Під липою
В зеленім лузі,
Ген недалечко від ріки,
Як після свята,
Трава прим’ята
І потолочено квітки. [3, 262]
І тільки соловейко був свідком щастя закоханих. Це розповідь дівчини, а значить, традиційна «жіноча пісня»; розмір для танцю та приспів доказують цей зв'язок з весняною хоровою піснею.
Після смерті Вальтера фон дер Фогельвейде міннезанг переживає кризу. Ці кризисні явища помітні в творах Нейдхарта фон Рейнталя (Her Nithart) (ок.1180-1237), яскравого представника сільського міннезанга. Його героїня – не знатна пані, а проста сільська дівчина. Не вона сама є предметом поклоніння, а, навпроти, вона сама захоплена лицарем і жадає з ним зустрічі.
Він ввів народні мотиви, зображення сварок закоханих і розбратів через любов, діалоги, сценки. Часто писав пародії на «зимові пісні» селян, сатирично змальовує сільські заняття. Очевидно, кепкування Нейдхарта доходили до селян і викликали зіткнення з ними, оскільки в піснях є розповідь про ворожнечу між бідним лицарем і багатими селянами. Відоме нижчим шарам, ім'я Нейдхарта надовго здобуло погану славу: йому безпідставно приписується ряд пісень непристойного вмісту. Народна чутка віднесла Нейдхарта до придворних блазнів, його твори попали в народну «Книгу дурнів». Довкола особи міннезінгера склався цикл шванков, що склали в XV ст книгу «Нейдхарт Ліс», виникла авантюрно-сатирична віршована повість «Нейдхарт з селянами», вже в кінці XIV ст існував її драматичний варіант «Гра про Нейдхарте».
4. ЛИЦАРСЬКА ЛІТЕРАТУРА
У рицарському романі ми знаходимо в основному такі ж почуття та інтереси, які складають зміст рицарської лірики. Це, по-перше, тема кохання, яка розуміється в більш чи менш «піднесеному» значенні. По-друге, фантастика в двоякому розумінні цього слова – як надприродне (казкове, не християнське) та як усе незвичайне, виключне, що підіймає героя над буденністю життя. Обидві ці форми фантастики, звичайно пов’язані з любовною тематикою, вкриваються поняттям пригод або авантюр, що трапляються з рицарями, які завжди йдуть на зустріч цим авантюрам. Джерелом рицарського роману була усна творчість європейських народів і народів Сходу. Фольклорне походження мають типові мотиви, ситуації, образи, такі фантастичні явища як зачаровані замки, велетні, феї, чудовиська, добрі та злі чаклуни, чарівні речі та напої. Використовувалися й античні джерела — твори Гомера, Вергілія, Овідія. Згадаймо хоча б «Роман про Енея», який засновано на «Енеїді» Вергілія. Тут на перший план виступають два любовних епізоди. Один з них, трагічне кохання Дідони та Енея, був яскраво зображен вже у Вергілія, тож поету середньовіччя мало що прийшлося додавати. Але інший, пов'язаний з Лавінієй, повністю створен ним. У Вергілія подружжя Енея та Лавініі , дочки царя Латина, - політичний союз, в якому почуття не грають ні якої ролі. Французький роман (1600 віршів) ілюструє доктрину куртуазного кохання, де автор робить спроби відобразити душевні переживання героїв.
За генетичним походженням тем, сюжетів, образів, за тематикою і комплексом ідейно-естетичних ознак романи поділяються на цикли. Визначаються античний, бретонський, артурівський, візантійський цикли. До бретонського циклу входять так звані британські ле, віршовані новели про кохання, фантастичного змісту, створені приблизно в 1180 році англо-нормандською поетесою Марією Французською. Свої сюжети, запозичені з бретонських пісень, Марія переносить до умов французького феодалізму, пристосовуючи їх до звичаїв та понять сучасній їй, рицарській, дійсності. Так дуже яскраво змальовано фон рицарського життя в «Ланвалі», де зображено таємне кохання рицаря та феї, які вимушені були втікати на чарівний острів, через ревнощі королеви. У іншому ле король не хотів розставатися зі своєю донькою та оголосив, що видасть її заміж лише за того, хто без сторонньої допомоги віднесе її на руках на вершину високої гори. Юнак, який дуже її кохав і якого кохала вона, доніс її до верхівки гори, але там же впав та помер. С того часу ту гору називають «Гора двох закоханих». Усі ле Марії Французської проникнуті однією загальною оцінкою людських відносин. Більш за все вона співчуває людям, які страждають від кохання. При цьому кохання вона розуміє не як служіння дамі й не як палку пристрасть, а як ніжне природне почування потягу один до одного двох чистих та простих сердець.
Найпопулярніший лицарський роман усіх часів - Трістан та Ізольда. Сюжет про кохання рицаря Трістана до королеви Корнуолла розроблявся письменниками Франції, Англії, Німеччини та інших країн. Існувало кілька однойменних романів, але жоден із них не зберігся повністю. Сучасний читач ознайомлюється з романом за текстом, реконструйованим у XX столітті Жозефом Бедьє за неповними текстами романів Беруля й Тома та фрагментами твору Готфріда Стратсбургського.
Популярність легенди про Трістана та Ізольду в різних її інтерпретаціях пояснюється тим, що в ній уперше в європейській літературі було зображено конфлікт між почуттям і обов’язком, який згодом дістане втілення у багатьох літературних творах. Сильна й фатальна пристрасть, мистецьки змальована в поемах про Трістана, перетворює зворушливу пригоду на потужно зв’язану драму, перепитії якої захоплюють читача й сьогодні.
