Зміст
І. Вступ
ІІ. Дослідження історичних романів Зінаїди Тулуб «Людолови» та Павла Загребельного «Роксолана»
ІІ.1. Роксолана, як символічне історичне жіноче
ІІ.2. джерела написання романів
ІІ.3. Єдиний сюжет романів
ІІ.4. Історичне значення романів
ІІІ. Роль Насті в історії
ІІІ.1. Настя патріотка чи зрадниця
ІІІ.2. Вплив Насті на султана
ІV. Специфіка творення жіночих образів в історичних романах Зінаїди Тулуб «Людолови» та Павла Загребельного «Роксолана»
IV.1. Засоби характеристики персонажів
IV.2. Переосмислення характеру Насті
IV.3. Розкриття авторами образу головної героїні
Висновки
тулуб загребельний людолови роксолана
І. Роман (франц. roman, нім. Roman, англ. novel) — великий епічний жанр, в основі якого лежить зображення приватного життя людини в нерозривному зв'язку із суспільним розвитком.
Жанровими ознаками роману є розгалуженість фабульних ліній сюжету, детальне розкриття життєвих доль багатьох героїв протягом тривалого часу, іноді всього життя. Герої зображуються в суспільних взаєминах і побуті, наодинці із собою, зі своїми проблемами та переживаннями, розкривається їх психологія та настрої.
У романі органічно переплітаються різні види організації мови — монологи, діалоги та полілоги, різного роду авторські відступи та характеристики.
За ідейно-художнім змістом романи поділяються на такі жанрові різновиди: соціальні, філософські, родинно-побутові, пригодницькі, сатиричні, авантюрні тощо. Однак такий поділ не завжди буде коректним з точки зору теорії, оскільки один і той же твір може бути одночасно і соціальним, і філософським, і історичним, і пригодницьким. В такому разі треба враховувати, яка риса домінує у творі.
У західноєвропейській літературі XVIII століття набуває особливої популярності авантюрний роман («Жіль Блаз» Лесажа), роман виховання («Вільгельм Мейстер» Ґете), психологічний роман («Памела» Річардсона). У цих творах з'являється дедалі більше елементів соціального критицизму, розвінчання моральних засад суспільства, в якому жили герої.
Все це готує появу в XIX столітті реалістичного роману, найвизначніші зразки якого належать Стендалю, Бальзаку, Діккенсу, Теккерею, Флоберу, Золя, Достоєвському, Толстому. їхня творчість була важливим кроком уперед у глибині соціального й психологічного аналізу, гострій критиці несправедливого суспільства, показі життєвих доль звичайних людей. Найбільшої глибини та досконалості роман набув у XX столітті, його досягнення пов'язані з іменами Т. Манна, У. Фолкнера, Р. Роллана, А. Франса, Я. Івашкевича, Г. Ґарсіа Маркеса, Ε. Гемінгвея, Л. Леонова, Ч. Айтматова. Водночас поширилися модерністські пошуки в галузі романістики, пов'язані з творчістю Дж. Джойса, М. Пруста, Φ. Кафки, Р. Музіля, Кобо Абе. У другій половині XX століття з'являється теорія та практика так званого «нового роману», або антироману. Наталі Саррот, А. Роб-Грійє, М. Бютор проголосили можливості традиційного роману вичерпаними, а натомість здійснили спробу написати безфабульний і безгеройний роман.
Український роман зароджується в XIX столітті. Перші твори цього жанру російською мовою були написані Г. Квіткою-Основ'яненком («Пан Халявський») та Є. Гребінкою («Чайковський»). Пізніше низку романів російською мовою створили Марко Вовчок («Записки причетника», «Жива душа»), П. Куліш («Михайло Чарнишенко», «Олексій Однорог»), Останньому належить і перший україномовний твір цього жанру — «Чорна рада» (1857 p.). Згодом побачили світ романи І. Нечуя-Левицького «Хмари», «Понад Чорним морем», Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та «Повія», І. Франка «Борислав сміється».
У XX столітті значно розширюються обрії українського роману. Цілу серію романів пише В. Винниченко («Заповіт батьків», «Записки Кирпатого Мефістофеля», «Хочу!», «Божки», «Чесність з собою», «Рівновага»). Пізніше з'являються його твори романного жанру «Сонячна машина», «Поклади золота», «Слово за тобою, Сталіне», «Нова заповідь», «Вічний імператив», «Лепрозорій».
