"Проблема творення національного характеру в драматургії Миколи Куліша є надзвичайно актуальною і вимагає пильної уваги, – як відзначає В.Працьовитий. Вона ніколи фундаментально не досліджувалася. Якщо й були окремі праці, то вони стосувалися радянського характеру. Порушувати проблему характеру могли собі дозволити лише російські літературознавці, висвітлюючи "руський характер" [8;103]. Постановка проблеми з позиції національно-суспільних ідеалів вимагає певних методологічних підходів, зумовлених традиціями, звичаями, менталітетом та способом життя українського народу. Тут не можна обійтися без народної моралі українця, котрий тисячоліттями знаходився під впливом християнства і має своє уявлення про людину-творця, господаря, сім’янина, громадянина, патріота тощо.
М.Куліш вбачав у нездоланному тяжінні до рідної землі потужну енергію української нації і тому змальовував образ-характер українського селянина. Такий підхід до художнього зображення був зумовлений не тільки традиціями української класичної драми, а й світовим літературним досвідом. Бо тільки ті письменники, які глибоко проникали у рідний ґрунт і порушували національні проблеми як складні суперечності людської природи, спромоглися на художньо переконливі п’єси. Це В.Шекспір (Англія), Кальдерон де ла Барка (Іспанія), Ж.-Б.Мольєр (Франція), О.Островський (Росія) та інші [1;13].
Національний характер як літературознавча категорія лише частково привертав увагу дослідників. На національний характер, який виражав сутність нації і мав безпосередній вплив на художню творчість, звернув увагу німецький мислитель Ґ.-В.-Ф.Геґель, аналізуючи надбання різних національних культур. Він дійшов висновку, що поезія, ототожнена з мистецтвом слова взагалі, “неодмінно потребує визначеності щодо національного характеру, з якого вона випливає, і зміст та спосіб споглядання якого зумовлюють її зміст і спосіб зображення”. Нерозривний зв’язок письменника з національним підсонням відстоював І.Франко. ”Кождий чільний сучасний письменник – чи він слов’янин, чи німець, чи француз, чи скандінавець... – може нині мати якесь значення, хто має і вміє цілій освіченій людськості сказати якесь своє слово в тих великих питаннях, що ворушать її душею, та заразом сказати те слово в такій формі, яка б найбільше відповідала його національній вдачі”, – наголошував він [4;70].
Національний характер як літературознавча категорія – це змодельований у драматичному творі образ із виразними етноментальними рисами, з притаманною йому моделлю світоуявлення, історичною пам’яттю, відповідною шкалою цінностей, унікальним світовідчуттям, генетичним кодом, специфічним способом мислення, які сформувалися з урахуванням своєрідності території, мови, побуту, звичаїв і традицій, під впливом економічного й культурного розвитку.
Категорія національного – одна з найбільш делікатних, складних і нерозв’язаних у суспільному житті сучасної цивілізації. Невипадково вона є складовою часткою або чинником світоглядних і широкого спектру соціопсихологічних проблем, зіткнень, конфліктів. Категорія національного знаходить своє безпосереднє відбиття у національному русі. Національний рух в Україні – це явище і феномен, що вже протягом кількох століть цікавить широке коло аналітиків та істориків, державних діячів, письменників, політологів, філософів, соціологів тощо, причому не лише українських. Поняття “українське”, “світ українського” на підсвідомому рівні у колі інтелектуалів часто асоціювалися з потенціалом полемічності, поліпроблемності, нерозгаданості.
У світовій гуманітарній науці, літературі й мистецтві сформувалася окрема дослідницька й образно-мистецька течія – дослідження категорії національного, динаміки національних пріоритетів в українській дійсності та у свідомості знакових українських постатей. У художній та науковій думці вже тривалий час предметом аналізу постає україніада – розвій українських начал, цінностей, ментальності в Україні та світі.
Одним з яскравих представників україніади був громадський діяч, педагог і драматург Микола Куліш. Значну частину свого життя він присвятив утвердженню й розвитку національного руху, утвердженню інтересу до нього. Цілком закономірно, що і його погляди на характер, зміст і спрямування національного, ставлення до форм та виявів національного теж були еволюційними та динамічними.
Категорія національного, відчуття національної приналежності рано увійшли у свідомість Куліша. Вони виявили себе вже під час його навчання в Олешківському міському училищі. Микола Куліш належав до людей із глибинним усвідомленням національних коренів, із генетичним українським світоглядом, із багатоаспектним українським світомисленням. Куліш-учень захоплювався українською мовою, фольклором, музичною культурою, поціновував вияви українських начал та поважливе ставлення до всього українського, й особливо піднесено, комфортно відчував себе в Олешках, де навчання здійснювалося російською мовою, коли опинявся в атмосфері українського. Це повною мірою відповідало його ментальній та мовленнєвій стихії. Антоніна Куліш у своїх “Спогадах про Миколу Куліша” наголошувала на таких деталях: “Він почував себе дуже добре в нашому товаристві, мабуть, ще й тому, що в нас, побіч з російською, вживали й української мови та нею навіть частіше говорили. А коли співали українських пісень – “Плавай, плавай”, “Коли розлучаються двоє” – Микола ставав радісний, веселий і був душею товариства” [8;703].
