Середня школа № 17
Письмове повідомлення
на тему
Життя і творчість М.П. Старицького
Підготувала
учениця 10-Г класу
Смирнова Марина
Полтава 2005
Життя і творчий шлях Михайла Петровича Старицького
В історії вітчизняної культури серед постатей, які викликають подив і шану розмаїттям таланту — як на неосяжному художньому полі, так і в інших сферах діяльності, неминуче згадується Михайло Старицький — поет і драматург, прозаїк і перекладач, організатор театральної справи — режисер, актор, керівник театральних груп, активний громадський діяч.
Михайло Петрович Старицький народився 2 (14) грудня 1840 року на Полтавщині в селі Клішенцях у дворянській дрібнопоміщицькій родині. Батько — відставний уланський ротмістр Петро Іванович помер, коли Іванові йшов п'ятий рік, а невдовзі, 1852 р., не стало й матері — Настасії Захарівни, що походила з родини Лисенків. Рано осиротілий Михайло виховувався в сім'ї Віталія Лисенка — батька майбутнього композитора. Після закінчення Полтавської гімназії М. Старицький 1858 р. разом з Миколою Лисенком вступає до Харківського університету, а 1860 р. друзі переходять до Київського, змінивши фізико-математичний факультет на юридичний. Через рік, досягши повноліття, Старицький перериває навчання, їде на Полтавщину, щоб вступити у володіння спадщиною, одружується з сестрою Миколи — Софією Віталіївною і, влаштувавши господарські справи, повертається до Києва. Після закінчення університету в 1864 році працює в Київському історичному архіві. 1868 р. Старицький з родиною перебирається на Поділля, в придбаний у с. Карпівці невеликий маєток, але невдовзі, 1871 року, повертається до Києва.
Світогляд й естетичні погляди Старицького формувалися в 60—70-ті роки. Полум'я селянських "бунтів", скасування "згори" кріпацтва й "голодна воля", пореформена реакція, розгортання другого, "різночинського" періоду в країні, "валуєвський" циркуляр (1863), а згодом Емський акт (1876), спрямовані на посилення національного гноблення, придушення української мови й прогресивної культури, поляризація революційно-демократичних і буржуазно-націоналістичних тенденцій в суспільстві,— неминуче позначилися на розвитку й діяльності М. Старицького.
Саме прагнення бути корисним народній справі спонукувало Старицького до різнобічної діяльності, а велика обдарованість забезпечувала плідність усіх його починань.
Студентом він відвідує збори і мітинги, займається просвітительством, працюючи в недільних школах, народних бібліотеках, різних гуртках. Згодом бере участь у роботі київської Громади, Південно-західного відділу Російського географічного товариства, стає одним з фундаторів Всеросійського театрального товариства, організатором і діяльним членом Київського літературно-артистичного товариства. Театральна справа завдячує Старицькому і як драматургу, і як ініціатору та керівникові відомих театральних труп, для утримання яких йому навіть довелося позбутися свого маєтку.
В коло однодумців Старицького в різний час входили Марко Кропивницький і Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий і Марія Заньковецька, Микола Садовський і Ганна Затиркевич та багато інших акторів. Географія гастролей обіймала, крім України, широкі простори Російської імперії — від Петербурга і Москви до Кишинева і Ростова-на-Дону, Одеси, Тифліса і Мінська, Нижнього Новгорода і Астрахані, сягала Вільна і Варшави. Все це разом можна по праву назвати Театром Старицького.
Великі заслуги Старицького й у видавничій справі. Крім публікації власних творів, він після невдачі в організації літературно-художнього журналу в тяжких цензурних умовах здійснює видання двох випусків альманаху "Рада" (1883, 1884), про який І. Франко сказав: "Се був мов перший весняний грім по довгих місяцях морозів, сльоти та занепаду." Ще до видання "Ради" за його допомогою та участю з'явився збірник "Луна" (1881).
До останнього подиху Старицький не випускав із рук пера. Помер він у Києві 14 (27) квітня 1904 року й похований на Байковому кладовищі.
Старицький як поет
Характеристику творчості письменника доречно почати з його поезії. Віршувати Старицький почав ще в гімназії, де захоплювався Пушкіним й Лермонтовим, читав заборонені вірші Шевченка. Схиляння Старицького перед Шевченком, пронесене через усе життя, позначилося на проблематиці й спрямуванні його поезій, визначило місце доробку поета в сучасному літературному процесі.
