Смекни!
smekni.com

Особливості імпресіоністичної манери М. Коцюбинського у новелі "На камені" (стр. 2 из 5)

Головною рисою новел М. Коцюбинського є показ почуттів і переживань героїв переважно шляхом цілеспрямованого добору певних фактів, деталей пейзажу, портрета, інтер’єра. Специфіка психологізму Коцюбинського ще й в тому, що внутрішній світ зображується через суб’єктивні переживання героя. «Психічний стан героя М. Коцюбинський відтворює як постійну складову в структурі характеру, той фон, на якому виявляються психічні процеси і властивості особистості» [12, 37].

Психологізм і ліризм як найсуттєвіші ознаки новели нового типу у творчості письменника несли на собі відблиск неповторного внутрішнього світу самого автора, його витонченої внутрішньої організації, що позначилось на жанрових особливостях новелістики письменника. «Психологічне в його творах стало не тільки важливим засобом зображення соціального, а й визначило характерні художні прийоми. Неабияку роль тут відіграли також інтерес письменника до наукових знань з психології, ряд обставин особистого життя, нахил до самоспостереження» [12, 32].

Сформована художньо-психологічна концепція Михайла Коцюбинського – уявлення про переживання людини як про безперервний психічний процес, який виявляє її соціальну поведінку, - відрізнялась од тих уявлень про людину, які склалися в попередників письменника. «Якщо письменники старшого покоління прагнули змалювати ті чи інші суспільні порядки, ілюструючи їх тими чи іншими типами, або показати, як певний характер розвивається серед такого чи іншого оточення, то письменники молодшої генерації ставлять собі вже іншу мету. Для них головне – людська душа, її стан у тих чи інших обставинах» [12, 36].

Особливість імпресіонізму М. Коцюбинського полягає не у відмові од художнього аналізу людини як соціальної істоти, а у підпорядкуванні показу всіх сфер її психічного життя саме цій визначальній якості. Відповідно до художнього задуму письменник вдається до відтворення найрізноманітніших психічних станів. Збагачується його досвід розуміння та образного освоєння психічних явищ. У М. Коцюбинського багато відмінного, своєрідного. В його творах бачимо відображення процесів взаємозв’язку свідомості та самосвідомості, свідомості та підсвідомості і т.д.» [12 , 36].

Психічний стан героя Михайло Коцюбинський відтворює як постійну складову в структурі характеру. Письменник виробляв і свої засоби зображення душевного стану. «Одним з найпоширеніших є окреслення на початку твору того замкненого художнього простору, який дає вже певну настроєву тональність, одразу вводить читача в атмосферу переживань персонажа. Контраст світлотіні в експозиційному інтер’єрі нерідко символізує протистояння життя і смерті, - категорій навколо яких обертаються думки ліричного героя» [12, 37].

Коцюбинський звертався до найбільш оригінальних прийомів зображення художнього простору. До таких прийомів можна віднести й ракурс, де художній простір, у якому має розвиватися дія, бачиться наче очима самого героя. «При цьому точка зору оповідача найбільшою мірою виражає і психічний стан героя, й ідейну позицію автора» [12, 37].

Єдність художнього простору і відповідно однорідність психічного стану підкреслює, як правило, обрамлення експозиційним і фінальним пейзажами. Ці пейзажі М. Коцюбинський дуже вміло використовує. «Картина природи, відтворена крізь сприйняття героя, перестає бути тільки зображенням місця, дії і стає водночас індикатором його почуттів, переживань» [9, 47].

Кожна деталь пейзажу набирає яскраво символічного забарвлення, вона зображена під кутом зору сприйняття героя. Для Коцюбинського характерна персоніфікація природи, яка подається завжди у вічних змінах, в русі, у розвитку, нерозривному контакті з переживаннями людини. Все це зумовлює глибокий ліризм творів письменника. Пов’язання щирого ліризму з психологічним аналізом – одна з особливостей його стилю. Описи природи у Коцюбинського вражають своєю мальовничістю, гармонійністю, багатством і оригінальністю художніх засобів.

Письменник уміє помітити нові риси у давно знайомому явищі і надати його по-своєму. «Для Коцюбинського взагалі характерна виняткова пластичність і мальовничість описів природи, речей, персонажів. Він часто подає образи як живописець. У нього навіть звуки інколи мають певне забарвлення» [7, 4]. Еволюція мистецтва пейзажу в творчості М. Коцюбинського йшла по лінії поглиблення сприйняття й художнього відтворення природи. Письменник дуже вдало використовував зорові та слухові образи: «прагнув досягти якнайглибшого реалістичного змалювання дійсності ,правдивого відтворення її, що, за його словами, повинно «йти шляхом спостереження, спостереження ушима, дотиком, нюхом» [7, 7]; «тут використано зорові, слухові, дотикові, нюхові враження» [7,9].

Отже, Коцюбинський для створення певного психологічного настрою, для реального вмотивування глибоких душевних процесів використовував блискучі кольорові малюнки.

Вироблена Михайлом Коцюбинським художньо-психологічна концепція людини має важливе значення для розуміння його творчості.

