Разом з тим не можливо не помітити домінування чоловічої присутності практично в усіх прошарках культурної матриці. Тоді як у різні періоди культурно-історичного розвитку жіноча складова цікавила зарубіжних та вітчизняних знавців культурного істеблішменту радше як випадкова, а тому найчастіше сприймалася несерйозно, як така, що наврядчи може стояти на одній сходинці з мистецьким доробком представників чоловічої, або ж, як кажуть, "сильної" статі.
Так, дивним, на думку Кобринської, було те, що людство, віками досліджуючи природу, навчилося використовувати набуті знання для вдосконалення техніки, покращення свого добробуту, здоров’я, проте байдуже ставилось і ставиться до кореня своєї екзистенції – родини, її берегині – жінки. Соромом для цивілізації вона вважала злиденне існування зарібниць у великих містах та той факт, що у безодню морального падіння були кинуті нещасні жертви найгіршого для жінки способу заробляти на своє існування [2, с.26].
Ми навели, як приклад, висловлювання пані Кобринської, аби збагнути, як ставилось, зокрема, українське суспільство до жінки на протязі своєї історії в найгірших своїх проявах. Справа в тому, що жінка завжди виборювала право на гендерну рівність, їй доводилося завжди бути в тонусі, щоб довести свою самодостатність.
Якщо звернутися до вже згадуваної Кобринської, то вона, як і немало її сучасниць, пройшли нелегкий шлях самоосвіти. Незважаючи на освітнє нерівноправ’я, вона, закінчивши початкову школу, самотужки поповнювала свої знання. Коли старші брати стали студентами, читала ті їхні книжки, які були дома, постійно займалася саморозвитком [2, с.27].
Традиційно існуюче почуття меншовартості жінки на фоні чоловіка, нагнітаючись століттями, у 2-ій половині ХХ ст. – поч. ХХІ ст. нестримним потоком вирвалось у творчості представниць модерністської та постмодерністської течій.
Постмодерністський фемінізм "байдужий до історичної та соціальної реальності жіночого досвіду", – зазначається в енциклопедії постмодернізму.
У зливі ідеологій, що постали в парадигмі суспільного прогресу, фемінізм як багатоаспектне явище – філософсько-ідеологічне, літературознавче, культурологічне, психологічне, конкретно прагматичне – активно акцентований у суспільному житті. У ХІХ-ХХ ст. фемінізм спорадично заявляє про себе більшою чи меншою амплітудою в різному суспільному контексті та культурологічних інваріантах [8, с.5].
Від початку виникнення і понині фемінізм викликає негативну настроєність як чоловіків, так і більшості жінок. Цьому сприяє той факт, що радикальний тип фемінізму і його представники наполягають не тільки на визнанні окремих особливих суспільних привілеїв для жінок, але й права на визнання всезагальної вищості жінки над чоловіком.
Творцями українського фемінізму є непересічні особистості, талановиті, оригінальні постаті: Соломія Павличко, Оксана Забужко, Тамара Гундорова, Віра Агеєва, Ніла Зборовська та їх молодші послідовниці, яким під силу виявилося яскраво виразити жіноче начало і в філософії та способі художнього мислення, і в непростій галузі літературознавства, яка традиційно вважається "чоловічою". У багатьох випадках рівень літературно-критичного мислення перевершує навіть досить високі його зразки, є філософсько глибшим і тоншим естетично [8, с. 6].
Український фемінізм саме з цієї причини став помітним явищем у сучасній українській філософії, письменстві та літературознавстві, а не через дещо екзальтовано-епатуючу за характером форму вияву. Він зробив вагомий внесок в оновлення основ і методології ідейно-естетичного мислення.
Більше того, можна стверджувати, що великою мірою, попри інші чинники, сучасному феміністичному рухові належить роль руйнування/творення класичного художнього тексту, як і теоретико-естетичного мислення на засадах нової філософій та методології.
Показово: якщо власне руйнацію здійснюють переважно мужчини ("несерйозною літературою" Ю.Андруховича, "серйозної гри" – Є.Пашковського), то жінки намагаються творити нове (хоч не завжди на основі традиційного начала), дошукуючи невідкритих глибинних і осмислюючи заборонені ближчі пласти, освоюючи наполегливо світовий досвід і достосовуючи до нього український текст і естетику мислення.
Сучасні прихильниці фемінізму, як правило, – активні творці його філософського, літературно-естетичного і художнього простору. Вони віддають перевагу серйозній літературі, пережитому стражданню, істинності любові, де основою твору є внутрішня суб’єктивна дія, стан жіночої душі, що прагне усвідомитися в світі слова. "Динамічний перехід зі світу мови у внутрішню подію, із внутрішньої події у світ мови є цілком закономірним для духовного пошуку, коли з’являється потреба живого смислу (смислу для конкретного життя, конкретної людини, кровно зв’язаної з Вітчизною)", – вважає Ніла Зборовська [7, с.12].