Трістан – син короля Рівален. У ранньому дитинстві він втрачає батьків.У життєвих випробовуваннях формується рицарська особистість королевича. Викрадений норвезькими купцями, а потім відпущений ними, юнак опинився далеко від домівки і випадково потрапив у Корнуолл, де правив брат його матері король Марк. Король полюбив небожа й оголосив його своїм спадкоємцем.У країні Марка Трістан став вірним васалом, захисником королівства. Він був єдиним, хто наважився вийти на двобій зі страшним велетнєм Моргольтом, який вимагав сплатити данину і віддати по три сотні юнаків та дівчат, щоб вони стали рабами в Ірландії.
На острові дзвенять мечі,
Дзвенять удень, дзвенять вночі…
До краю стомлений Трістан
Морольту найстрашнішу з ран
Завдав нарешті. Той упав…[4, 16]
Перемога Трістана викликала заздрість придворних.
Ізольда – дочка ірландського короля, племінниця Морольта. Вона зцілила Трістана, вбивцю брата матері, та нікому не сказала, що вона знає від чиїх рук помер дядько. Ізольда має стати дружиною короля Марка.
Два образи – два єства,яких усе розділяло, які мали б ненавидіти одне одного, фатально приречені на любов. Саме фатальність надає їхнім почуттям чарівне зілля (байдуже, вірить поет у його чудодійну силу чи вбачає у ньому лише символ всемогутності ), що прирікає їх на насолоду та нечувані страждання.
Що з нами діє це вино?
Чи двоє нас, чи ми – одно?
Неначе полум’я ясне
Тебе спалило і мене…
На цілім світі ми удвох,
Над нами в небі тільки Бог,
На цілім світі – ти і я,
Любов твоя, любов моя…
Ми келих випили до дна:
Любов одна – як смерть одна. [4, 29]
Вони можуть проголосити себе невинними перед Всевишнім, і Трістан наважується постати перед судом Божим. У їхніх душах немає жодного місця для докорів сумління. Однак вони страждають, бо відчувають себе пов’язаними тисячами ниточок із тим, кого вони зраджують: один – через шлюб, а інший – через рідну кров і васальну залежність. Герої послідовно страждають від страху, сорому, розлуки і спричинених нею ревнощів. Їм, що пройшли через низку логічно поєднаних випробувань, нічого не залишається, як добровільно принести себе в жертву і померти одне за одним.
Легенда про Трістана та Ізольду дала початок двом лініям розвитку європейської літератури. Перша – лінія лицарського роману, де відважний герой визволяє королівство від влади могутніх велетнів та вогнедишних драконів і дістає як винагороду принцесу й половину врятованого їм королівства (Трістан врятовує Ірландію від дракона).
Друга лінія – це лінія психологічного роману та трагедії, де вступають у непримиренний конфлікт любов і обов’язок, де фатальне кохання заводить героїв у безвихідь, але вони з гідною подиву й захоплення впертістю перемагають усі, здавалося б, незборимі перешкоди, створені ворожим оточенням. Відблиск історії Трістана та Ізольди лежить на трагедії Шекспіра «Ромео і Джульєтта». Ідеться не про сюжетну схему твору, а про співзвучність провідного мотиву: непереможне почуття, яке переповнює серця героїв п’єси, володіє всім їхнім єством, відкидає всі заборони в ім’я торжества кохання. Інший приклад – роман Гете «Страждання юного Вертера», герой якого лише у смертізнаходить розв’язання трагічного конфлікту між обов’язком і всепоглинаючим почуттям.
На перший погляд може здатися, що історія Трістана та Ізольди – це оповідь не тільки про любов, а й про зраду. Справді, королева Ізольда багаторазово зраджує свого чоловіка, короля Марка. До того ж і Трістана не можна вважати вірним Ізольді Білокурій: узявши з нею шлюб, він мріє про іншу жінку, потай шле до неї гінця, сподівається на побачення із нею. Та це хибний погляд. Ізольда поєднала своє тіло, душу й життя з Трістаном на кораблі, по дорозі до Тінтажеля, ще навіть не убачивши короля Марка. То хіба в такому разі її відмова від Трістана не була б справжньою зрадою?
Ізольда Злотокоса залишається вірною Трістанові протягом усього життя, не раз ризикуючи ним саме в ім’я цієї високої вірності. Трістан же, втративши надію на зустріч із королевою, вигнаний назавжди з її країни, щиро вірить, що, одружившись з Ізольдою Білокурою, забуде свою далеку кохану. Згодом він розуміє, що помилився, але зарадити біді вже не можна – і мужньо зустрічає смерть як визволення від тяжких ран, не тільки тілесних, а й душевних. Отже, не про зраду йдеться в легенді, а про збереження вірності своєму коханню. При цьому виникнення кохання Трістана та Ізольди можна трактувати по-різному. Історія з магічним напоєм ніби знімає із закоханих відповідальність за їхнє почуття: вони стають рабами фатальних обставин. Проте любовний напій можна розуміти і як символ неминущого, на все життя, кохання. Кохання Трістана та Ізольди невичерпне, воно не згасає з часом, а розпалюється ще дужче, незважаючи на все перешкоди. Більш того, можна сказати, що ці численні перешкоди й труднощі підтримують вогонь любові. Жертовність закоханих, які не шкодують життям, аби з’єднатися одне з одним, цілісність їхніх характерів, завдяки якій вони кидають виклик звичаям та умовностям свого оточення, - ось що творить із них постаті ідеальних коханців усіх часів.