Він не приймав тогочасного німецького буття. Але неприйняття сучасної дійсності не означало байдужість до неї. У світі, ворожому красі, його позиція не була пасивно-спостерігальною. Необмежена зацікавленість у всьому, про що доводиться писати надавала його творчості неповторний характер: суперечність між мрією і дійсністю, така властива романтичному світосприйняттю примушувала Гофмана тікати від життя, але, водночас, тяжіти до нього.
Гофман поділяв людей на філістерів та ентузіастів. Сам він належав до ентузіастів – гуманних людей, для яких дуже важливо діяти, особливо заради нації та держави. Він так і не здобув душевної рівноваги в своїх буйно-фантастичних витаннях і, звернувшись до обридлого світу тупості й філістерства, дав чудові зразки його гнівно-сатиричного осуду.
Оцінюючи творчість Гофмана з погляду історичної перспективи, ми по праву говоримо про нього як про одну з визначних постатей німецького романтизму. Гофман розкрив усі його багаті можливості, ознаменував позитивний наслідок його шукань і, більше того, в чомусь його подолав, хоч і не вивільнився з-під його впливу до кінця.
Гофман належав до покоління гейдельберзьких романтиків, представленого іменами Арніма, Брентано, братів Грімм. Їм був притаманний глибокий інтерес до народної творчості і широке її використання в своїй літературній практиці. В цей період, у зв’язку з анти наполеонівськими війнами зростає увага і до історичної долі нації, до проблем особистості в її ставленні до народу. Переосмислюються естетичні принципи раннього німецького романтизму; в романтичний світ поступово входить жива дійсність. Художнє бачення життя набуває відповідно нової якості.
На відміну від ієнських романтиків, у творчість Гофмана увійшла жива німецька дійсність – ординарна, приземлена, підвладна митцеві.
Провідним жанром романтичної літератури для Гофмана була казка. Але якщо у Новаліса казка перетворювалася у алегорію або сон, у якому зникало усе реальне, то у казках Гофмана похідним моментом, з якого з’являлися фантастичні елементи, була дійсність.
Саме тому Генріх Гейне у «Романтичній школі» протиставляє Гофмана Новалісу, котрий «со своими идеальными образами постоянно витает в голубом тумане, тогда как Гофман со своими причудливыми карикатурами всегда и неизменно держится земной реальности» [9, с. 215].
Сполучення реального з фантастичним, дійсного з вигаданим – головна вимога поетики Гофмана. «Я думаю,– писав Гофман,– что основание небесной лестницы, по которой фантазия хочет взобраться в высшие сферы, должно быть укреплено на почве жизни так, чтобы каждый мог взойти по ней вслед за автором. Тогда, как бы высоко он не находился в фантастическом волшебном царстве, он все же будет видеть, что это царство связано с его жизнью и является, собственно, ее чудесной частью. Это для него прекрасный цветочный сад, разбитый у самых городских ворот, в котором он может с наслаждением гулять, если только решить покинуть мрачные стены города»[9, с.216].
Навіть при найпобожнішому знайомстві з творами Гофмана читач матиме про нього недвозначне уявлення як про нестримного фантаста. Цілий калейдоскоп фантастичних образів – химерних, наділених різним ступенем надприродності – миготить перед очима, мов парадоксальний, непідвладний здоровому глуздові, ледь стримуваний в межах «казкової логіки» карнавал: добрі і злі духи, феї-благодійниці і чарівники-лиходії, дивовижні звірі, живі і одухотворені речі, незбагненні «змови» таємничих сил – усе, на що, здавалося б, тільки здатна людська фантазія, – у Гофмана починає жити у «реальному» світі. Гофман-фантаст, як і Гофман-сатирик, дивиться на свій казковий світ зі сторони, часом тільки наближаючись до нього, але не належачи йому до кінця. Він надає своїй вигадці то похмурого, навіть зловісного колориту, – як, наприклад, у новелах «Піщана людина» чи «Майорат», у повісті «Мадмуазель де Скюдері» чи романі «Еліксир диявола», – то ясного, доброго тону, – як у казках «Лускунчик» або «Чуже дитя», – але неодмінно хоче дивувати, не дивуючись, і хвилювати, не хвилюючись. В Бєлінський писав, що «Гофман у найбезглуздіших вигадках своєї фантазії вміє бути вірним ідеї» [28, с. 11].
