню своєрідність авторського письма і поетичної мови збірок поетки;
розкрити майстерність образотворення;
дослідити особливості творення постаті ліричного героя;
визначити роль Г. Чубач в літературному процесі останньої третини XX ст.
Методи: описовий, культурно-історичний, порівняльний, зіставний, формальний.
Теоретичні і практичні значення дослідження: дана робота може бути використана для вивчення, дослідження матеріалу: в шкільних програмах, у вищих навчальних закладах, спеціальних спецкурсах, літературних гуртках, вечорах.
Структура роботи: робота складається з вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури. Обсяг роботи 57 сторінок, джерельна база нараховує 51 позицій.
Історичні обставини, що час від часу витісняли жінку з літературного життя, звичайні соціальні бажання та психологічна незалежність створила підґрунтя, де чітко діє жіноче прагнення, яке займає у фемінному письменстві панівне місце. Якщо навіть у жіночому характері проявлялися маскулісні риси, то на біологічному і психологічному рівнях вона потребувала вміння відчувати, кохати й бути коханою. Руйнуються гендерні обмеження, жінка вирушає на шлях реалізації своїх талантів та на пошуки власного творчого призначення.
Однією з головних для жіночого обговорення на рівні психологічних, філософських міркувань, навіть на рівні жартів (анекдотів) залишається тема пошуку ідеального образу чоловіка. Дослідниця Л. Поліщук, інтерпретуючи жіночу літературу як "явище незвичайне, характерне і символічне", окреслює її місце у перспективі до традиційної: "Не стаючи в якусь провокативну позу проти чоловічого письменства, жіноча література активно утверджувала свої позиції єдино правильним шляхом - через утвердження рівня творчої майстерності, літературних талантів, досконалості стилю та вивіреності, глибини письма" [32,122]. Погоджуючись з тим, що "ставання в провокативну позу" не було самоціллю письменниць, зазначимо, що певне протистояння все ж мало місце. Насамперед через внесення в творчий світ іншої перспективи бачення, яка дуже часто виявлялась контрастною до традиційної. Про це, зокрема, йдеться в статті М. Сріблянського "Боротьба за індивідуальність" [36,56]. Критик відзначає, що "письменниці більше дбають про людину, ведуть достойну боротьбу за її визволене. і виявляють більше волі, таланту, ніж мужчини, між котрим процент бездарностей страшенно великий, тоді як між жінками-письменницями дуже малий. Очевидно, що з жінок в письменство йдуть покликані" [36,80]. Останнє уточнення видається дуже доречним, якщо пригадати, які моральні, етичні, культурні, соціальні табу необхідно перемогти жінці, щоб наважитись висловитись і тим більше бути почутою.
Потужно й владно заявляє про себе в другій половині ХХ століття "жіночий голос", проголошуючи фемінізацію людської культури, з якої віками викреслювалися жіночі цінності. Фемінізм як вияв жіночої самосвідомості прагне змінити обличчя суспільства, акцентуючи проблеми стосунків між статями, дискримінації жінки в патріархальному світі як одні з найважливіших у наш час. Українська жінка кінця ХХ століття виявляє незадоволення своїм становищем, прагне самореалізації, активної участі в усіх сферах життя, навіть тих, які раніше були переважно прерогативою чоловіків. В Україні оформляється жіночий рух, існує ряд жіночих організацій та ініціатив, з’являється високоосвічена жіноча еліта, яка вносить жіноче світобачення у сфери філософії, науки, культури; гендерні студії формують власні академічні інституції. Художня література як велике "дзеркало" відбиває і зміну традиційних жіночих ролей, і феміністичні дискусії в сучасному суспільстві. Водночас література сама є засобом філософствування про жінку в сучасному світі.
У другій половині ХХ століття українська жіноча поезія починає усвідомлювати себе як специфічний літературний феномен, завдячуючи цим переважно феміністичній критиці (В. Агеєва, Т. Гундорова, Н. Зборовська, С. Павличко та інші), яка, по-перше, реконструюючи феміністичну традицію української літератури, вписує в неї сучасну жіночу поезію; по-друге, виступаючи вже суто як "критика", розкриває патріархальні стереотипи, "закодовані" в жіночих образах, творених письменниками-чоловіками, спонукаючи таким чином поетес до артикулювання в літературі жіночої суб’єктивності, пізнаної "зсередини". Концептуалізація жіночої статі у творах названих письменниць, пов’язана з активним художнім освоєнням гендерної проблематики, закономірно призводить до формування нової концепції особистості жінки, проявленої в художньому образі "нової героїні" жіночої поезії.
У літературознавчому осмисленні сучасної української жіночої поезії як специфічного художнього явища, "вписуванні" її в поточний літературний процес і в контекст світової літератури важливу роль повинно відіграти ґрунтовне вивчення концепції особистості жінки в ній, визначення її ідейно-художньої своєрідності.