Стійкий інтерес до питань українського національного життя та розвою почав формуватися в М.Куліша з розгортанням української національної революції, ще під час його перебування на військовій службі, у першій половині 1917 року.Національні пріоритети в громадській та культурній діяльності М.Куліша продовжували себе виявляти і на початку 20-х років, хоча у цей час, перебуваючи на різних адміністративно-державних посадах у системі радянської влади (зокрема на посаді завідувача повітового відділу освіти), майбутній драматург певний час (орієнтовно до 1924 – 1925 років) більше симпатизував національній ідеї в радянській ідеологічній оболонці, яка була тоді для багатьох діячів культури, мистецтва, інтелектуального світу України видавалася більш перспективною. Національне Микола Куліш розглядав як світоглядну категорію. Він вважав, що треба формувати, розвивати й поглиблювати національні домінанти як окремої особистості, так і суспільної свідомості. У статті “Чергова справа” він пропонував розвивати національну свідомість з допомогою різноманітних соціопедагогічних рішень, прийомів, у тому числі й адміністративних: “По всіх чисто школах й дитячих будинках, без ніякого винятку, з четвертого року навчання вводиться українознавство (мова, історія культури, географія); викладається теж українською мовою” [23;45].
Водночас його світоглядна й педагогічна позиція була гнучкою. Ця гнучкість полягала у тому, щоб українська мова вивчалася й звучала усюди, проте це не означало, що вона усюди має бути тотально домінуючою. М.Куліш був прихильником того, щоб виховувати смаки й свідомість позитивною аурою українського начала й українського світу, актуалізуючи різноманітні історико-духовні та образно-творчі досягнення нації. Національне має стати повсякденною часткою, незамінним, інколи й підсвідомим компонентом побуту, життя, формування особистості. Національне укорінене в народі, народній свідомості та художньому слові.
Тенденції замовчування в літературі національної проблеми або її негативної інтерпретації зустрічали з боку Миколи Куліша критичні судження. М.Куліш був серед ініціаторів та учасників розбудови національної системи освіти, на теоретичному рівні опікувався проблемами статусу й перспективами розвою української мови, формування національної духовної та світоглядної культури. Драматург був митцем і національним діячем із широким педагогічним, просвітницьким та просвітительським спектром дій, який усе своє суспільне, драматургічне й інтелектуальне життя так чи інакше служив просвіті українського суспільства, прагнув піднести національну культуру, національний інтелект на рівень європейського та світового звучання.
У гpуднi 1928 p. М.Кулiш закiнчив національно-полiтичну комедiю “Мина Мазайло”, яка стала сатиpою на малоpосiв-каp’єpистiв i pосiйських великодеpжавників. Один із кращих творів Миколи Куліша "Мина Мазайло" висвітлює проблеми русифікації України, яку у 20-х роках більшовицькі ідеологи намагалися прикрити так званою українізацією. Ця п’єса присвячена проблемам національного відродження України. Вона допомагає усвідомити страшну обікраденість нашої культури тоталітарною системою і сприяє формуванню національної свідомості. Комедію М.Куліш написав на «живому» матеріалі українізації, запроваджуваної у 20-х рр. ХХ ст., узагальнюючи, типізуючи явища тогочасної дійсності. Українізація "зверху" не означала серйозних намірів щодо відновлення повноправного функціонування української мови та формування національної свідомості. За роки тотальної русифікації пересічний українець-міщанин загубив почуття приналежності до своєї нації, потребу користуватися рідною мовою. Типовим представником такого міщанина-безбатченка у комедії М. Куліша є Мина Мазайло. Як тягар і сором герой носить власне прізвище. Він байдужий до свого родоводу і до походження прізвища - Мазайло. Для Мини воно звучить занадто по-українськи, і в цьому полягає почуття меншовартості. Саме тому герой комедії вирішує змінити прізвище: «Маю повне, необмежене право змінити не то що своє прізвище – по батькові й дідове ім’я й прізвище». Він також шукає вчительку, яка навчила б його правильно говорити "по-руському". «Правильних проізношеній?.. Вже знайшов! Найняв! В понеділок прийде на лекцію… Прекрасна вчителька. Рафінадна руська вимова… Прізвище Баронова-Кзино». У той же час, коли Мина задумується над кращим варіантом свого майбутнього прізвища (Сіренєв, Розов, Тюльпанов, Алмазов, Мазєзін), син його, Мокій, хоче відтворити повну форму родового прізвища: «Мазайло-Квач, Улю! Це ж таке оригінальне, демократичне, живе прізвище. Це ж зовсім не те, як якесь заяложене, солодко-міщанське: Арсенський, Ленський… Взагалі українські прізвища оригінальні, змістовні, колоритні…». Навколо цього і зав'язується сімейний конфлікт комедії.