Та повернемось до історії хлопців-товаришів. Дорогою в них закінчився бензин, довелося ночувати на острові, де були «дикуни» у курені, що вкрали чиюсь качку собі на вечерю. Це так налякало Павку, що він навіть не міг заснути, але все втихомирюється і епізод закінчується такими словами: «Нарешті на другому кінці острова дещо вгамувались. Багаття стухло, й брязкіт гітари припинився. Хтось, мало не виламуючи щелепи, позіхнув. Павці здалося, що то кавкнула велетенська кішка. Той же мрійниць кий голос тоскно зітхнув:
– Ех, природа!..
І все стихло».
Таким чином читач начебто побував на тому Чаїному острові, почув всі оті звуки і перейняв жах від наляканого Павки. Але все затихло і ми, затамувавши подих, перегортаємо сторінки, щоб дізнатися, що ж там буде далі.
А далі хлопці, приїхавши до бабусі Федька, розуміють у яку халепу вони вскочили, адже виявляється, що це не ті Жайворони, в яких живе бабуся Одарка. Ні, у тутешньої баби Одарки, хата якої теж побіля пошти над ставом, навіть дітей нема, не те, що онуків. Тож довелось Павці залишатись жити у Федька. Тьоті Гапі відправили телеграму, щоб не хвилювалась і все начебто вже налагодилось. Хлопці радіють життю, влаштовуються пастухами у колгоспі, Павку приймають до «гурту науковців», де кожний учасник є або професором хімії, або астрономом, або фізиком, або якоюсь знатною постаттю, про що міський хлопчина подумав так: «… це така гра в астронавтів, професорі і тому подібних фізиків, хіміків і зоряних капітанів. Проте він дивувався серйозності, з якою вели хлопчаки свою гру. На засіданнях клубу всі члени його звертались один до одного тільки на «ви», не перебивали промовця і в міру своїх знань вели «наукові» суперечки». Ці, здавалось би, ще малі хлопці мріяли запустити у космос ракету, винайшли (хоч і випадково) заново порох. Вони вдавали з себе начебто дорослих, які потрібні світові, і ця деталь не може бути не поміченою читачем. Вступивши до клубу, Павка й сам починає все серйозно сприймати. Адже не даремно саме він помітив першим через окуляра бінокля супутник, це стало начебто знаком, бо хлопчина давно вже мріяв стати справжнім астронавтом, і ця подія (політ супутника у космосі) дала краплину віри в свою мрію, а сама деталь «супутник» стала наче уособленням цих дитячих мрій.
Не можна оминути увагою й епізод, коли Федько позвав діда Терентія з його старим конем Маркізом начебто для того, щоб згасити пожежу, а виявилось для того, щоб напоїти своїх теляток, адже через велику жару попересихали всі джерела. Дід Терентій хоч і розлютився, та все ж Федько подумав: «Нехай собі. З дідом ми якось владнаємо – він не злопам’ятний. Зате телята будуть напоєні». А й дійсно, дід скоро його простив, бо хлопчина приніс звістку про те, що потрібно копати криницю, дід Терентій в цій справі справжній майстер, скучив вже за працею. То ж за добру звістку про надану роботу дід Терентій простив Федька ще на одну провину вперед. Здавалось би, що тут такого? Але через таку малу деталь, читач розуміє, що дід Терентій по-справжньому-то й не сердився на хлопця і що він його любить, хоча Федько ще той бешкетник.
Треба звернути увагу й на такий момент. Всіх хлопців-трудівників, та й не тільки трудівників, у селі називають жайворонами, жайворонцями або жайворонятами. («ну що, жайворонці, що будемо робити?», «мій кінь Маркіз усю шпану, всіх жйворонців на селі знає, за версту впізнати може, а в твій бік навіть вухом не пряде», «побачимо зараз, що ви за жайворони» і т.д.). Як тільки Павка приїхав до села, він також звернув увагу на цих птахів: «Павка зроду-віку не бачів такого простору. Птахів тут біло без ліку. Вівсянки, чайки, перепели… І жайворони. Чим вище піднімалось сонце, тим глибше сягали вони в небесну блакить і співали, немов до крил їхніх були поприв’язувані ниточки від сотень сонячних дзвіночків. Подзвонять, подзвонять, тріпочучи крильцями на одному місці, потім дадуть стрімкого лету, немов перескочать на вищий невидимий щабель, і знову сиплють-розсипають злото-срібло на рясно вквітчану землю. Все вище і вище злітали вони, аж поки й зовсім не пропадали у високості, і тільки пісня долинала згори. Дзюркітлива, радісна, весела». Тепер зрозуміло, чому село називається Жайворонами. Зрозуміло ж і те, чому хлопців називають іменем цих птахів: вони теж рвуться угору, до дорослих, вони теж радісні, веселі і працьовиті. Саме ця художня деталь («жайворони») буде часто зустрічатися протягом повісті, кожного разу нагадуючи про цих дивовижних птахів і їх місце у поданому творі.