Термін "жіноча поезія" (та споріднені "жіноча література", "жіноча проза", "жіноче письмо") є досить проблематичним, оскільки саме його існування випливає з питання про те, чи означує стать літературну творчість. Причинами неприйняття терміна "жіноча поезія" (як літературознавцями, так і подекуди самими авторками) є насамперед традиційно закріплене в патріархальній культурі значення "жіночості" як "меншовартості" і значна вульгаризація терміна "жіноча поезія" (і спорідненого з ним "феміністична поезія"). Ми приймаємо точку зору, згідно з якою "жіночість" літературного твору визначається: по-перше, усвідомленим жіночим авторством, по-друге, представленням образу жінки в якості протагоніста, по-третє, проблематизованою гендерною ідентичністю жінки-героїні. Актуальним питанням у сучасній літературознавчій науці є й розрізнення жіночої та феміністичної літератури. Зв’язок жіночої літератури із фемінізмом може варіюватися (хоча останній сприяє її самоусвідомленню) від його схвалення, навіть декларативного ствердження (феміністична тенденційність), аж до абсолютного заперечення, відкидання чи ігнорування. Істотною для сучасного літературознавства є проблема репрезентації жінки жіночою літературою, аналіз ґендерної специфіки способів і засобів творення образу жінки в ній (цим займається ще одна галузь феміністичної критики “Images-of-women study" (тобто, вивчення жіночих образів). З цього логічно випливає проблема відмінності образу жінки, твореного жіночою літературою і у творах, написаних поетами-чоловіками. Очевидне прагнення жінок-письменниць зображувати героїню не так, як чоловіки-письменники, апелюючи до власного унікального жіночого досвіду. Жіноча поезія прагне артикулювати в культурі світ жіночої суб’єктивності в усій повноті. Найчастіше поетеса звертається до особистого, прочитує текст власного життя, відповідаючи на питання: "Ким (чим) є жінка? Яка її сутність? Яке її буття?" [16,78]. При цьому стать концептуалізується, образи героїнь стають виявленням концепції особистості жінки. Таким чином, концепція особистості жінки в "жіночій літературі" - це художня інтерпретація письменником жіночої суб’єктивності в образі жінки, чия ґендерна ідентичність проблематизується. Принагідно зауважимо, що така інтерпретація не обов’язково здійснюється з феміністичних позицій, але за спрямованістю, за постановкою питання про інший спосіб самопочування жінки порівняно з чоловіком, такі твори перебувають у річищі сучасного фемінізму (постфемінізму), який постулює плюральність жіночої суб’єктивності.
У творах Г. Гордасевич, І. Жиленко, С. Йовенко, С. Майданської, Г. Чубач, Л. Костенко, Т. Коломієць, Г. Тарасюк та ін. постає тип жінки, схильної до формулювання власної життєвої філософії. Як засвідчують тексти проаналізованих поетичних творів, значна роль у художньому вираженні концепції "сильної героїні" відводиться реінтерпретації міфологічних сюжетів, мотивів і образів. Якщо у творах письменниць кінця ХІХ - початку ХХ століття, зокрема Лесі Українки, частіше йшлося про художнє відтворення особистості "забутої тіні", тобто жінки, незаслужено викресленої з історії культури через переважаючу увагу до сильного чоловіка - її пари, то сучасна жіноча поезія більше цікавиться жінкою в традиційній чоловічій ролі міфологічного героя, "носія діяння" насилля, пізнання.
Багато в чому образ "нової" героїні жіночого письменства зумовлений наявністю її реальних життєвих прототипів, як зазначили В. Агеєва, С. Павличко. Одним з джерел творення концепції особистості жінки сучасними авторками є власний унікальний життєвий досвід останніх. У цьому витоки автобіографічності як істотної риси жіночої поезії. Суб’єктивізація поезії пов’язана з показом героїні "зсередини", ліризацією, що спрямована на розкриття неодновимірності, складності психічного життя героїні, виявлення діалектики свідомого й позасвідомого в ньому. Цим продиктовано послаблення зовнішньої сюжетності. Домінування особливого "хронотипу спогаду", ускладнення оповідної структури творів, експресивна функція художньої графіки (курсиву), яка допомагає "заповнити паузи" внутрішнього мовлення героїні, озвучити "голос підсвідомого", а також використання "символіко-міфологічного" типу психологізму, орієнтованого не стільки на аналіз, скільки на синтетичне відтворення внутрішнього життя героїні за допомогою умовних форм (міфу, фольклорних образів, фантастики), "сумарно-позначальної" форми психологічного вираження (снів, марень, галюцинацій), - все це сприяє розкриттю діалектики почуттів.