Катрени від мене - то свято буденне.
Куди не поглянь, звідусіль:
Думки необжиті - жаринки з блакиті,
З Чумацького Шляху розсипана сіль.
О, слава Богу! Слава Богу!
Що все підтвердило життя:
Поезія це не дорога,
Глибока прірва почуття.
Не можна, щоб не процитувати ще один із улюблених нею "катренів":
Сховав кажан нічну велику тишу
Не в темнім лісі - в себе під крилом.
Поети вірші болем серця пишуть.
А люди кажуть: “ Писано пером! “
Мабуть в цьому і є висока майстерність її віршів і такою є естетична програма авторки.
Серед багатства поетичних образів-символів знаходимо такі свіжі, такі цікаві знахідки, свого роду, словесні перли-метафори: "І вітер тугу // Цілий день голосить. // І коник плаче // В полі серед трав"; "Дзвінка ріка у береги! // А я себе - у дзвони слів! // І лиш дерева, як Боги, // Стоять німі серед снігів". Уся ж вона - спроба виразити глибину і неминучість своєї приналежності поетичному слову, в я кому знаходять вихід усі радощі й болі життя. Закінчити аналіз можна віршем, якому Ганна Чубач, може, не надавала розширювального значення, але який цього значення набуває - через неминучість коли не свідомого, то підсвідомого діалогу кожного поета з читачем і критикою:
І з людьми, і в самотності -
Наче пташка у гаю:
Витру сльози непрохані -
І співаю, співаю.
У сумних - тільки спогади,
У веселих - надія.
Перехоплюю погляди:
А співати ж не вміє!
Може, голос мій тихий.
Може, слух не прекрасний.
Та співаю, як дихаю,
І старих, і сучасних.
Неспівучі най хмуряться,
Най собі насміхаються.
Я співаю, як моляться,
Як навіки прощаються.
Хіба що можна уточнити: голос у неї не тихий, швидше дзвінкий, і співається їй стільки ж у журбі, скільки й у радості.
Поезія має не одне (як інколи здається прихильникам тієї або іншої манери), а безліч облич. І всі - справжні. Якщо це поезія.
У справжність поезії віриться, коли бачиш, що вона не боїться здатися комусь неоригінальною. Приміром, давно вже віддано на поталу пародистам і спогади про "босоноге дитинство", і ностальгію по селу, і бідкання про незвичність міського життя для дитини полів і лісів. Проте зацитькане - живуче. Випростується, мов потоптана трава, то в одного, то в другого поета. Ось і Ганна Чубач, наче й гадки не маючи про таку недоречність, раз у раз вертається у босоноге ж таки дитинство, виливає сум за селом, сповідається у своїй душевній неприжитості у великому місті. І слова її такі щирі, безсумнівні й довірливі, що якось усе саме собою стає на свої місця. І розумієш, що все те є і довго ще буде однією з неминущих і великих тем нашої літератури, бо все те - частка нашого життя, реальність людських доль, яких не обминеш.
Втім, це лиш одна з тем поезії Ганни Чубач, переважно перших збірок, і далеко не головна. Ні ця, ні будь-яка інша не є якимось її спеціальним "амплуа". В одній з ранніх поезій вона так заявила свій діапазон: "Усе, що нині буйно зацвіло, не обминає моя тиха лірика". Не дуже рафіновано сказано, але властиву їй простодушну відкритість до світу характеризує.
Радо поетеса звертається до громадянських мотивів, проте громадянське світовідчуття здебільшого для неї не є чимось виособленим, воно - складник її цілісної поетичної натури.
Ці вірші постають у неї не тільки як соціальна тема, скільки в контексті роздумів про долю свого покоління, досвід народу і свій власний - з пам’яттю тяжкого повоєнного дитинства "Спогад такого дитинства Навіть деревам болить", з болючими думками й роздумами про батька, якого не знала "Я до народження зосталась сиротою.", зі своїми вже материнськими клопотами й уболіваннями про те, щоб діти наші не знали війни.
На такому ж особистісному, автобіографічному "замісі" формуються й інші мотиви її творчості. Відчуття Батьківщини виростає з живого образу рідного краю, подільського села, річки Немії, з пісні, яка скрізь тебе розшукає й не відпустить, зі спогаду, в якому " плаче небо у гніздо лелече", зі сну, в якому "глина ожила" і знов стає "побіленим причілком".
Гострі грані душевного приживання у великому місті:
Вивчаю короткі зупинки.
Купую "щасливі" квитки.
У кінчик легкої косинки
Ховаю рум’янець щоки.
Дівчата у сукнях шовкових
Розказують щось про кіно.
Звикаю до іншої мови.
Тривожно дивлюсь у вікно.
Щодня метушня перехожих,
Розмірений стукіт коліс,
А десь, наче церква порожня,
Стоїть позолочений ліс.
Ці рядки теж мають виразно автобіографічну позначку, не кажучи вже про радощі та гіркоти кохання.
