Розповідь про Дидриха Геслінге - це перш за все фіксація його постійно мінливої соціальної позиції (те ж саме відноситься і до безлічі героїв в інших романах Г. Манна). Письменника не цікавить послідовне опис життя героя, зате в кожній деталі проглядається соціальна установка Геслінга - поза і жест підлеглого або володаря, бажання виявити силу або, навпаки, прихований страх.
Геслінг - не один з багатьох: він саме істота вірнопідданства, його втілена в живій характері суть. Один з викривальних ходів роману полягає в тому, що Г. Манн робить Геслінга двійником імператора Вільгельма II. Геслінг сліпо наслідує обожнюваному кайзеру. Виявляється, що Геслінг схожий на кайзера і зовні і по суті. Вони - споріднені душі. У цьому своєрідному двойничества обидва виглядають як лицедії, які розігрують якийсь непристойний фарс.
8. Особливості композиції і форми Сторонній Камю
Жанр роману наближається до моралистическом роману, тому філософсько-естетична система автора не віддільна від його особистості. Повноту "Сторонньому" надає його філософський підтекст. У "Сторонній" Камю прагне додати історії універсальний характер міфу, де життя спочатку відзначена печаткою абсурду. Дійсність тут є скоріше метафорою, необхідної для розкриття образу Мерсо.Жанр роману наближається до моралистическом роману, тому філософсько-естетична система автора не віддільна від його особистості. Повноту "Сторонньому" надає його філософський підтекст. У "Сторонній" Камю прагне додати історії універсальний характер міфу, де життя спочатку відзначена печаткою абсурду. Дійсність тут є скоріше метафорою, необхідної для розкриття образу Мерсо.
Композиційно ця повість нагадує короткий варіант роману Ф. М. Достоєвського "Злочин і кара". Вона складається з двох рівних частин, в яких викладена хроніка одного пересічного, якщо можна так назвати вбивство людини, злочину і послідував за ним покарання. Частини ці перекликаються між собою. По суті, друга частина - це криве дзеркало першою.
Якщо в першій частині Камю зображує людину абсурду, який здійснює вбивство, то в другій частині мова йде про абсурдність караючого його суспільства і тієї моралі, згідно з якою товариство вбиває людину. Злочин Мерсі полягає в тому, що в якийсь прекрасний момент він відкрив для себе одну істину: "життя не варте того, щоб за неї чіплятися; життя людини безглузда, тому що рано чи пізно кожен помре поодинці, зникнувши без сліду. Невідомо навіщо є людина, невідомо куди потім зникає. Це знання зробило Мерсі відчуженим, відстороненим від життя, від інших людей, зробило сумнівними в його очах всі прийняті в суспільстві морально-поведінкові правила. Він не повставав на уявні святині цивілізації, не зазіхав на них, він просто свідомо знехтував панує навколо лицемірством, відмовився від брехні, від загальноприйнятих норм і правил. Тим самим він став небезпечний суспільству, і суспільство його приблизно покарало.
9. Філософський зміст символічного образу "Чума" Камю
У 194...році слово "чума" була у всiх на вустах, правда, не в прямому, а переносному значеннi - "коричнева чума", фашизм. За клiнiчними ознаками зловiсно вимальовується iсторично визначена личина "чуми" (фашизм) - нашестя, що перетворило Францiю i всю Європу в концтабiр. За свiдченням самого Камю, "явний змiст "Чуми" - це боротьба європейського Опору проти фашизму".
Отже, по-перше, чума - хвороба, а, по-друге, чума - "коричнева чума", фашизм. Камю писав: "За допомогою чуми я хочу передати ту задуху, вiд якої ми страждали, ту атмосферу небезпеки i вигнання, в якiй ми жили тодi. Одночасно я хочу поширити це тлумачення на iснування в цiлому". У вустах Тарру, друга доктора Рiє слово "чума" обростає численними значеннями, стає надзвичайно мiстким. На його думку (i на думку автора), чума - не тiльки хвороба, не тiльки вiйна, а також смертнi судовi присуди, розстрiл переможених, фанатизм церкви i фанатизм полiтичних партiй, загибель невинної дитини в лiкарнi, погано органiзоване суспiльство. Вона звична, природна, як дихання, бо "всi ми трошки зачумленi". Мiкроби її всюди, пiдстерiгають кожний наш необережний крок. А раз так, то чума - свiтове зло, яке повсякчас бродить в iсторiї i в усьому нашому життi. Зло, за Камю, на вiдмiну вiд свого iсторичного прообразу, не пiддається дослiдженню, воно вбиває, - це все, що дано знати про нього його жертвам.
