Збірка складається із трьох частин, перша частина прозова - “Історичне оповідання”, де згадує автор про Кирило-Мефодіївське братство та про участь у ньому Шевченка. Друга частина містить 24 поезії. Третя частина “Зазивний лист до української інтелігенції”, в якому автор закликає зокрема: “До гурту, паненята з мужичатами. До гурту рятувати своє насліддя - слово! Воно до скарбівля нашого духа. Воно - великий завіт нашої предківщини. Воно - правдиве пророкування нашої будущини”.
Збірка відкривається віршем “До кобзи" з епіграфом:
Кругом тіснота і неволя,
Народ закований мовчить…
(У Шевченка в такій редакції:
Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить…)
Першими рядками вірша поет звертається до своєї кобзи-музи:
Чом ти мовчиш? Задзвони мені стиха.
Голосом правди святої дзвони,
Нашу тісноту гірку спом’яни.
Важко заб’ється, до серця озветься.
Як на бандурі струна до струни.
До другого вірша “Рідне слово" поставлено епіграф:
Поставлю слово.
Шевченко
Шевченко підкреслює вагому силу рідного слова, пророкує часи, коли:
З хати до палати,
Щоб збогого сусіда
З багачем з’єднати.
У збірці відбиті безрадісні погляди Куліша на історію і суспільство.
Розпач, з яким Куліш дивився на свій народ, втрачаючи віру в нього, привів поета до реакційного вихваляння “заслуг" російських імператорів Петра І та Катерини ІІ. У збірці “Хуторна поезія” вміщено кілька віршів, що славословлять їх дії. В “Гімні єдиному цареві” він, прославляючи Петра І, висловлює побажання, щоб “затуркана Вкраїна" знайшла подібних діячів. Тоді
І випаде у тебе з рук дубина.
Поет марить про часи, коли “Олегова столиця премудрого Петренка привітає”, прийме нове “крещення духом" і з нею матимуть взаємини “прославлені культурою народи”.
У вірші “гімн єдиної цариці” Куліш, прославляючи Катерину - “науки любюмудру жрицю”, - заперечує Шевченкові картання її і вбачає прогресивну історичну роль цариці у зруйнуванні Січі:
Гадюку за порогами ти вбила…
З поетичною творчістю пов’язана і драматургія Куліша. Ще в хаті була вміщена його драма “Колії”, на якій помітний вплив Шевченка в зображенні “попихача" Карпа, що йде в гайдамаки. “Не водою, кров’ю напою тебе, коню, а коли хочеш - старосвітським медом”, - говорить Карпо, звільняючись від наймитської залежності. Але Куліш не спромігся в своїй драмі показати героїзм народної маси, як його зумів відтворити Шевченко в “Гайдамаках”.
Найзначнішим із драматичних творів Куліша є трилогія: “Байда, князь Вишневецький”, “Петро Сагайдачний”, “Цар Наливай”.
Романтичний, подекуди пригодницький образ Байди є втіленням Кулішевих тенденцій заперечення прогресивності народного духу. Байда не бачить порятунку в козацькому русі:
Мечем та полум’ям, як військо дике,
Ми на Вкраїні будемо вбачати
По всіх шляхах руйновище велике.
Запорожець Ганжа Андибер змагається з Байдою і доводить його до загибелі.
В другій і третій частинах трилогії Куліш змалював історичні епізоди і вивів таких відомих ватажків козацтва, як Сагайдачний, Северин Наливайко (цар Наливай). Ці твори не відзначаються сценічністю. Ними Куліш поклав початок створення в українській літературі драматичних поем.
У радянському літературознавстві відчувалася тенденція протиставити двох найвидатніших діячів української культури своєї доби - Тараса Шевченка - як революційного демократа і Пантелеймона Куліша - як буржуазного націоналіста. Все, мовляв, погано редагував і видавав тощо. Як творчі особистості вони були різними, але їх об’єднували велика жертовна любов до України і прагнення для неї волі й добра. Безперечно, нині, з відстані часу, розуміємо, що за поетичним талантом Куліш не сягав Шевченка. Не судилося йому написати “Реве та стогне Дніпр широкий" і “Садок вишневий…" не його. Хоча Шевченкове “Наша дума, наша пісня не вмре, не загине!" ввійшло в безсмертя саме в редакції Куліша. Не Пантелеймон Куліш, а Тарас Шевченко став основоположником нової української літературної мови, “законодавцем мовної норми”.Д. Чижевський писав: “…те, що у Шевченка було у серці, у Куліша було в голові: він не є вільний творець пісень, а лише старанний наслідувач йому добре відомої пісенної поезії (8). Мати голову при масовому безголов’ї в самодержавній імперії - теж було неабияким талантом.
Найголовніша Кулішева заслуга перед Україною: він, як і Тарас Шевченко, викривав брутальну політику російського самодержавства - цього жахливого колонізатора України, переконливо аргументував згубний вплив “татарської Москви” на наш край і неоднаразово гостро критикував її експансію стосовно всіх слов’янських народів.
Високу українську національну ідею Пантелеймон Куліш утверджував не лише у творах поетичного і публіцистичного жанру, а й наукового. Він створив самостійний український алфавіт, який точно відображає звукову систему нашої мови, правопис, граматику, відому під назвою “кулішівка”. За нормами цього правопису видавався журнал “Основа”. “Кулішівка”, яка сильно вдарила по русифікаторах України, абетка і “Українська граматика" показали світові оригінальне, самобутнє національне обличчя української культури, а в Україні це явище було очисною громовицею.
Ніхто в усій освіченій Росії з рідною Україною включно не оцінив так високо миротворчість Тараса, не зрозумів його значення, не провістив славу Шевченка, як це зробив П. Куліш. У статті “Переднє слово до громади (Погляд на українську словесність) ” читаємо: “Нема нам закону над його слово, тілько одна народна поезія для нього і для всіх стоїть за віковічний взір, да й народної поезії ніхто не зачерпнув так зглибока, як Шевченко”; “Геній народний создав Шевченка з його стихом золотоголосим”; “один Шевченко дознавав іноді таких вищих годин, і се вже не народний геній помагав йому, а сам він додавав орлових крил народному генію”.
Куліш, може, першим відчув велич Шевченка і відкривав її іншим, спростовуючи легенди про такого собі кріпака-мужика Шевченка.
У прощальному слові над домовиною Тараса Шевченка у Петербурзі Куліш ще раз підкреслив мовотворчий талант Шевченка: “…уся сила і вся краса нашої мови тільки йому одному одкрилася”.
1. Куліш П. Вибрані твори. - К.: Дніпро, 1969. - С.312.
2. Куліш П. Спогади про Шевченка. - Х. - К.: Держ. вид. України, 1930. - С.24.
3. Основа. - 1861, № 3. - С.29
4. Сахно Л. Невідісланий лист. Вітчизна, 1969, № 12. - С.132
5. Франко І. Твори в 20 т, т. ХУІІ. - К.: Держлітвидав України, 1955. - С.307.