Уже в «Золотому горщику» прозвучала найхарактерніша гофманівська тема – тема знеособленої людської індивідуальності. «Гофман, – писав Н.Я. Берковський, – перебуває у постійному пошуку образу, здатного передати це життя, що позбавлене життя, ці особи, у яких украдено особистість». Так з’являються у Гофмана образи людей-ляльок, автоматів, механізмів, що живуть і діють за законами, за якими людина жити не змогла б.
Один з найвизначніших творів Гофмана – його шедевр: «Крихітка Цахес, на прізвисько Цинобер» («KleinZachesgenanntZinnober», 1818 р.). Величезні можливості сатиричного таланту Гофмана проявили себе завдяки виходу із кола вузько-побутової або естетичної теми, звертається до самого життя до проблем, котрі хвилювали усіх людей.
У передмові до казки Гофман говорить, що «целый арсенал нелепостей и чертовщины не может создать духа сказки, который заключается только в глубоком ее основании, в главной мысли, вызванной каким-нибудь философским явлением жизни» [9, с. 221].
«Філософське уявлення життя», яке Гофман намагається сатирично осмислити у казці, закладено у несправедливому розподіленні матеріальних та духовних благу суспільстві, коли ті, хто мають і багатство і керівництво, привласнюють собі праці тих, хто не має ні того ні іншого.
Тут і постає одвічний гофманівський мотив протиставлення двох світів – романтичного і буденного, ілюзорного й реального; тут і критика людських стосунків у реальному, буденному світі – стосунків, заснованих на брехні та лицемірстві, двоєдушності та злі; тут і боротьба добрих та лихих начал у людському суспільстві як прояв таємничих діянь надземних сил; тут і заперечення раціонально-механічного ставлення до людини.
«Крихітка Цахес» - одним з творів Гофмана, де у найвищій стопіні виявляється гротеск. Сам портрет героя, що дав назву казці, втілює цю ідею.
Ціхес – карлик і потвора: «Das, was man auf den ersten Blick sehr gut für ein seltsam verknorpeltes Stückchen Holz hätte ansehen können, war nämlich ein kaum zwei Spannen hoher, mißgestalteter Junge, der von dem Korbe, wo er querüber gelegen, heruntergekrochen, sich jetzt knurrend im Grase wälzte. Der Kopf stak dem Dinge tief zwischen den Schultern, die Stelle des Rückens vertrat ein kürbisähnlicher Auswuchs, und gleich unter der Brust hingen die haselgertdünnen Beinchen herab, so daß der Junge aussah wie ein gespalteter Rettich. Vom Gesicht konnte ein stumpfes Auge nicht viel entdecken, schärfer hinblickend, wurde man aber wohl die lange spitze Nase, die aus schwarzen struppigen Haaren hervorstarrte, und ein paar kleine, schwarz funkelnde Äuglein gewahr, die, zumal bei den übrigens ganz alten, eingefurchten Zügen des Gesichts, ein klein Alräunchen kundzutun schienen» [29, с.1].
Доля жорстоко насміялася над бідною селянкою, порадувавши її дитиною-страхіттям, яке вона народила після ряду невдач, що спіткали її сім’ю, після того, як її чоловік знайшов у землі золоту монету. Доля сина повинна біла б бути трагічною: він не зміг би стати ні красенем, ні багатієм, ні селянином. Злидні та страждання мали б спіткали Цахеса, якщо на світу не було місця дивам. Добра фея Розабельверде вирішила допомогти нещасній потворі: вона провела рукою по його голівці, і у нього з’явилося три золоті волосинки. Сталося диво. Цахес залишився потворою, але люди, що його оточували, сприймали його за красеня, котрому приписували королівське походження, та знаходили у нього було дуже багато хороших рис та талантів: «Alssieeintraten, standderProfessorMoschTerpinalleininderMitte, dieInstrumentenochinderHand, womiterirgendeinphysikalischesExperimentgemacht, starresStaunenimGesicht. Die ganze Gesellschaft hatte sich um den kleinen Zinnober gesammelt, der, den Stock untergestemmt, auf den Fußspitzen dastand und mit stolzem Blick den Beifall einnahm, der ihm von allen Seiten zuströmte. Man wandte sich wieder zum Professor, der ein anderes sehr artiges Kunststückchen machte. Kaum war er fertig, als wiederum alle, den Kleinen umringend, riefen: «Herrlich – vortrefflich, lieber Herr Zinnober!». EndlichsprangauchMoschTerpinzudemKleinenhinundriefzehnmalstärkeralsdie übrigen: «Herrlich – vortrefflich, lieberHerrZinnober!» [29, с. 23].