Талановитими романістами виявили себе А. Головко («Бур'ян»), В. Чередниченко («За плугом»), Ю. Яновський («Чотири шаблі», «Вершники»), 3. Тулуб («Людолови»), Я. Качура («Ольга»), П. Капельгородський («Артезіан»), В. Підмогильний («Місто»), С. Скляренко («Святослав», «Володимир») та інші. Значний внесок у розвиток українського роману в літературі останніх десятиліть належить О. Гончару, В. Земляку, Григорію Тютюннику, П. Загре-бельному, В. Дрозду, І. Чендею.
В сучасній українській прозі роман представлений кількома жанровими різновидами. За змістом — це може бути історичний роман («Похорон богів» І. Білика, «Роксолана» П. Загребельного), соціально-психологічний роман («Вир» Г. Тютюнника, «Собор» О. Гончара), фантастичний роман («Серце Всесвіту», «Чаша Амріти» О. Бердника), сатиричний роман («Аристократ з Вапнярки», «Претенденти на папаху» О. Чорногуза), воєнно-патріотичний роман («Дикий мед» Л. Первомайського, «Прапороносці» О. Гончара), біографічний роман («Шрами на скалі» Р. Іваничука, «Прелюди Гоголя», «Осії Гоголя» Г. Колісника), мемуарний роман («Третя Рота» В. Сосюри) тощо.
За формою оповіді — роман в новелах («Тронка» О. Гончара), роман-хроніка («Хроніка міста Ярополя» Ю. Щербака), химерний роман («Позичений чоловік» Є. Гуцала), роман-сповідь («Я, Богдан» П. Загребельного). (2 с.3)A!!! ІІ. Зінаїда Павлівна Тулуб, що народилася 28 листопада 1890 року в Києві в сім'ї юриста і відомого на той час російського поета Павла Тулуба. Літературну діяльність почала російською мовою: перша її повість «На перепутье» була надрукована у журналі «Вестник Европы» (1916).
За радянського часу перейшла на українську мову.
Найвизначніший твір Тулуб — історичний роман-дилогія «Людолови» (1934—1937, у переробленому вигляді перевиданий 1958), в якому на багатому історичному матеріалі відтворено життя українського народу початку 17 століття за гетьмана Петра Сагайдачного, з типовим переяскравленням «класової боротьби» і «класової солідарности» й з неґаціею національного. (3 С. 262—289)
Зінаїда Павлівна була репресована українська аристократка, яка більше 20 років провела за Уралом. На початку 20-х років вона задумала написати роман про Сагайдачного. Спочатку назвала його “Сагайдачний”. Ця жінка пройшла теперішнім Кримом, щоб пізнати життя кримських татар. Вона вивчила їх побут. Особисто пройшла багатьма місцями колишніх козацьких паланок, Запорозьких січей... Надзвичайно чутливо підійшла до зображення цього періоду. Не буду переповідати історію того, як письменниця не могла видати роман в Україні. Вже тоді почалася так звана ідеологізація літератури й мистецтва. Зінаїда Тулуб не знала, що з ним робити. Раптом повертається Максим Горький у Радянський Союз – в Страну Совєтов. Вона разом із букетом квітів передає рукопис свого роману Горькому. Горький роман прочитав і посприяв тому, щоб цей твір вийшов. Але згідно з вульгарно-соціологічним підходом його назвали “Людолови”. Він несе відбиток соціального протистояння. Саме тоді я зацікавився постаттю Петра Конашевича-Сагайдачного і був здивований з того, яку роль він відіграв. Це була унікальна і авторитетна особистість. Його було визнано головнокомандуючим усіма збройними силами Європи у боротьбі з Османською Імперією. Саме його козацтво під Хотином зіграло вирішальну роль у боротьбі з Османською Імперією. ( 17 С. 441).
Павло́ Архи́пович Загребе́льний ( 25 серпня 1924 р, с. Солошине, Полтавської обл.. — 3 лютого 2009р. м. Київ) — український письменник, Герой України, лауреат Державної премії СРСР, Шевченківської премії .
