Прикметною рисою жіночої поезії є значне розширення образного світу героїні на протязі десятиліть. Якщо порівняти жіночу поезію XIX століття і поезію XX - XXI століття, то бачимо, що вона значно змінювалась. Якщо в XIX столітті вона зводилася переважно до сімейно-побутової сфери, то поезія останніх десятиліть ХХ ст. та XXI ст. активно освоюється в суспільних, національних, професійних площинах буття жінки у зв’язку з висвітленням таких проблемно-тематичних аспектів, як "жінка і нація", "жінка і держава", "жінка і постчорнобильська дійсність", "жінка і патріархальний світ", "жінка і творчість" тощо.
На сьогодні в демократичному суспільстві фемінізм стає нормою повсякденного життя жінки XXI ст., хоча гендерна рівність залишається ще метою. А серед літературних митців, які спромоглися побачити справжню суть проблеми в нашому постмодерному, літературному просторі у сфері жіночого письменства творять такі імена як Н. Бічуя, Л. Костенко, Ю. Міщенко, М. Матіос, Г. Тарасюк, С. Андрухович, С. Павличко, Г. Чубач, О. Забужко, Є. Кононенко, Л. Лузіна та ін. Кожній із них притаманна своя неповторність, індивідуальність авторського стилю, при цьому існує ряд творчих ознак, які їх об’єднують не за жанром чи тематикою, а за ідейними інтенціями, викликаними типовим прагненням та інтимним хвилюванням.
Небагатьом поетам у наш непоетичний час вдається вторувати стежку до сердець читачів, а без зворотного зв’язку складно писати. Вкотре згадуючи хрестоматійну фразу про те, що на нашій землі поет - це щось більше, ніж поет, українські митці стають і політиками, і менеджерами та продюсерами власних видань. Одним словом, опановують нові професії, аби вижити й продовжувати творити. Відкинувши зайвий песимізм, слід визнати, що велетенська енергія розуму й душі, поєднана з Даром Небес, таки приносить добрі результати. Переконливий приклад - наша славнозвісна сучасниця, поетеса Ганна Чубач.
Зірка Чубач засвітилася в українській поезії у благословенні 1970-ті роки. Живі були корифеї, які безкорисливо підтримували молодих, обдарованих "літературних новобранців". Нині важко повірити в те, що Ганну Чубач прийняли до Спілки письменників, коли вона була авторкою однієї поетичної збірки "Журавка". За рекомендацією поетеса звернулася до Платона Воронька. "Дівчино, сідайте, я писатиму рекомендацію вам". Ганна здивувалася: "А ви ж книжку не читали!" Тоді він пробіг очима вірш "Журавка" й підтвердив: "Дівчино, так ви ж дуже талановита" [4,13]. Другу рекомендацію дав Павло Усенко.
Прихід в українську літературу молодої подільської "Журавки" привітали письменники Олесь Гончар, Андрій Малишко, Борис Антоненко-Давидович, критик Микита Шумило, якому належать слова: "Я люблю двох поетес: одну - мужню, другу - ніжну " [4,14]. Недоброзичливці почали закидати Чубач: "Невже ти рівняєшся до Ліни Костенко? Вона відповіла: "Люди добрі, я ні з ким не змагаюся. Просто своєю ніжністю хочу дорівнятися до мужності Ліни Василівни" [4,14]. Серед тих, хто підтримав пані Ганну на літературній стежці, був і видатний співак Іван Козловський. Він запрошував молоду українську поетесу на літературні вечори до Москви. Представляючи її публіці, казав: "Захоплюємось красою цієї дівчини, а вона ж іще яка гарна поетеса, читай, Ганнусю [9,2]". І вона читала:
Стою берізкою край шляху,
Край шляху втомлено стою,
А вітер шарпає з розмаху
Косу заквітчану мою.
Колоритно і талановито представила себе, своє поетичне дарування у контексті дуже тяжкого часу з його життєвими випробовуваннями Великою Вітчизняною війною, голодом і холодом, втратою дуже близьких людей, - горда і мужня українська поетеса, Божою милістю, наша сучасниця Ганна Чубач. Коли Національна парламентська бібліотека України організувала у січні 2003р. Міжнародну презентацію виставки " Жіночі голоси української літератури", серед найвідоміших українських жінок таких, як Леся Українка, Марко Вовчок, Ольга Кобилянська, Наталія Кобринська, Ліна Костенко, Оксана Забужко, було представлене і ім’я Ганни Чубач, бо її поетичне слово, звернене до людей, випромінює потужну духовну енергетику тому, як наголошує поетеса:
Поети вірші болем серця пишуть,
А люди кажуть: "Писано пером!".