Життям і творчістю видатних українських письменниць ХІХ – початку ХХст. – Кобринської, Кобилянської та Лесі Українки виявляється найбільш виразна ознака сучасного українського фемінізму. Його представниці насамперед прагнуть стати якщо вище, то не "над усім", а лише над убозтвом буденщини, бути самим собою не для екзальтації, а щоб скласти органічну єдність із чоловіками у справі суспільній, насамперед національній. Стояти високо, щоб працею і власним прикладом скласти духовний ідеал для інших, "поривати" їх до праці, – в цьому та основна риса сучасного українського фемінізму як складової частини світового прогресивного суспільного руху, яка закорінена саме у вітчизняній традиції [8, с.6].
Цікавим і неоднозначним було положення жінки в "советскому" суспільстві. Проголошення жіночої суспільної рівності й авангардної ролі в радянський час супроводжувалося фактичною дискримінацією жінки, її жорстокою брутальною фізичною експлуатацією. Штучне позбавлення розвитку інтелектуальних можливостей, замкнутість їх у звуженому ідейному та інформативному просторі соціалістичної парадигми як соціального інваріанту імперської держави надавало стартовим позиціям феміністичної парадигми виразно контроверсійного вектора. У великій мірі це спричиняло провокаційно-драстичний характер самої позиції, як і форм їх вияву, що ускладнює сприймання сучасниками навіть досконалих виявів мислення і творчості феміністичного спрямування [8, с. 7].
Узагалі, серед особливостей вітчизняного фемінізму було заглиблення в духовні та моральні, а не насамперед матеріальні проблеми людської особистості. Звідси інтенції до духовного зростання, пошуки ідеалу для вдосконалення, поривання в вищі сфери буття, вироблення з себе "цілого чоловіка". Реалізація цих інтенцій виявлялася в середовищі інтелігентів насамперед прагненнями суспільної діяльності в ім’я становлення національного. Засобом для цього мала стати просвіта жінки, її інтелектуальне зростання, а вже відтак участь її у вдосконаленні економічних сфер життя, турбота про виховання молодого покоління.
Найбільша з причин недостатньої популярності українського фемінізму, як сучасного, так і початку ХХ століття, попри його значущість, відчутну вагу, криється, очевидно, в певному ігноруванні вітчизняного досвіду фемінізму як ідеології, суспільного руху й особливо художньої практики. Між тим для нього характерна принаявність особливо гармонійного поєднання суспільного начала і творчої практики з національною ідеєю, моральними інспіраціями, присутністю просвітництва.
Крім того, на думку Я. Козачка, "попри теоретичну авангардність сучасного літературно-критичного та естетичного фемінізму, йому бракує таких ознак, як насамперед уміння ставити на перше місце не особливості жіночого мислення й поведінки, а піднімати поруч із чоловіками загальнолюдські й національні проблеми, залишаючись у всьому іншому в своїй природній іншості. А намагання сучасного літературознавства добачити в ньому і навіть привнести в нього елементи лесбійського фемінізму здаються неправомірними і тому викликають відчутний спротив суспільної рецепції" [8, с.9].
Одначе, твори сучасних мисткинь мають право на життя і належну оцінку як з боку літературознавців і критиків, так і з боку укладачів програм з вивчення української літератури в школі. Стосовно останнього, то тут узагалі виникає чимало запитань в частині вивчення творів постмодернізму в загальноосвітніх закладах. Суперечки щодо вагомості СУЧ для старшокласників носять досить строкатий характер. Не виключення тут і творчість жінок-письменниць.
Одна з яскравих представниць постмодернізму – Ірен Роздобудько, творчість якої майорить прапором жіноцтва. Її доробки на уроках старших класів можна розглядати хіба що на занятті української літератури в 12 класі в розділі "Сучасна проза" (на вибір). Це при тому, що в нашому суспільстві нині вже помічено загострений інтерес до питання гендерної рівності, ба навіть розвитку фемінізму. Так, учитель Бориспільської багатопрофільної гімназії "Перспектива" (Київська обл.) Людмила Дибка надрукувала на стрінках "Дивослова" (1,2007) свій "Урок – гендерне дослідження", в якому розглядає гендерне дослідження "не лише як спосіб літературної освіти, а й як основу психолого-педагогічної підготовки старшокласника до соціальної самоідентифікації" [5, с.12]. Її колега по педагогічній стезі Людмила Мозгова, аспірант Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди, проводить на сторінках все того ж "Дивослова" (6, 2007) [11] взаємозв’язки шкільного літературознавства і гендерної психології, що дає їй можливість аналізувати епічні, ліричні та драматичні твори на засадах психологічних основ гендерної самосвідомості. Ясна річ, що найкращих результатів у вирішенні представлених завдань можна досягти за, як мінімум, рівності "чоловічих" та "жіночих" творів на літературній мапі українського істеблішменту. Тим паче сучасна українська література презентує гідних фахівців пера жіночої статі, котрі не менш "класно", ніж чоловіки, знають справу, якою займаються. Якщо не більш глибоко та естетично довершено.