Новий аспект бачення людини через призму iдеалу вирiзняють драматургiю зрiлого В.Винниченка, як художнє явище, де через внутрiшнє життя людини постає час, епоха, а не навпаки, коли до сутностi людини автор добирався через аналiз соцiальних конфлiктiв.
Найхарактернiшим в цьому аспектi явищем є драма "Чорна Пантера та Бiлий Ведмiдь". Естетика Володимира Винниченка-модернiста в освоєннi iдеалiстичних фiлософських концепцiй людського буття у зрiлого Винниченка набирає органiчного характеру. Структурованi автором драматургiчнi ходи в його п'єсах пiдпорядкованi моделюванню процесiв морально-буттєвого формування головних героїв, за словами М.Вороного, вираженню "конфлiкту протилежних переживань iз зазначення кульмiнацiйних пунктiв в психологiчнiй еволюцiї дiйової особи".
Структурно-естетичнi характеристики твору виявляють його реалiстичний характер, проте фiлософсько-психологiчнi нашарування в образi героїв творять характер багатовимiрного дiйства. "Чорна Пантера i Бiлий Ведмiдь" вибудована на етичному конфлiктi, в котрiм суперечнiсть мiж мистецтвом i суспiльними умовами набирає фiлософського характеру [5:16]. Проблема щастя людини, яку В.Винниченко дослiджував в раннiй творчостi, набирає ширшого спекттру. Вона ставиться в просторi власної душi, власної сiм'ї, найближчого оточення i — ширше — в суспiльствi. Якщо у раннього Винниченка ця лiнiя вимальовувалася у сферi побутового, то пiсля його герої виходять за межi традицiйних взаємин, що дає можливiсть читати кожну драму рiзноплощинно.
Психологiзм В.Винниченка у драмi "Чорна Пантера і Бiлий Ведмiдь" зреалiзовано у низцi проблем з багатоаспектними вiдпвiдями на них. Митець i суспiльство, митець i батькiвство, сiм'я i мистецтво, егоїзм i жертовнiсть — це тiльки частина проблем, кожна з яких лежить в основi певного конфлiкту. Новаторське розв'язання багатьох проблем у п'єсi через художнiй аналiз психологiї вчинку людини i можливостi неоднозначного його потрактування стало серйозним внеском драматурга у рiдну лiтературу. Морально-етичний аспект характеристики конфлiктiв у драмах Винниченка пiдтверджує думку, що фiлософiя автора була основою його свiтосприймання i свiтовiдтворення. I якщо дiя вiдбувалася навiть у просторi однiєї родини, протиставлення сутностей "щастя — нещастя", "гармонiя — дисгармонiя" виходить далеко за межi сiмейних перехресть. Розум i чуттєвiсть в аспектi їх гармонiзацiї виростають у найбiльшу проблему, котра вимагає двох рiвнiв осмислення —зовнiшнього подiйного i внутрiшнього дискусійного [5:14].
Контрастне й динамічне, часто парадоксальне поєднання непевності й точності, настроєвості й предметності можна вважати провідною ознакою енергійно-експресивного стилю письменника. Такий стиль за всієї своєї цілісності не є монолітним, і взаємодія його розмаїтих чинників передбачає і епічну масштабність, і ліричну проникливість, а головне драматичну напругу, що й виявилась врешті з особливою виразністю в драматургії автора.
Точність та виразність деталей, найменших подробиць, навіть, здавалося б, дрібниць побутової атмосфери, поведінки персонажів, інтер'єрів сягає в нього граней їх безпосереднього фізичного відчуття. Чіткість портретних чи інших психологічно-побутових деталей, з яких вимальовуються виразні житейські картини, увага до фізіологічного підґрунтя психологічних станів та ситуацій, до вияву підкресленої емоційності, екзальтованості, хворобливості, особлива роль еротичних мотивів – усе це свідчення явного переростання реалістичної образності в натуралістичну. Натуралістична точність у Винниченка невіддільна від символістської таємничості. Те, що його п'єси переважно камерні, зосереджені на відтворенні інтимних стосунків, а проте художньо осягають глобальні проблеми, свідчить про символістську природу образної мови автора.
Провідний в поетиці автора своєрідний сплав натуралізму й символізму пов'язаний з модерним мистецьким інтелектуалізмом, який передбачає не раціоналістичну вичерпність міркувань, а відкритість неосягненній таємничості буття.
Проблема кризи людської особистостi стала провiдною темою в свiтовiй лiтературi початку ХХ столiття. Захист права людської особистостi на природнє буття в аспектi власної неповторностi, котру тоталiтарне суспiльство намагалося унiфiкувати або знищити, — стає головною гуманiстичною проблемою i для українського мистецства. Володимир Винниченко вiдчув трагедiю, спровоковану суспiльними зсувами, на власному життi.
Драматургія Винниченка вирізняється гостротою проблем, глибиною психологічних екскурсів, відсутністю шаблонності, образним мисленням, неореалістичними тенденціями, модерном, символізмом, “новими горизонтами” і “обріями”, з яких глядач має змогу проникати в глибини світу підсвідомості.