Він швидко і легко піднімається у званнях на службі, стає першим міністром князя, жорстоким деспотом такого ж малого та потворного, яким є він насправді: «DerFürstwarentzücktundbilligtedenVorschlagdesOrdensrates, denOrdendesgrüngeflecktenTigersnunmehroinverschiedeneKlassenzuteilen, nachderAnzahlderKnöpfe, womitergegebenwurde. Z.B. Orden des grüngefleckten Tigers mit zwei Knöpfen – mit drei Knöpfen etc. Der Minister Zinnober erhielt als ganz besondere Auszeichnung, die sonst kein anderer verlangen könne, den Orden mit zwanzig brillantierten Knöpfen, denn gerade zwanzig Knöpfe erforderte die wunderliche Form seines Körpers» [29, с. 44].
Цахес має здібність присвоювати собі чужі славу, таланти, працю. Поет створює вірші, композитор – музику, а вчений робить наукові відкриття, але ніхто цього не помічає; всі впевнені, що це робить Цахес. А він приймає нагороди, ніби саме він на них заслуговує: «Ichspiele», fuhrSbioccafort, «dasschwierigsteKonzertvonViotti. Es ist mein Stolz, meine Freude. Sie haben es von mir gehört, es hat Sie nie unbegeistert gelassen. Gestern war ich, wohl mag ich es sagen, ganz vorzüglich bei guter Laune – anima mein' ich, heitren Geistes – spirito alato mein' ich. Kein Violinspieler auf der ganzen weiten Erde, Viotti selbst hätte mir nicht nachgespielt. Als ich geendet, bricht der Beifall mit aller Wut los – furore mein' ich, wie ich erwartet. Geige unter dem Arm trete ich vor, mich höflichst zu bedanken. – Aber! was muß ich sehen, was muß ich hören! – Alles, ohne mich nur im mindesten zu beachten, drängt sich nach einer Ecke des Saals und schreit: «Bravo – bravissimo, göttlicher Zinnober! – welch ein Spiel – welche Haltung, welcher Ausdruck, welche Fertigkeit!» – Ich renne hin, dränge mich durch! – da steht ein drei Spannen hoher verwachsener Kerl und schnarrt mit widriger Stimme: «Bitte, bitte recht sehr, habe gespielt, wie es in meinen Kräften stand, bin freilich nunmehr der stärkste Violinist in Europa und den übrigen bekannten Weltteilen»[29, с. 25].
Потворність та нікчемність Цахеса бачить лише одна людина – романтичний поет Бальтазар. Цахес краде не тільки його поетичну славу, а й кохання його нареченої Кандіди, що була осліплена чарами міністра. Бальтазар намагається довести оточуючим, ким Цахес є насправді, але його сприймають як людину, що з’їхала з глузду.
Йому на допомогу приходить доктор Проспер Альпанаус, він же чарівник та таємний розпорядник чудес князівства. Він відкриває таємниці могутності Цахеса. У день вінчання Цахеса з Кандідою, Бальтазар вириває у міністра та спалює три золоті волосини тим самим знімаючи з нього чари: «Da fassen Fabian und Pulcher den Kleinen, daß er sich nicht zu regen und zu bewegen vermag, und Balthasar faßt sicher und behutsam die roten Haare, reißt sie mit einem Ruck vom Haupte herab, springt an den Kamin, wirft sie ins Feuer, sie prasseln auf, es geschieht ein betäubender Schlag, alle erwachen wie aus dem Traum. – Da steht der kleine Zinnober, der sich mühsam aufgerafft von der Erde, und schimpft und schmält und befiehlt, man solle die frechen Ruhestörer, die sich an der geheiligten Person des ersten Ministers im Staate vergriffen, sogleich packen und ins tiefste Gefängnis werfen! Aber einer frägt den andern: «Wo kommt denn mit einemmal der kleine purzelbäumige Kerl her? – was will das kleine Ungetüm?» [29, с. 58].Рятуючись від переслідування обуреного народу, Цахес тоне у срібному горщику.