Герої Камю - Рiє, Кастель, Тарру, Гран, Рамбер - бунтарi, хто смiливо постає проти свiтового зла, хай, навiть, це "сiзiфiв труд" (бо ж вилiкувати так нiкого i не вдалося, все обмежувалось лише полегшенням страждань, не вдалося i вiднайти сироватку - чума вiдповзла сама, так само, як i сама прийшла). Як бачимо, все та ж абсурднiсть буття i так само людина вiльна зробити вибiр. I цей вибiр робить її справдi Людиною.
Чума - суворе випробування, яке ставить два запитання: що таке життя, i що значить зберегти гiднiсть перед наступом стихiї i зла. Письменник-фiлософ Камю вiрить, що зло вiчне, але вiчна i боротьба з ним. I сила борцiв, людей у їхнiй спiвдружностi.
10. Головні теми, ідея абсурду "Сторонній" Камю
І хоча у "Сторонньому" немає жодних прямих роздумів про абсурд, але у ньому передається безпосереднє переживання абсурду окремою особистістю.
Герой роману є реалізацією ідеї абсурдної людини в абсурдному світі. Головною характеристикою цього образу є відчуження, характерне для екзистенціалістів.
Таке відчуження переживають герої Ф.Кафки, Ж.П. Сартра та ін. У Камю- це відчуження від суспільства. Герой "наділений" відчуттям абсурду, він байдужий до усього і замкнений у собі. Формування такої особистості Камю нам не дає можливості простежити, а лише показує кінцевий результат.
Роман складається з двох частин. Якщо в першій частині Камю зображує людину абсурду, який здійснює вбивство, то в другій частині мова йде про абсурдність караючого його суспільства і тієї моралі, згідно з якою товариство вбиває людину. Злочин Мерсі полягає в тому, що в якийсь прекрасний момент він відкрив для себе одну істину: "життя не варте того, щоб за неї чіплятися; життя людини безглузда, тому що рано чи пізно кожен помре поодинці, зникнувши без сліду. Невідомо навіщо є людина, невідомо куди потім зникає. Це знання зробило Мерсі відчуженим, відстороненим від життя, від інших людей, зробило сумнівними в його очах всі прийняті в суспільстві морально-поведінкові правила. Він не повставав на уявні святині цивілізації, не зазіхав на них, він просто свідомо знехтував панує навколо лицемірством, відмовився від брехні, від загальноприйнятих норм і правил. Тим самим він став небезпечний суспільству, і суспільство його приблизно покарало.
11. Жанрова специфіка, композиція "Смерть героя" Р. Олдінгтона
У романі "Смерть героя" Олдінгтон використовував композиційну форму, що не піддається однозначному жанровому визначенню. Дослідники вважали роман різновидом "плину свідомості", "роману-джазу", "інтелектуального" чи "суб'єктивно-психологічного" роману, антивоєнного, біографічного й ін. Таке розмаїття визначень свідчить про новизну і незвичайність запропонованої автором романної форми, що містить у собі ознаки різних жанрів. Олдінгтонівський роман починає нову літературну традицію, що веде в постмодернізм, плин свідомості.
Роман складається з трьох частин, прологу й епілогу. Кожна з частин роману має назву, яка є відповідним музичним терміном і передає темп, але не оповіді, а скоріше темп психічному відчуттю оповідачем перебігу часу, що то розтягується (на війні), то стискується ("вікторіанська" Англія), залежно від подій і самопочуття персонажів.
Пролог має назву "Allegretto", що означає: "швидко". У цій невеликій частині твору мова йде про реакцію рідних і близьких Джорджа на його "геройську" смерть.
Назва першої частини – "Vivace", що означає "швидко, жваво". Швидкий темп оповіді обумовлений не тільки тим, що тут йдеться про досить довгий проміжок часу, але і специфікою зображення діючих осіб. Усі вони – маріонетки. Швидкі безглузді дії, суєта позбавляє їх існування будь-якого змісту.
"Швидка" частина роману закінчується для героя повним розривом з родиною. Для Джорджа починається пора самостійного життя, про яку говориться в другій частині роману "Andante cantabile" - "Повільно, співучо". Така назва обумовлена тим, що вона присвячена інтимним переживанням героя, його любов'ю до Елізабет і Фанні. Але і тут тон оповіді досить саркастичний, іронічний.
Війна, описана в третій частині за назвою "Adagio", що означає "Повільно", завершує його формування, підбиває підсумок усього життя; вона виснажує його фізично, привносить розчарування і невір'я, і зрештою доводить до самогубства.