Роман «Роксолана» (1980) присвячено подіям української історії XVI ст. Письменник зробив спробу проникнути у складний внутрішній світ своєї героїні — Роксолани — Анастасії Лісовської, доньки українського священика з Рогатина, яка, потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, незабаром стала його улюбленою дружиною. (15)
«Скiльки страждань випало на долю украïнського народу. Столiттями плюндрували украïнськi землi вороги,забирали дiвчат у гареми, розлучали сiм'ï,вбивали старих. Багато горя зазнала i родина рогатинського пана Гаврила Лiсовського, про яку розповiв П. Загребельний у романi "Роксолана". "Кара була видно-таки зготована для всього Рогатина, бо не минало й трьох-чотирьох рокiв, як на мiсто нападали чорнi сили, палили його, грабивши, вбивали й полонили всiх, хто не встиг порятуватися в лiсах..." У один з таких набiгiв забрали татари матiр, яка встигла крикнути: "Дитино моя,рятуйся", Ї i штовхнула дочку до сажу зi свиньми. Потроху оживала дiвчинка, розпач вiд утрати матерi поступово минав. А тут знову лихо. Уночi налетiли татари на Рогатин. П'ятнадцятирiчну Настю захопили в полон. "Вона йшла, бездомна сирота, нещасна бранка, продана й проклята, пiд чужим небом, прочищеним вiтрами, безжальним i блiдим..."(7 с. 27) Надiï вмерли, жила у напiвмареннi, але у глибинi душi вiдчувала, що треба жити. "Тому смiялась i спiвала на невольничiм ринку у Кафi, i на кадризi Сiнамаги, i навiть у темних нетрях Бедестана". Потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, вже за рiк вибилася з простих рабинь-одалiсок в дружину. Вона була "звичайна нiбито лицем, з дитячим, ледь задертим носиком, така зграбна вся.., але мужня, зухвала, повна незбагненноï чарiвностi й неймовiрного розуму". Розумiючи неможливiсть повернення до рiдного краю, Роксолана прагнула полегшити долю свого нещасного народу.Павло Загребельний у романi "Роксолана" вiдтворив дивовижну долю окремоï особи i цiлого народу. Вiн показав, як вродлива, мудра, вольова полонянка-украïнка майже сорок рокiв потрясала безмежну Османську iмперiю i всю Європу.(7 с.25)
Талант у Павла Загребельного рідкосної сили і краси. Це белет-рист "Божою милістю", і ми не впевнені, чи сьогодні є на Вкраїні другий такий художник слова.
Шестопал М.
Роксолана – історична фігура, особистість, описана не тільки в історичних хроніках. Вона стала центральною фігурою народних пісень, її зафіксовано на полотнах середньовічних художників. Вважається, що Настасія Лісовська, прозвана в турецькій неволі Роксоланою, тобто русинкою, уродженкою Русі, як тоді називали Україну, народилася в Рогатині, за іншими джерелами – в містечку Чемерівці на Поділлі або на Стрийщині (Самборщині). Є і дещо інша гіпотеза походження: Роксолана цілком могла народитися в Чемерівцях, вирости в Рогатині, куди переїхала з сім’єю. А власне родина дівчини могла вести свою історію з Стрийщини. Важливе інше: українка Настя Лісовська, викрадена татарами, перепродана в Стамбул, потрапляє як проста служниця в гарем султана Сулеймана Великого. Помічена ним, стає його дружиною, і настільки коханою дружиною, що султан (в перший і останній раз в історії династії Османів) живе з нею в моногамному шлюбі, не знаючи інших жінок. Мало того, Роксолана стає негласною радницею Сулеймана і керує країною разом з ним, бере участь у державних справах, вирішує внутрішньополітичні та зовнішньополітичні питання. Її думку визнають у владних колах авторитетною, вона протегує мистецтвам, з’являється в суспільстві з відкритим обличчям – і при цьому користується повагою діячів ісламу як зразкова правовірна мусульманка. Життя великої султанші було ознаменоване як благими справами, так і кривавими злочинами. Чотириста із зайвим років тому досягнути подібної висоти положення, та ще в чужій країні, очевидно, було б просто неможливо. Українська дослідниця О. Забужко називає Анастасію Лісовськую «жінкою, безумовно, видатною, з всіма ознаками типово «ренесансної» особистості» ( с. 168)