Літературну діяльність Старицький почав переважно з перекладів видатних російських поетів. Особливо часто він звертався до творчості М. Некрасова. І саме муза Шевченка І Некрасова насамперед живили поетичне натхнення Старицького. У своїх віршах він часто закликає до боротьби проти поневолювачів, їх наруги і визиску. Багато також було написано про справжню працю поета, його покликання. Наприклад, у вірші "Поету" (1882) письменник виголошує своєрідну декларацію про завдання митця, якому належить не схилятися перед "силою сліпою", не замикати
...серце потай миру
Й наладнувати в себе ліру
Для власник мук, для власних сліз,
Для потайних лише погріз,—
а "серед буяння в світі зла" розважити словами брата, "що й не виходить із заліз", піснею навіювати одвагу "душі замученій, слабій", з святим вогнем линути туди, де панують скрута, туга та віковічна біда.
Також провідною темою віршів Михайла Петровича є народ, його важке життя. З душевною теплотою і неприхованою симпатією малює поет образи трудівників. Слід згадати лише всім відомий вірш "Швачка", а також "Ждання", "В садку", "На озері".
Особливо важлива тема підіймається у вірші "До слов'ян". Поет закликає народи до об'єднання задля боротьби проти гнобителів:
До згоди ж, до гурту, до купи, слов'яне,
Забудьмо старезнії чвари!
Вгамуймо, братове, розладдя погане:
Встають-бо на заході хмари!..
.............................................................
Подаймо ж ми руки на вічне кохання
І крикнім на бенкеті згоди:
"Ми цілому світу бажаєм — братання,
Поради, освіти й свободи!"
Поезія Старицького неповторна. Письменник писав не так, як усі. Він часто вдавався до неологізмів, використовував безліч епітетів, порівнянь і метафор, широко користувався образами-символами революційної народної поезії. Багато невідомих слів вражали читача, але зараз вже нікого не бентежать такі слова й вирази, як нестяма, страдниця, бездольці, недбальці, дурманити, приємність, дочасовий, і ніхто вже не пам'ятає, що на основі глибокого знання народної мови вони були створені Старицьким.
старицький письменник театральний драматургія
Старицький і театр
Український реалістичний театр другої половини ХІХ ст. в своєму розвитку багато чим завдячує Старицькому — і як керівнику і режисеру однієї з перших труп, і як драматургу. "В Старицькому,— підкреслював І. Франко,— давно признано одного з батьків нового українського театру". І, справді, до появи п'єс М. Кропивницького, М. Старицького й І. Карпенка-Карого була досить бідною. Отже, поставало питання поновити репертуар, який відповідав би духові і стандартам часу і надавав театральному процесу поштовху на шляхах народності й реалізму, відгукнувся на пекучі проблеми сучасності.
Цю вимогу доби одним із перших відчув саме Старицький — один з організаторів і керівників аматорського драматичного гуртка, який 1873 р. діяв у Києві. Брак репертуару вимагав створення нових п'єс, отже, Старицький перекладає "Гамлета", пише лібретто "Гаркуша" за однойменною п'єсою О. Стороженка.
Драматичну діяльність Старицький фактично розпочав інсценізаціями творів Гоголя — оперета "Різдвяна ніч" (музика Лисенка) та п'єса "Сорочинський ярмарок".
І все ж таки головну роль у розвитку українського реалістичного народного театру відіграли насамперед його оригінальні драматичні твори. Їх серед 30 п'єс Старицького налічується майже третина — від водевілю "Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка (1872) і до драми "Крест жизни" (1901). Драматична й театральна діяльність Старицького надихалася розумінням важливості цієї справи, її громадського значення в тогочасних умовах. Важливими темами творів письменника були історія рідного народу (історична драма "Оборона Буші", драма "Остання ніч"), його важке життя.
Драматургія і організаційно-режисерська діяльність Старицького дійсно стали визначним фактором театрального прогресу в Україні, адже на сцені показувалося справжнє життя народу з його невичерпним етнографічно-фольклорним багатством.
Михайло Старицький і в поезії, і в драматургії, і в прозі виступив як новатор, що на новому етапі творчо розвинув традиції Тараса Шевченка й Марка Вовчка, став гідним соратником Івана Франка й Лесі Українки. З перших своїх кроків він поставив собі за мету служити народові рідної Вкраїни. Цей намір він несхибно здійснював протягом усього життя. І за це йому довічна шана і почесне місце у вітчизняній літературі.
Використана література
1. Зубков С.Д. Михайло Старицький \ Михайло Старицький. Поетичні твори. Драматичні твори.— К.: Наукова думка, 1987.— С.5-28.
2. Хропко П. Українська література: Підручник для 10 кл. середніх шкіл.— К.: Освіта, 1998. — С. 88-100