3. Творчість Феодосія Печерського
Творчість Феодосія Печерського було введено до активного наукового обігу у 40 — 50-х рр. XIX століття. Фактично перше повне видання творів святого підготував єпископ Макарій у 1856 році. Власне від того часу і з’являється інтерес дослідників до спадщини Феодосія. Феодосій Печерський — автор 11 творів: два послання до князя Ізяслава Ярославовича, вісім «Слів» і «Повчань» ченцям та молитва «За всіх християн». Ці твори свідчать про те, що Феодосій був у курсі богословських суперечок, які 1054 р. привели до поділу єдиного доти християнства на православ’я і католицизм. В одному із своїх «Слів», написаних близько 1069р. він компетентно відстоює православний канон, заперечуючи латинські нововведення. [3]
Існують різні погляди на авторство творів Феодосія, зокрема Михайло Грушевський визначав, що «Сумнівні два більші поучения до народу: «О казнях божіих» і тільки що згадане про п'яне співання тропарів на пирах («Слово о казнях» міститься в болгарськім «златострую», так що могло бути Феодосієм чи кимсь іншим перероблене в приложенні до наших умов життя). Так само два посланій до кн. Ізяслава: про святкування свят і пощення в свята і про «віру варязьку» (католицьку) та відносини до різновірців, що надписуються іменем Феодосія, але з більшою правдоподібністю признаються творами печерського монаха Теодосія Грека…» Чимало різних писань зв'язувалось дослідниками (почавши від Погодіна) з іншим сучасником Феодосія печерським монахом Яковом, котрого Феодосій хотів мати своїм наступником на ігуменстві.Поширюються також різні думки вчених щодо того, скільки творів справді належить преподобному. Срезневський вважав, що 11 повчань, Владимиров — 1, Філарет — 7, Нікольський — близько 11. Питання про авторство Феодосія до цього часу залишається дискусійним.
Проте сумнівність авторства не зменшує літературної та естетичної вартості творів Феодосія. Його твори торкаються релігійної та суспільної тематики. В повчанні «О казнях Божиих» Феодосій визнає суспільні нещастя, такі як голод, хвороби, напади ворогів наслідками людських гріхів «Коли ж котрий-небудь народ впаде в гріх, то карає (його) Бог смертю, або голодом, або наводячи поганих, або посухою, або гусінню, або іншими карами. А якщо ми вчинимо покаяння, то в ньому Бог нам велить пробувати» 4] і виступає проти залишків язичницьких забобонів у християнському суспільстві. Таким чином, зустріч з монахом, монахинею, лисим конем та свинею вважалися поганою прикметою і змушували подорожнього повертатися назад. Феодосій виступає також проти віри в чихання, чаклунство, ворожіння, прикмети, супроти світських забав, музики, що складалася тоді з сопілок і гуслів, мандрівних співців, язичницького звичая цілуватися з жінками на бенкетах. Але найбільше розповсюджується проти пияцтва, яке було вельми розповсюдженим гріхом у тодішньому суспільстві, проте дозволяє пити в міру. М.Костомаров відзначає, що «в ответе своем князю Изяславу о некоторых предметах благочестия Феодосий относится снисходительнее к правилам о посте, чем обыкновенно церковные учителя последующих времен. В среды и пятки он предписывает мирянам воздержание только от мяса и одним чернецам от молочного. Самое воздержание от мяса в среды и пятки не было безусловно обязательным и могло как налагаться, так и разрешаться духовным лицом «аще связан еси отцем духовным в среду и пяток мясо не ясти, от того же и разрешение приими»[1]. Ніхто не повинен сам накладати на себе піст, а поститися слід лише тоді, коли велить духовний отець. На свята, а також в день 12-ти апостолів, якщо вони випадають на середу і п’ятницю, Феодосій дозволяє куштувати м’ясо. Преподобний суворо ставиться до іновірців: «Берегитесь чада, кривоверов и всех бесед их, ибо и наша земля наполнилась ими. Если кто и спасет свою душу, то только живя в Православной Вере, ибо нет иной веры, лучшей, чем наша чистая и святая Вера Православная.»[5], "Живите мирно не только с друзьями, - поучает он, - но и с врагами, однако только со своими врагами, а не с врагами Божиими; свой враг тебе тот будет, кто убил бы перед твоими очами твоего сына или брата, прости ему все; но Божие враги - жиды, еретики, держащие кривую веру...» Він не підтримує і засуджує віротерпимість: «Кто хвалит чужую веру, тот свою хулит, а кто хвалит и свою веру, и чужую разом, - тот двоеверец; и кто тебе скажет: и ту, и другую веру Бог дал - ты скажи ему: разве Бог двоеверен? Писание говорит: един Бог, едина вера, едино крещение». Стосовно латинян, Феодосій забороняє православним віддавати за них дочок і одружуватися на латинянках, брататися з ними, цілувати їх, їсти і пити з ними з одного посуду: якщо буде латинянин просити пити або їсти, то дати йому в окремому посуді, а потім той посуд прополоскати і прочитати молитву. Проте він наказував князю будь-якого невірного, як і правовірного, нагодувати, одягти та допомогти в біді. Найбільше ненавидів Феодосій жидів, і його біограф пише, що він ходив до жидів докоряти їм, називав беззаконниками і відступниками і хотів бути від них убитим за Христа.