Але повернемося до колодязя. У поміч діду Терентієві наймають… тих самих остров’ян, які так налякали Павка. Недаремно, мабуть, автор жодного разу не назвав їх жайворонами, ні. Вони остров’яни, дорослі, ледачі й дикі юнаки, які не хочуть працювати, але хочуть добре попоїсти. І ватажка їх називають не інакше, як «отаман», як справжнього вояка зі званням. Та й воно не дивно, адже через цю суттєву деталь хлопці постають перед читачем не як сумлінні працівники, а як хитрі ледацюги, які свого добиваються будь-якою ціною (згадати навіть «дружній» футбол між остров’янами і жайворонами, коли перші трохи не скалічили останніх) і які згодом, забравши весь аванс, втікають знов на острів до свого куреня, не закінчивши (а можна навіть сказати, що нормально і не почавши), своєї роботи.
Звичайно, що дід у розпачі, він не очікував від своїх працівників такої підстави, а хлопці на чолі з Федьком та Павкою вирішили помститися за зраду. Вони збирають своє хлопчаче військо й пливуть на Чаїний острів. В цьому епізоді вже змінюється характеристика хлопців, що є важливою художньою деталлю: тепер вони «військо», яке готується до «бойовища», яке чекало на «сигнал до бою» і яке готове було битися за будь-яких обставин. Саме тут ми бачимо героїзм, справедливість (адже хочеш їсти, треба й працювати) і відчайдушність героїв. Вони малі, але войовничо настроєні «жайворонята» проти вже майже дорослих, покинувших школу, студентів-остров’ян. І, на диво, перші перемагають останніх, хоча й з великими втратами, бо Павка майже не вмер від покрапленого у голову каменю, а хлопців просто впізнати після бою було неможливо: «спершу дід Терентій, як уздрів своїх молодців, не на жарт сполошився. Він навіть перерахував їх двічі на пальцях, мабуть, маючи сумнів, чи всі повернулися живі. <…> Віті Перебийносу і Петі Підіпригору, які найбільш постраждали, власноруч змив рани і наклав у кількох місцях пов’язки з травами, Митю Книша посмикав за ногу, яку він трохи волочив за собою, Льонці і Павликові приклав по мідному п’ятаку до гулі й синця, а Федькові не вистачило, то нагородив його срібним карбованцем. Проте Федько тільки трохи потримав його під оком, а далі озирнувся і затирив у кишеню». Що й казати, справедливість перемогла, але якою ж ціною… Хоча всі начебто й залишились задоволеними.
Хоча ні, не всі. В одну із перших хвилин, коли Павка прокинувся після травми, Федько повідомив, що тьотя Гапа прислала телеграму, на що хлопчина відпвів: «Тьотя Гапа!? І тут знайшла?» За цим щирим здивуванням і начебто обуреністю читач помічає, що хлопчині просто хотілось залишитись з друзями, провести з ними ще трішечки часу, знайти нові пригоди, можливо, навіть знову зав’язатися у якусь бійку… Хоча ні, він просто розумів, що прийшла година розставання.
Та прийшовши додому, першим, що хлопці зробили після обробки «бойових» ран, це довикопували разом з дідом Терентієм колодязь, за що колишній колгоспник був щиро їм вдячним.
Потім приїхали тьотя Гапа і тьотя Люпа. Вони не впізнали Павку, це говорить на сам автор: «В цей час на подвір’я вбіг якийся хлопчина. Нестрижене волосся на його голові стирчало, мов лелече гніздо, засмаглі плечі й груди були геть зкусані комашнею, а зашкарублі п’яти вчорніли, мов щойно викопані дві картоплини.
– А це ваш онук? – кивнула на хлопчика тьотя Гапа.
Хлопчик знітився, а бабуся розсміялася.
– Не впізнали? Чи, може, одцуралися вже од свого небожа?
– Драстуйте! – гукнув тоді Павка на весь голос.
– Павлику! Бідне моє дитя! – Галина Павлівна чомусь схопилась за серце.»
Складається враження, що автор цими зовнішніми й портретними деталями-характеристиками ніби показав становлення дитячого характеру, адже Павка, коли був у місті, був «біленьким», доглянутим, захищеним від усього і нічого не бачив, нічого не вмів, а саме в Жайворонах хлопець навчився життю і заробляти на хліб. Про це говорить і остання фраза Федькової бабусі, кинута на прощання з Павкою: «Дивись же мені. Не забувайся, як самому хліб заробляти. Ну, поганяй, хлопче. Бувай здоров…»
Отже, розглянувши повість Григорія Кияшка, ми розуміємо, що перед нами неповторний дивосвіт яскравих дитячих та дорослих характерів, осмислення загальнолюдських, вічних, глибоких моральних цінностей. Саме за допомогою деталей письменник більш детально розкриває характери поданих героїв, їх думки, вчинки й мотиви.
Список використаної літератури
1. Кияшко Г. Жайворони. Повість. – К.: Веселка, 1970. – 103 с.
2. Кузнєцов Ю.Б. Художня деталь як стильова ознака новел М.Коцюбинського // Індивідуальні стилі українських письменників ХІХ – початку ХХ ст.: Збірник наукових праць. – К.: Наукова думка, 1987. – С.233-262.
3. Літературознавчий словник-довідник за редакцією Р.Т. Гром'яка, Ю.І. Коваліва, В.І. Теремка – К.: ВЦ «Академія», 2007. – 752 с.