Щодо визначення належності Володимира Винниченка до певного напрямку течії в літературі, чіткого окреслення його творчого методу, то слід навести його власні слова: це мистецтво не людей, а якихось вчених псів... вони бачать і малюють з погляду собаки, коня, а не людей. Вони людського, того, що може бути в собаки, чого собака не може побачити і зрозуміти, вони того не малюють.
Тобто Володимир Винниченко прагнув, перш за все, передати психологічне життя особистості, її думки, почуття, її ставлення до інших людей, побуту, природи і всього довколишнього оточення. Це загалом співпадає з принципами неоромантизму.
В період 1909–1911 років письменник продовжує експериментувати. Його зацікавлюють причини популярності традиційної мелодрами, в полеміці з якою він почав свій драматургічний шлях.
Мелодраматизм та інтелектуальність постають двоєдиною рамкою складної художньої системи п'єси, найбільш оптимальним жанровим визначенням якої видається саме таке – інтелектуальна мелодрама.
Саме до своєрідного жанру інтелектуальної мелодрами слід віднести п'єсу “Чорна Пантера і Білий Медвідь”. Це одна з найтривожніших п'єс автора, одна з найбільш “вдаряючих по нервах” [2:129] своєю дисонансною образністю, яка грунтується на ефектному використанні вигадливої, нестандартної, можна навіть сказати, штучної ситуації, огорнутої в шати достовірної житейської історії. Це п'єса про трагедію митця, що стоїть на межі між чіпкою буденністю й вабливою урочістю вільного творення.
Мелодрама (співоча драма) як жанр виникає в другій половині ХVІІІ ст. паралельно і в певній противазі драмі як жанру. Драма на відміну від традиційних трагедії та комедії орієнтується на поміркованість почуттів і правдоподібність, буденну врівноваженість, що диктується розвитком позитивістських художніх тенденцій. Мелодрама, так само як і драма, не тяжіючи до крайнощів, представлених опозицією трагедія-комедія, разом з тим зроджується з певної туги за цими крайнощами. Суть її полягає в загостренні почуттів, у перебільшенні драматичної напруги, спочатку доповненням драматичних сцен музичними вставками, а врешті переважно драматургічними засобами – різкий поділ персонажів на добрих і лихих, гранична загостреність конфлікту, неймовірна напруженість ситуацій, несподіваність розв'язок тощо. Якщо власне драма розвивається в напрямку осягнення реальних суспільних конфліктів у всій їх складності, то мелодрама тяжіє до вражаючої видовищності й якомога більш закрученої інтриги. Причому ця інтрига здебільшого позбавлена особливої вигадливості та ґрунтується на експлуатації мотивів любові та зради, підступності та помсти, нагороди та покарання тощо. Мелодрама активно присутня і в українській драматургії ХІХ ст. Не гребують її засобами драматурги театру корифеїв, хоч здебільшого вони підпорядковують мелодраматичні мотиви й колізії осягненню суспільних та психологічних аспектів драматичної дії. Українська мелодрама прикметна й тим, що вона широко вдається до музичних (обрядових, народопісенних) елементів, цілком виправдовуючи первісне значення терміну. Мелодрама користується значною популярністю серед найрозмаїтіших глядацьких кіл, що й зумовлює її невмирущість. Загалом мелодрама здобула собі погану репутацію. Однак відмовлятися від видовищних можливостей мелодрами, від її впливової сили було б не слушно. Це свого часу чудово відчув Винниченко і на шляху модерного переосмислення традицій мелодрами досяг значних драматургічних успіхів.
Винниченко успішно виступив в драматургії, яка складала значну частину його творчості. У 1920-21 рр. П’єси драматурга ставилися в Києві, Харкові, Одесі, Львові, Чернівцях, Коломиї, в театрах Петербурга, Саратова, Самари, Тифліса, Баку. Проблеми сценічного втілення його п’єс активно обговорювали з драматургом К. Станіславський, М. Немирович-Данченко, М. Садовський, Г. Юра, М. Заньковецька.
Лесь Курбас у своєму “Молодому театрі” здійснив постановку п’єси Чорна Пантера і Білий Медвідь за участю режисера-постановщика Гната Юри 1919 р. Відомий літературознавець Григорій Костюк зазначає, що з особливим успіхом у країнах західної Європи йшли драми Винниченка Чорна Пантера і Білий Медвідь, “Закон”, “Брехня”.
Героєм жанру інтелектуальної драми стає новий суспільний тип інтелігента, тло дії – двадцяте століття, з його соціальними конфліктами і моральними протиріччями. Пошуки “правди життя” і “нової моралі” не є новацією, це норма для творів будь-якого європейського письменника.
У колізію мистецтва та дійсності заглиблюється Володимир Винниченко, при чому він пішов набагато далі інших письменників. При цьому він надав їй особливої гостроти екзистенційного вибору, коли переосмислюється сама суть мистецтва, його естетичне призначення [4:119]. Герої Винниченкових творів змушені вибирати між мистецтвом і родиною, навіть між мистецтвом і життям. Більше того, їхній ідейний вибір не завжди відбувається на користь мистецтва, а навіть коли й так, то читачам важко бути на стороні митця, бо його вчинки настільки "негуманні" і "аморальні", що виправдати їх часом майже неможливо.