Відстоювання духовних начал української культури у поетичному здобутку Ганни Чубач, однієї з видатних поетес нашого часу, останніх років звучить настільки природно і на такій чистій ноті, що кожен із нас, її сучасників, доторкається душею до поетичних рядків, як до святості, з побожністю, відчуваючи в них дорогий плід людського серця і думки. Нині її поетичне слово випромінює для людей потужний струмінь духовної енергії.
Нехай мені доля вготовила муки:
Не камінь на плечі, а цілий обвал.
Я буду до щастя простягувать руки.
Я буду молитись на свій ідеал.
Нехай моя доля знедолено плаче.
Карає і мучить нестерпним життям.
Я - все-таки сильна! Я щось-таки значу!
Я світ цей здивую красивим дитям!
"Вважаю, що ці вічні слова признання нашої сучасниці Ганни Чубач здатні і захоплювати, і відтворювати, породжувати глибокі серйозні думки, бо саме в них - осмислення величі Жінки-Матері у єдності з Всесвітом, історією, з суттєвістю людського життя на Землі" [4,15].
Це її голос, "журавки з подільського жита", зливається з голосом самої природи, красою Буття, а її лірика дарує людині складного ХXI століття радість і надію тому, що талант Ганни Чубач - це вміння проникнути в самі потаємні куточки душі людини, а це дає можливість кожному з нас усвідомити природу власних почуттів. Головна риса, яка об’єднує всю її багатобарвну поезію - високе одухотворення і мудрість думок. Лірика Ганни Чубач - це радість пізнання життя і глибокі думки, філософські роздуми про людські страждання і розлуки, самотність, щирість внутрішніх переживань. І про це все відверто й чесно, з довірою звертається вона до нас, сучасників:
Я зла не творила.
А каятись буду.
За те,що любила.
За те,що забуду.
За те,що тягнуся
До зірки рукою,
І світ ображаю
Слізьми за тобою
Саме через страждання, високі думки поетеса приходить до сприйняття прекрасного і вічного, до спілкування із Всесвітом і Людиною:
Світ великий -
Видається ще більшим.
Малий із Меншим -
Спокій віднайдуть.
Гармонія -
Високі душі втішить:
Ми - два начала
І єдина суть.
Її лірика - це і шлях глибоких внутрішніх переживань і прозрінь, філософського єднання людського життя з світом природи. Нагадаємо: " А день сміється з нас обох // Осіннім листям у долину"; "Хмарять небо смиренні молитви // Я люблю, коли сонце регоче"; "Люблю тебе вечірнею зорею // Люблю тебе росою на траві"; " Коли минає тепле літо, // Я подумки кажу: "Ну, що ж?" // У цім прекраснім білім світі // Ми теж минаємо, як дощ!".
Вода у річці - стигне. стигне.
Листок - на дереві засох.
Я думала, що я єдина.
А я - одна із багатьох.
У віршах Ганни Чубач відчувається, як кожне слово, кожен образ несе у собі декілька значень, і має певний підтекст з філософськими роздумами ліричної героїні, з її мудрим відношенням до людського існування, її розумінням того, що можна черпати сили до життя перш за все із розмаїття цього світу, де "пахнуть осокори", "пахучі троянди", "пелюсткові весни білі" Красою цих поетичних образів вимірюється талант творів Г. Чубач
Кожен із її циклів, будь-то "Дзвінка ріка", або "При світлі каштанів", чи "Вічна жінка", "День снігопаду" є своєрідним способом осягнення мудрості світу Яскравим у неї є авторське наповнення слова силою художньої виразності, а кожна фраза насичена людськими роздумами. Ліричною героїнею Ганни Чубач в процесі збагачення духовним досвідом переосмислюються такі поняття як: життя і смерть, мить і вічність, любов і зрада. А сама вся її поезія з напруженим драматизмом пізнання істини і є у світоглядному і в естетичному вимірах джерелом того великого людського почуття, що спонукає людину до сенсожиттєвого вибору:
Скільки всього пережито!
Скільки не здійснилось мрій!
Колосом жита вицвіло літо.
Художня енергетика її мислення несе в собі високу життєстверджуючу тональність, незважаючи на те, що у віршах Ганни Чубач багато суму, зневіри, розпачу і думок про "вікову добу" людського життя, яку вона образно називає "зимою", коли "коси біліші стали".
Від яскравості зим, коли підводяться підсумки й "ідуть сніги на наші душі // на наші голови ідуть", коли "обліпили роки, обступили біди. // я ж іще не хочу думати сумне. // Нижчими не стали всі мої висоти. // Але досвід судить зверхністю зими".
лірика поезія ганна чубач
Ця жіноча сутність з її довірливістю і біллю виявляється в її поезії кохання, того кохання, яке розпочинається із вселенського переживання і все частіше - відчуття самоти: