Наприклад, конкретно те явне, яке приховує надзвичайну силу, підштовхує звичайного хлопчину, якому випало на долю стати свідком спалаху чергової «культурної революції», ризикуючи потай винести з базарної площі клаптик журналу, на якому надруковано безсмертну посмішку Джоконди (оповідання «Посмішка»). Тож незважаючи на юний вік, він стає не просто тим, у кого «на долоні лежить прекрасна Посмішка», а людиною, яка іде заради великого, світлого, духовного, на зло загальним порядкам, «правилам юрби».
В оповіданні «Том» дорослий чоловік зберігає в собі дитяче сприйняття світу, «душа його не скам’яніла, і дитина, що жила в ній, «перетворилась» вже в дорослого, що здобув мудрість і життєвий досвід, але не втратив дитячої віри в добро і дива» [6, 218]. Том протистоїть силі грошей, тому не слухаючи друга, випускає на волю прекрасне створіння — дитя моря, жінку-русалку, «…котра вище пояса немов освітлена місяцем перлина, а нище пояса сяє і зітхає через те, що вітер і хвилі зіштовхуються одне з одним, немов старі зношені монети»[13, 118].
Згадаємо ще двох героїв Бредбері, які уособлюють у собі гуманістичні принципи: Леонардо Марка(«Гість») і електричну бабусю («Електричне тіло співу»). Це два абсолютно різних герої: один володіє надзвичайним психологічним даром, бо може силою думки створювати образи міст, людей, предметів, і хоче відкрити свої здібності всім, хто їх потребує; інша — машина, створена для того, щоб нести добро, і спроможна стати чимось на кшталт сімейного пирога, теплого і смачного, щоб кожному дісталась рівна частка. Однакові вони лише в одному: життєва сила їх душі переповнена гуманістичними відчуттями, вони прагнуть боротися із несправедливістю і злом, хочуть допомогти людям « досягнути будь-якої своєї великої мрії і зробити її реальністю» [15, 26]. Для американського фантаста особливо важливим є бажання створити на землі хоча б невелику кількість людей, які будуть «непідкупні, вільні від ненависті і заздрості, які говоритимуть правду, коли інші брехатимуть, будуть любити, коли навкруги буде ненависть…»[12, 8]. Такий характер ми бачимо в героях Рея Бредбері, що живуть за принципами гуманізму.
Образом, який виражає гуманістичні канони, є Вільям Фітч з оповідання Бредбері «Запах сарсапарелі». «Бували такі холодні ночі, коли він прокидався від крижаного холоду, льодяні дзвони деренчали у вухах, мороз щипав все тіло… , і холодний сніг падав на мовчазні долоні підсвідомості… Над всім нависло сіре, немов свинець, небо, яке давить, немов тяжкий прес» [18, 73]. Все його життя — це нескінченна зима, а коли з’являється можливість відмовитись від неї, втекти туди, де зеленіють яблуні, стоять теплі липневі вечори, з глухим тріском підносяться в небо феєрверки, де чути сміх, веселі голоси, де пахне «давнім, так добре знайомим , незабутнім запахом сарсапарелі» — запахом молодості і щастя, Вільям Фінч залишає дім, здригаючись від поривів холодного вітру.
Питання, як зробити своє життя більш обдуманим, постає перед деякими героями Рея Бредбері, і кожний по-своєму розв’язує цю проблему. Для підтвердження цього наведемо декілька прикладів.
Для Томаса Вульфа і Генрі Вільяма Філда, героїв оповідання «Про блукання вічних і про землю», сенс життя та ціль, до якої вони рухаються,- це книга «про політ із Землі на Марс, про велике, про час і метеорити, планети». Цей факт, що для Рея Бредбері Том Вульф ( і як письменник, і як герой твору) став ще одним уособленням людини, яка тягнеться до високих ідеалів, духовних пошуків, не підлягають сумнівам. Квіти, які з’являються на його могилі щоночі, «…величезні кольори осіннього місяця, … немов біло-голубе полум’я, … яке іскриться прохолодними довгими листками» [21, 46], є тому доказом.
«Здається логічним і закономірним, підкреслює дослідник Н.Пальцев,— що куди б не закинув Рей Бредбері своїх героїв, де б не розгортались його історії—у теперішній Америці чи на Марсі XXI-го століття,—його увагу незмінно захоплюють такі моменти в існуванні та самореалізації особистості, як Мрія, Любов, Подвиг» [23, 153]. Зрозуміло, що найкращі герої творів американського фантаста наділені цими рисами. Але не тільки в цьому виражається гуманістична ідея, «дуже важливо, щоб Людина з великої букви жила», — заявляє Рей Бредбері.
Таким чином, пошук нових горизонтів отримує у письменника конкретну і загальну гуманістичну ідею: допомагати людству, добиватись безсмертя, «…рухатись далі, пізнавати Всесвіт, не зупиняючись рухатись назустріч новим світам, будувати нові міста, знову і знову, щоб ніщо на світі не змогло знищити людство» [11, 83].