В ній органічно поєднується соціальний, художній і власне психологічний аспекти. В її основі – розвиток уявлень про духовний світ героя як про багаторівневе утворення, що становить ієрархію. «Детермінованість характерів виявляється не в прямій, а в опосередкованій формі, мотивація поведінки героїв стає складнішою – до уваги береться весь комплекс внутрішніх факторів, що впливає на той чи той вчинок» [9, 52]. Створена письменником художньо-психологічна концепція дала йому змогу глибше відобразити тодішню соціально-психологічну атмосферу, зростання самосвідомості певних верств суспільства на межі ХІХ-ХХ ст.

Вершин імпресіоністичного письма Коцюбинський досягає в «Intermezzo». Твір написаний в монологічній манері, але назвати його внутрішнім монологом не можна, бо він становить собою зорові картини, створені словом, і внутрішні переживання ліричного героя, його враження від навколишньої дійсності. В новелі немає традиційного сюжету, але відчувається якийсь внутрішній сюжет, що становить собою зіткнення різних переживань.

У творі автор добирає дуже вдалі тропи, щоб передати втому, сум’яття героя, його бажання втекти від людей, чиє існування «входить в моє мов повітря крізь вікна і двері». «Намагання вийти туди, де не має людей, щоб заглибитись у себе й відпочити, продиктоване втомою героя, яка стає «дійовою особою» [13, 18].

Почуття ліричного героя на початку твору є контрастом до природи, на лоно якої він так поспішає. «Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в край неба. Невідступно за мною летить хмарка дрібненьких мушок. Бачу, як синє небо надвоє розтяли чорні дихаючі крила ворони» [11, 236]. Одразу впадає в око, яка різна лексика вживається для передачі стану героя (здебільшого стримані іноді згрублі слова і їх форми) і стану природи (ніжні слова із зменшено-пестливими суфіксами). Це одна із однак імпресіонізму. Контраст ми бачимо не тільки в зображенні природи і внутрішніх відчуттів ліричного героя, а і в образах, які поділені на реальні та алегоричні. Це, в першу чергу, сонце і втома. Тут відчутно вплітаються в імпресіонізм ще й елементи символізму. «В образі сонця письменник представляє всю глибину і драматизм життя з неодмінно переможною нотою ствердження» [15, 46].

На перший погляд, новела «Intermezzo» становить собою майже суцільний пейзаж – опис природи в її багатоманітних виявах. Але для автора важливо не тільки показати красу рідної природи, а те, як вона впливає на людину, її почуття. У Коцюбинського природа ніби олюднена.

Автор настільки володіє словом, що перед читачем зріло постають описані картини, чаруючи зір, переконуючи в тому, наскільки велика сила справжнього мистецтва. «У новелі «Intermezzo» особливо привертає увагу вміння М. Коцюбинського створювати зорові образи, «малювати», а не описувати, тонко і майстерно використовувати гру кольорів, світла й тіні, руху і спокою» [7, 8]. Водночас бачимо гармонійне поєднання звукових і зорових образів, пов’язування слухових вражень із кольоровими. Так, «йду, гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Тихо плине блакитними листами льон» [8, 236].

Зорові картини літнього поля доповнюються слуховими: «Стою і слухаю. Повні вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того безупинного, як текуча вода, пересипання зерна» [11, 237].

Новела наповнена звуками, шумом і тишею. «Галас – це клацання «залізної руки» міста, поїзд, який не йде, а летить, мчить уперед, торохкотить, уривки розмов пасажирів. На противагу цьому – тиша поля, простів» [14, 19]. Саме ефект контрасту і є ознакою психологічного імпресіонізму М. Коцюбинського. У творі природа – повноправний герой твору, а не тло події чи допоміжний елемент. Не дивно, що саме тут, серед такої чудової природи, шукає ліричний герой спокою, внутрішньої рівноваги, бо споконвіку людина і природа становили одне ціле. Природа зцілює ліричного героя, допомагає йому усвідомити себе її часткою, яка не може існувати ізольовано.

Всі «дійові особи» новели виконали свою функцію, підкреслили стан душі героя – митця. Хоча «роздвоєння» психології спостерігалося: Intermezzo – музичний твір, що прославляє життя, любов, хвалу всьому живому. Ліричний герой на початку твору тікає від людей, що втомили його. Але перепочинок пішов йому на користь.

«Отже, функція імпресіонізму тут не лише в «роздвоєнні» психології, а й в умінні «зібрати її знову в щось єдине» [13, 18].

Розглянемо новели М. Коцюбинського «Цвіт яблуні». Хоча жанр твору сам автор визначив як «етюд». У творі М. Коцюбинський підносить проблему відношення мистецтва до дійсності, обстоюючи думку, що творчість повинна правдиво відбивати дійсність: письменник повинен писати правду, якою б тяжкою вона не була. Коцюбинський заперечував декадентське прославлення смерті, обстоював матеріалістичний погляд про зверхність життя над смертю, про його вічність, підкреслюючи діалектичну суперечливість поняття життя, що зіткане з протиріч і контрастів, безвихідності і надії, високих поривів і «імпульсів звірячих». «Цвіт яблуні» являє собою переважно суб’єктивну глибину психологічну сповідь, де переживання батька з приводу агонії «моєї дитини» розкладені до найдрібніших чинників, де поняття об’єктивного і суб’єктивного власне збігаються» [2, 9].