Франко рішуче розбивав твердження теологів про те, що політична влада над людьми поставлена богом, а також твердження буржуазних соціологів про те, що її люди нібито успадкували від природи. Він показував, як вона виникла історично з первісної самоуправної общини, яка разом з появою приватної власності і касти вояків та жерців теж розпалась. При цьому Іавн Якович зазначав, що тільки з розвитком приватної власності і розділення суспільства на класи одноособова влада почала набирати абсолютного значення, перед якою окрема людина перетворилась в ніщо. Але, з другого боку, та всемогутня тиранська влада перед силою фатальної дії законів природи також була нічим, бо вона не могла протидіяти законам економічного розвитку, не могла спинити подальшого зростання приватної власності, а навіть сприяла її зростанню. Більше того, в зростанні приватної власності Франко бачив і причину повалення тиранії, як одноособової влади.
Вважаючи діяння законів природи за визначальну причину всіх змін суспільного життя, Франко врешті решт збивався до фаталізму. «Боротьба за існування, – писав він, – витворює спільність. Спільність витворює обряди, церемонії та вірування, котрі її зміцнюють. Обряди, церемонії та вірування, розростаючись чимраз більше, витворюють окрему верству людей «відущих» (ворожбитів, лікарів, попів), а посередньо витворюють абсолютних владців з дідичною (не народною, а протинародною) властю. Абсолютна власть обалює і нищить первісну спільність. Те, що впочатку зміцнювало спільність, в дальшім розвитку нищить її, – розуміється, не зовсім, тільки одну форму спільності, щоб впровадити другу. Се немов образ того змія, що кусає власний хвіст, але іменно се … і є загальний закон історичного розвитку, принаймі в дотеперішній історії».
Франко відкидав твердження буржуазних економістів і соціологів про те, що суспільну нерівність і поділ суспільства на класи визначила сама природа. Так само він заперечував думку Руссо про те, що нібито суспільна нерівність і поділ на класи є наслідком розвитку цивілізації. Франко зазначав, що швидкий розвиток цивілізації, до якого спричинилось винайдення письма, тільки прискорювало зростання класової нерівності, але зовсім не було причиною їх виникнення. Пояснюючи процес поділу суспільства на класи, Франко збивався до ідеалістичної теорії насильства, вважаючи першою причиною виникнення класів фізичну нерівність людей. Він писав: «На початку сильніший убивав і з’їдав слабшого ворога, пізніше (за часів рільництва, отже, досягши вже вищого ступеня розвитку), підкорював його собі і використовував до важких робіт з домашніми тваринами».
Причину розпаду первісно-общинного ладу Франко пояснював економічно його слабкістю, а також безупинними війнами між племенами, наслідком яких було швидке зростання приватної власності, а з цим і виникнення держави та різкої нерівності в розподілі майна між суспільними верствами, які виникали.
Рабовласництво, що виникло на руїнах первісно-общинного ладу, Франко розглядав як панування тиранії (світської або духовної) і фізичного примусу. Політичне панування тиранії ще більше посилювало суспільну деференціацію на бідних і багатих, а разом з цим привело до повної політичної безправності і безсилості підданих проти влади тиранів. Та оскільки влада тиранів і політична безправність підданих мас народу «не припиняє одиницям витворювати серед суспільності чимраз більшу маєткову нерівність», то це, на думку Іваня Яковича, повиннол було привести до повалення тиранії і встановлення влади плутократії, тобто купки багатіїв, як це було у Греції і Римі. З тої ж причини влада плутократії теж була потім повалена, а її заступмла влада кесарів. Кожний кесар був уже «неначе приватний властивець цілої держави з усіма землями, полями, лісами, містами, селами та людьми та їх майном». Це, на думку Франка, і привело до повного занепаду рабовласницького суспільства, на зміну якому прийшов феодалізм. Отже, виходило, що розпад рабовласництва і перехід до феодалізму стався з політичних причин.
Франко вважав, що феодалізм був ніби «збоченням історії», викликаним мандрівками народів, які внесли «новий струмінь у стародавню культуру». Тим струменем він вважав християнство, початки якого були вже у Римі за часів імперії. Головною ж причиною вважав те, що Римська імперія, яка утворилась «на підставі тісної організації родинної, в котрій до найвищої степені доведена була автократична власть голови родини», була слабшою проти германської феодальної організації держави, яка «зародилась з організації громатської» у воєнних сутичках з Римом. Ця германська організація і стала «вихідною точкою феодалізму». Але переваги цієї феодальної організації Франко бачив не в новому способі організації виробництва, а в характері завоювань: Рим завойовував лише землі, а германці завойовували землі і поневолювали народи.