Значно більше про життєву філософію Феодосія Печерського, принципи, якими керувався він у своїх писаннях і життєдіяльності, розповідають його писання. Нижче подається короткий огляд творчої спадщини Феодосія Печерського.
Повчання «Запитання Ізяслава, князя, сина Ярославова, внука Володимирова (до) ігумена Феодосія Печерського монастиря» існує у двох списках — Паїсіївському збірнику XIV — XVI ст. і збірнику Новгородської Софійської бібліотеки, який датується XV ст. Вперше текст повчання опублікував Макарій. На думку О. О. Шахматова, це послання належить перу Феодосія Грека, печерського письменника XII ст. І. П. Єрьомін зауважував, що в нас нема причини не довіряти рукопису, де вказується не просто печерський ігумен Феодосій, а святий Феодосій, і не київський князь Ізяслав Мстиславич, а Ізяслав Ярославич. Таким чином, можна стверджувати, що цей твір належить Феодосієві.
«Запитання Ізяслава ...» — це відповідь печерського ігумена на запитання свого сюзерена. Друга частина послання присвячена проповіді святого про піст у середу та п’ятницю.
Послання «Запитання благовірного князя Ізяслава про латинян» — найпопулярніший твір преподобного Феодосія. Твір дійшов у багатьох списках, які мають декілька редакцій. Авторство Феодосія підтвердив І. П. Єрьомін, пов’язавши написання твору з подіями 1069 р., коли Київ був повен поляків, приведених князем Ізяславом Ярославичем.
Повчання Феодосія Печерського «Про кари Божії», «На велику Чотиридесятницю», «Повчальне слово до келаря» адресувалися як ченцям монастиря, так і світським людям. Згідно зі Студитським статутом, яким керувався Печерський монастир, ігумен повинен постійно повчати братію. Повчання «Про кари Божії» є у літописі під 1068 роком, хоча й анонімне. Це свідчення того, що твори Феодосія мали вплив на суспільну думку. Дослідник Востоков у т. зв. Румянцевському збірнику XV ст. знайшов підписану ігуменом редакцію повчання. Уміщений тут текст повчання значно довший. Очевидно, літописець використав частину твору. Проте детальніше дослідження пам’ятки свідчить про те, Що розширена редакція є пізнішою компіляцією. Цю думку обгрунтував В. Чаговець у праці «Преподобний Феодосій Печерський, його життя і твори» (К., 1901). На думку ученого Нікольського, невідомий автор взяв для першої частини дослівно цитату з літопису, додав, можливо, власне повчання про стояння в церкві і закінчив настановами проти пияцтва, які також відомі з окремих списків. Дане повчання Феодосія є, очевидно, переробкою «Слова о вере й о казнях Божиих» з болгарського збірника «Златоструй». Феодосій творчо переробив твір, осмислив й адаптував його до конкретних соціально-історичних умов Київської Русі. Оригінальною частиною тексту можна вважати реалістичний опис пережитків поганства в тогочасній Україні.
Збірка «Повчання преподобного Феодосія Печерського на велику Чотиридесятницю» містить шість повчань святого, виголошених упродовж Великого Посту. П’ять останніх повчань були віднайдені О. Востоковим у пергаментному збірнику 1-ї половини XV ст. й опубліковані ним у 1842 р. Дещо пізніше дослідники звернули увагу на два інші повчання, які передують вище означеним у тексті Румянцевського збірника і підписані іменем прп. Федора Студита. Вперше вони були опубліковані Ф. Георгієвським. Перше повчання не відповідає звичайному стереотипу творів прп. Феодосія, які, на думку І. Єрьоміна, писалися під сильним впливом повчань прп. Федора Студита. Для останнього ж був характерний простий виклад. А це повчання написано у складному риторичному стилі, притаманному середньовічній церковній літературі. Але цей твір має спільну з іншими повчаннями тему і спрямування. Хто ж міг бути його автором? На це запитання дослідниця і перекладач творів Феодосія сучасною українською мовою Ірина Жиленко-молодша відповідає таким чином: «Звертає на себе увагу фраза, яку можна розцінити як суто біографічну: «... присудив собі двічі і втретє відлучатися від вас. І це творив, не бажаючи наслідувати добродійних діянь святих, але інакше думав: аби не відвернути вас од благого подвигу. Бо, якби з вами був, немалу перепону сотворив був собою — відставив би вас од Божого путі». Здається, тут говориться, що автор тричі йшов з монастиря. Але прп. Феодосій Печерський після 1058 р. лишав Київ тільки раз — на поч. 1061 р., після арешту прп. Никона Великого, та й то на декілька днів. А от сам прп. Никон справді відлучався тричі: у 1061, 1067 і 1068 рр. (не рахуючи четвертого випадку — в 1073 р., незадовго до смерті прп. Феодосія). І робилося це щоразу не з його бажання, а для того, щоб відвести од общини гнів можновладців, що могли її розігнати, а отже, і «відставити від Божого путі». Очевидно, прп. Никон в один із своїх приїздів до Києва, найвірогідніше у 1069 — 1073 рр., записав декілька проповідей прп. Феодосія, додавши до них своє власне. Так утворився певний протограф, який ще в давньоруський час був переписаний (з купюрами, про що буде сказано нижче) і розмножений, але чомусь зберігся повністю тільки у вищезгаданому збірнику. Водночас відомі ці твори і в пізніших українських списках. Зокрема, є списки XVIII ст., які походять із лаврського протографа 1-ї пол. XVII ст., причому якіснішого од більш раннього російського» [9].