Відчуття життя у повній його величі, відчуття «яскравого метеора», щасливого моменту – це очікування майбутнього, певної мети, якої смішно боятись, але котра повинна досягатися. Вільям та Сюзен Тревіс із оповідання
«Котики-мишки» вирізняються саме бажанням кращого, вищого життя. Незважаючи на те, що ці герої програють у боротьбі, у протистоянні з общиною (представники якої ще більше впевнені у тому, що несуть добро), вони залишаються людьми і не погоджуються з існуючими порядками. Вільям і Сюзен шукають порятунку в минулому. Отже, можна зробити деякі висновки, які виражають філософію активного типу героїв Рея Бредбері:
· Сприйняття героями реальності варто охарактеризувати як активне, якщо мова йде про непідпорядкування сліпій владі буття, вироблення волі до супротиву, до «життя, яке сприймається як несправедливе й інтелектуально-нудне».
· Герої Рея Бредбері з активною позицією в житті є носіями гуманістичної думки. Вони виступають головними постулатами в концепції, що підтверджує важливість гуманістичних принципів.
· Всі герої американського фантаста, які належать до «кращих представників людської раси», рухаються до основ правдивого гуманістичного життєвого устрою.
· До характерних прийомів художнього творення при формуванні активного типу характеру в розповідях Рея Бредбері можна віднести сприйняття антитези, що максимально яскраво виражена у кульмінаційній точці конфлікту твору. Значну роль у розповідях американського письменника мають не тільки протиставлення, але й співставлення, ряд дрібних деталей, з’єднаних між собою, як безкінечний ланцюг підтвердження сили духовності людини.
Не менше уваги автор приділяє й пасивному типу персонажів. Ми бачимо, що створюючи героїв, які явно протистоять принципам гуманістичної концепції, Рей Бредбері не переставав бути письменником, який використовував постулати гуманізму. Він лише показував, що може трапитись, якщо не вжити відповідних заходів.
Псевдоцінності домінують над цінностями істини, що розглядаються письменником як невід’ємна риса героя із пасивним ставленням до реальності. Варто зауважити, що при розгляді даних персонажів неможливо допустити помилку, змішуючи термін «ставлення» і «поведінка». Раніше ми говорили про це, але зараз потрібно привернути увагу до даної проблеми. «Інертне ставлення до законів теперішнього світу може прекрасно зливатись з активною життєвою поведінкою, із проявленням агресивної психології» [22, 109]. Як правило, в оповіданнях Бредбері ми зіштовхуємося саме з такою агресією, під тиском якої можуть зламатись найкращі представники його художнього світу.
Розглянемо, яким чином проявляється пасивне ставлення героїв Рея Бредбері до законів реальності.
В оповіданнях американського фантаста «Вельд», «Карлик», «Котики-мишки» можна побачити явну боротьбу протилежних сторін. У першому його творі — це боротьба подружжя (Джорж і Лідія Хедлі) та їх дітей (Пітер та Венді). Для Бредбері діти — це створіння, у яких «любов і ненависть — все перемішано… А якщо нічого не можна пробачити тому, у кого влада над тобою ? Ось і звідси розвивається дитяча жорстокість» [24, 64]. Це головна ізпроблем, що турбує письменника. «Життя дитини, позбавлене духовності, справді страшне. Особливо, коли жорстокі діти спричиняють біль слабшим від себе або дітям, рівним собі за силою, щоб замахнутись на більш серйозного супротивника (згадаємо твір «Все літо в один день»). Якщо в руках дітей з’являється така сила, вони стають страшною зброєю, спрямованою проти духовних цінностей.
Так, в оповіданнні «Вельд» ми бачимо ілюстрацію результатів цієї ненависті: батьки намагаються перевиховати розбещених дітей і помирають, не витримавши боротьби із душевною черствістю Пітера і Венді та їх ненависною агресією. І все ж у дитячій жорстокості є пояснення причини її появи: «Ви більше всіх розпещуєте своїх дітей,— говорить Джоржу і Лідії друг сімї Девід Макклик — а тепер закрутили гайку …Діти хочуть різдвяного діда» [13, 127]. Таким чином, стає зрозумілим конфлікт між двома сторонами. За словами дослідника творчості Рея Бредбері Павла Молітвина, «по-справжньому страшними є не ті твори, де показано явне зло, а те, де письменникові зустрічається дрібне зло, яке завчасно не було знищено і яке в кінцевому результаті перетворює людей в образи страшніші, ніж інопланетні монстри…» [24, 59].
Діти із травмованими душами виростають у дорослих, чиє життя сповнене ненависті, егоїзму. Ральф Бенгорт в оповіданні «Карлик» — один із них. Він та Емі — дівчина, яка з ним працювала — це два образи, характери, які є повною протилежністю. Для їхнього створення автор використовує антитези. Ральфу не притаманне ні співчуття, ні почуття поваги, ні бажання допомогти людині, все те, що притаманне Емі . Для нього карлик, який навідувався в його атракціон кривих дзеркал, — всього лише «страшний чоловічок, який нагадував людину, що запхали під прес, а тоді набили ватою — морщину за морщиною, поки тіло не обернулось в безлику масу з розпухлим лицем із широко-розплющеними очима» [6, 218].