Найшарактернішою особливістю феодалізму Франко вважав те, що земля перестала бути приватною власністю, а стала власністю держави (корони). Це й викликало появу феодальної політичної ієрархії, опертої на покріпачені маси хліборобів і ремісників.
Воєнна (феодальна) організація, викликана мандрівками народів, з полгяду Франка, поєднувала в собі регрес і прогрес. З одного боку, пішло роздрібнення суспільності, політичний паркикуляризм і духовний застій. З другого боку, під захистом тієї ж воєнної організації виникали міста і розвивалось ремесло. Крім того, кріпацтво було більш гуманним, ніж рабовласництво.
Оцінюючи історично-прогресивну роль феодалізму, Франко розглядав його не як нову суспільно-економічну формацію, що з’явилась після розпаду рабовласницької, а лише як переходову добу від дикості до цивілізації і панування розуму. Доба феодалізму, як переходова, на думку Івана Яковича, неминуче повинна була поєднувати прогресивну сторону і консервативну, які схрещувались. В перешідній добі, писав він, «мусять же сирічатись останки пережитої давнини і зароди нової будущини; чим різче вони відділялись одні від одних, чим односторонніший розвиток кожного з них, тим швидше зісхнуть старі останки, тим буйніше виростуть нові літорості». Пережитками давнини Франко вважав воєнну організацію суспільства і автократичну владу, які перешкоджали подальшому розвитку і вже цим самим були засуджені на загибель. Воєнна організація, як основа всіх середньовічних порядків, сама в собі містила ті сили, які повинні були привести її до загибелі.
Таким чином, відособленість і партикуляризм, з одного боку, зростання міст і розвиток ремесла, – з другого, були тими силами, які звели феодальну організацію суспільства в могилу. Так Франко пояснював у 1881 році внутрішні протиріччя феодалізму, які його привели до загибелі.
У пізнішій своїй праці «Данте Алігієрі» (1913 рік) він яснше характеризував феодалізм, зазнаючи те, що феодальна система землеволодіння визначала собою і надавала всьому економічному, політичному і законодавчому порядку головних рис. При децентризації весь феодальний суспільний лад, на думку Франка, міг підтримуватись тільки «силою ідеальних зв’язків», якою було християнство з його ідеєю васальної залежності. Причиною політичних змін в розвитку феодалізму був розвиток буржуазних елементів, який викликав появу великих феодальних держав, а пізніше й загибель феодалізму.
Розглядаючи всю докапіталістичну історію людства, Франко зазначав, що з усієї боротьби на шляху прогресу її економічними наслідками скористалися рабовласники, феодали і багаті міщани, а становище плебейських мас майже не поліпшувалось.
Розглядаючи класову боротьбу в епоху феодалізму, Франко оцінював селянські війни як реакційні. Він писав: «Правда людові маси, вирослі в довговіковій темноті і притиску, не мали ясного розуміння своїх інтересів, не знали куди хилитися і до чого прямувати. Тож найчастіше їх бунти та війни мали тільки негативну вагу – протести придавленого і униженого чоловіцтва проти пануючих суспільних порядків, а коли в них виказувались часом і позитивні жадання народу, то жадання ті бували звичайно не реакційні, а поступові». Причиною цього він вважав панування релігійного світогляду, низький рівень позитивних знань про природу і суспільне життя людей, апатію народних мас до знання, що завжди було наслідком тяжких умов їх екеномічного життя.
Прогресивну роль у боротьбі проти феодалізму відіграло, на думку Франка, міщанство, яке було більш освідчене і являло найбільшу економічну силу.
Розглядаючи буржуазні революції і виясняючи в них роль буржуазії, Франко ясно бачив, що той політичний переворот, який привів до повалення феодалізму, «відбувсі в ім’я економічної сили «третьої верстви». Бо коли ця верства почала домагатися політичних прав, то фабричне виробництво і торгівля були вже зосереджені в її руках. Тому-то й гасло «свобода – невід’ємне, природне право кожної людської особи», під яким відбувались буржуазні революції в Англії і Франції, не було домаганням теоретичним, а випливало з дуже практичних обставин, воно було «підставою всієї нової продукції (промислової), котра звільна розвивалася з продукції цехової, хоч і зовсім навкір всім цеховим установам». Так само великі відкриття ХV – XVІ ст. не тільки розширювали обрій духовного життя, яле викликали швидкий розвиток виробництва і торгівлі, створювали можливості розвитку ринку у світовому масштабі. Економічне протиріччя випливало з того, що цехи складалися й зростали як система продукції на замовлення для вжитку безпосередньо тих, які замовляли, а нова продукція «потребувала виробів іменно не для вжитку замовлюючих, а на продаж на рандету; для неї виріб не був ціль, а тільки средство заміни», а отже, і «породження тих нових потреб і світового ринку, се була смерть цехової продукції».