Не тільки обрії, а й емоційний регістр поетичного світу Ганни Чубач прямо, без складних опосередковувань - це ж відчувається - "виводяться з її людської особистості, з її вдачі. А вона, як видно, вразлива, але нестямна, чуттєва, але не бурхлива, щира, але не нав’язлива. Одне слово, в її поезії стверджує себе здорова народна вдача - палка, та з природною згодою душі й глузду, з природною мірою внутрішньої рівноваги. Рівновага ця не є і не може бути спокоєм, погамованістю. Вона - лиш душевна надійність, що гарантує повернення до самої себе в усіх переживаннях, пригодах серця, досвідах почуття.
У 1961 році в газеті "Літературна Україна" з’являється перший вірш поетеси "Ранок".
Ранок очі розкрив.
Ранок коси цілує бентежно,
Ранок знову приплив
З синюватого шляху безмежжя.
І скінчилися сни,
Розлетілись від помаху вій.
Ранок хлопцем приплив
Під вітрилом розгорнутих мрій.
Видрукував його Євген Гуцало за рекомендацією Леоніда Вишеславського. А далі… Далі всі газети і журнали почали друкувати поезії Журавки з подільського жита. Композитори одразу ж помітили мелодійну поезію Ганни Чубач, тож зі сторінок друкованих видань слова злітали піснями.
У 1970 році з’являється "Журавка" - перша книжка поетеси. А в 1971 році Ганну одноголосно приймають до Спілки письменників України. То рідкісний випадок, коли письменник приходить до Спілки з однією книжкою.
Але щодо вступу до СПУ Ганни Чубач - то її книжка була скоріше формальною потребою, адже на той час в періодиці було надруковано більше 200 поезій авторки, що вже отримали широку популяризацію й завоювали прихильність читачів та шанувальників пісенної творчості. Її поезію вже знали, її вже любили. Творчі вечори поетеси проходили при переповнених залах. І хоч збірка "Журавка" упорядкована з поезії особистого характеру, притаманних для початківців, та сам виклад власних переживань є певною мірою оригінальним, власним. Смуток поетеси за покинутим рідним куточком землі, її хвилювання від зустрічі з невідомим досі міським життям не переспівані з поезій попередників, а виспіване власною душею.
Опустила в криницю відерце,
Зачерпнула з пісочком води,
Рідний дім залишається в серці,
Як далеко від нього не йди.
("Вдома")
Та зустрічаємо в цій збірці й чимало поезій на громадянські мотиви, бо авторку цікавить не лише власна душа, а й великий безмежний світ, у якому жити.
Усе, що нині буйно зацвіло,
Не обминає моя тиха лірика.
("Лірика")
Зачаровує й мова поезій: метафори, порівняння, віднайдені образи, яких іще донині не було і які свідчать про справжність поезії.
Присмерки, сутінки, тиша.
Неба густа каламуть.
Ходить під хатою вишня -
Знову мені не заснуть.
("Вишня")
Ночує вітер в клена на плечі,
І зорі снять дівочими піснями.
Пливуть хмаринок сині папірці,
І пахне шлях далекими світами.
("Рідне")
Бабине літо, бабине літо!
Мліє прозориста синь,
Туго натягує вітер
Струни німих павутинь.
("Бабине літо")
Характерними рисами усіх поезій Ганни Чубач є оптимізм, прозорість і чистота.
З ранку до вечора
сонце у мене
гріється в хаті.
Ним я печалюсь,
ним я радію,
ним я у світі багата.
Сльози гіркі
повисушує ревно.
Сум залетить -
пообпалює крила.
Ти мою хату
минаєш даремно -
сонцем тебе пригостила б.
Ставши членом СПУ поетеса відчуває потребу в удосконаленні своїх знань, тож їде до Москви, вступає на Вищі літературні курси Літературного інституту ім. М. Горького, які в 1973 році закінчує з червоним дипломом.
Новий диплом дає змог Ганні Танасівні працювати літературним консультантом в редакції журналу "Дніпро".
У 1974 році виходить друга поетична збірка "Жниця". Тут, окрім любовної лірики, поетеса представляє багато творів громадянського звучання, оспівує культуру різних народів (досвід творчих поїздок по країнах), зачаровується долями людей, переливаючи мудрість людської праці в глибинність поезії.
О хліборобська мудросте,
Не спи,
Коли слова, мов зерна, достигають!
Як перевесла, бережу думки,
Як засторогу, завжди пам’ятаю:
Розгублять зерна пізні колоски,
А ранні -
Також повноти не мають.
("Жниця")
Згодом з’являється збірка "Ожинові береги" (1977 р.). В цій книжці відчутний вплив так званих "галстучних" творів. Радянський період нашої історії характерний тим, що за дозвіл друкувати потрібно було платити оспівуванням комуністичних ідей.
Та навіть у таких творах поетеса знаходить можливість оспівувати і стверджувати не нав’язані ідеї, а власне поезію, уміло відмежовуючи ї від регламентованого партією.
Мій партквиток -
Моя новенька книжка:
Червоний паспорт щирого сумління.
Ним присягаю партії на вірність.
А чуле серце, де гаряча кров,
Дарує людям пісню і любов.